Князь Ігор загинув жорстокою смертію, і Малко тепер поспішав
на застілля переможців. Деревляни вигнали князеву і Свенельдову
дружини, земля деревлянська вільно зітхнула. Люди позбулися за-
жерних вовків, що примучували їх і забирали їхні набутки й добра,
і збіжжя, й одяг, котрі вони здобували власною важкою працею. І
хоч ще дотлівали згорілі хати, оселища й виселки, хоч новий ранній
сніг ще пахнув згарищем і вітер розносив по заліссях гіркоту осілих
димів, межи людьми пішла велика радість. Вони ж бо утвердили
свою правду на своїй землі! Утвердили власною силою і власним
розмислом. Гей-гей! Яка то велика силища, коли народьство все
піднімається на стань. І навіщо їм безрадні князі-володарі, коли
вони тепер самі собі керманичі і володарі. А з ними їхній провідця
Могута і чародійка-відунка Велина, їхня справедлива мати.
Гордість виповнила душі простих умом, бо не знали, що гор­
дість — то сліпота душі, що за нею прийде розчарування й роз­
плата…
Бояри й мужі-достойники тепер спішили розтягти зібране ки­
ївським князем на полюдді добро. Хапали бочки з медами, шкури
єленів і ведмедів, окости копчені, сувої полотна, міхи із збіжжям,
солонину, вепрятину, биту птицю — усе, що було на возах князе­
вої дружини і що мало бути на княжому дворі у Києві, у теремах
княжих бояр і мечників, тіунів, биричів, ємців, огнищан. Люди
забирали все, що можна було забрати, хто в оберемок, хто на сан­
чатах, хто прив’ючував до коня чи до корови. Але всього забра­
ти відразу було несила. Через те тут же влаштовували застілля —
пили, їли, трощили все, що не могли ні з’їсти, ні забрати. Аби
нікому не дісталось, особливо добрим мужам та боярам. Як зграя
голодних вовків, кружляли вони навколо розгромленого табору.
Коли народьство піднялося на стань, вони тихо сиділи по своїх
теремах. Але ось народ переміг — і запах пролитої крові виманив
їх сюди. Прибігли з Іскоростеня, з Малина, з Вручія, звідусюди —
хто верхи на коні, догадливіші — на санях. 1 князь Малко прибув
зі своєю дружиною, котра і собі кинулась до залишених возів з
даниною.
Малка зустріли всі радо. Вітали його з перемогою, так ніби він
теж піднімався з ними проти київських захланників. Охмелілі від
перемоги і від медів деревські мужі щедро віддавали власну пере­
могу своєму князеві. Не помітили, як Маломир і його дружинники
вже стали порядкувати в таборі, відвозити добра до князевого дво­
ру, розсилати людей по домівках. Та й самі ворохобники скоро
розбрелися по домівках, залишивши порядкувати над возами свого
князя та його людей.
727 І ось коли юрмисько повстанців розтануло, Малко знову послав
до Києва сольбу. Бо княгиня Ольга нічогісінько не відповіла його
першим послам. Далебі, горда київська повелителька тремтить у
своїх кам’яних палатах та виглядає, коли з’явиться на Княжій Горі
її гонитель і нищитель (а може, благодійник, якщо захоче цього
він сам) — деревлянський князь.
Маломир знову відібрав два десятки ліпших мужів і знову по­
велів їм іти до княгині. Сказати їй: «Отеє ми вбили твого мужа,
руського князя. Князь наш хоще тебе в жони взяти, а сина твого
Святослава візьмемо і зробимо, як ото схочемо…»
Послав сольбу і став очікувати князь Малко. І веселитись вель­
ми. Доки сольба добиралась до Києва, доки Ольга мала подумати
й частувати його мужів. Бо де ж видано, щоби володарка, вдовиця
беззахисна, довго лишалась без мужа! Державі потрібна була твер­
да чоловіча рука керманича. Інакше загине країна. Та ще й така
велика, як Країна Руси.
Княгиня Ольга прийняла і другу сольбу. І цим ліпшим мужам
деревським приготувала добре частування. Добрий же був князь
Маломир — меча не жадав піднімати, а хотів усю землю київську
під себе підгорнути лестю та своєю таки ж гарною вродою.
Князь Маломир тоді вперше у житті розправив плечі і гордився
сам перед собою. Як усе розумно він обмізкував! Як тепер трем­
тить горда княгиня київська і її люди! Насолоджувався ганьбою
повергнутих, а не славою, чесно здобутою у трудах великих.
А тим часом витязь Свенельд зі своїм Мстишею окольними
шляхами ішли на Київ. Йшли з великою тихістю й оберегою. Та
якось під вечір увійшли в невеличке селище. Ніби пустельно було
в ньому. Кілька обгорілих хатин, бродили кури та гуси, стояли
серед дороги корови, з мукою заглядали страдницькими очима в
обличчя людям, ледве переставляли задні ноги. Переповнені мо­
локом вим’я, порепані дійки просили дбайливих рук господинь,
щоб їх подоїти…
Уже сутеніло. Дружинники розійшлись по хатинах, розпалю­
вали вогонь посеред дворів, обігрівались. Вигрібали жар і вносили
в хати. Гарячий дух скоро зігрів охолоді хати. Робилось затишно
й млосно. Найсприйтніші познаходили відра й бігали видоювати
корів. У деяких дворах знайшли кабанців і заходились колоти їх та
готувати на вечерю свіжину.
Несподівано на околиці виселка з’явилась юрба селян. Попереду
йшов кремезний носатий чоловік із гасилом на плечі, поруч з ним з
дитиною на руках ступала чорнява молодиця і висока ставна жінка
в темній хустині. За ними — бородаті мужі у вовняних шапчинах,
сіряках чи в кожухах. Переступали через грузькі калюжі, обходили
728 стежкою розфузлу дорогу. Помітивши коней на конов’язях біля
хат, всі раптом спинилися.
— Далебі, фабіжники в наших домівках…— кинув Могута.
— От і прийшли додому.
— Донишать ці злодії все. Треба зараз же вигнати їх!
— Це знову Свенельдич, он його буланий коник! — закричала
молодиця з дитям.— Я його добре запам’ятала. Біле яблуко на лобі
у коника!.. Леле!..
— Рятуй нас, Велино-мати! — гукнув якийсь старий чоловік,
підходячи до високої жінки.
— Рятуй!..— відгукнулося в юрбі.
— Кожен хай іде в свою хату і нікого не зачіпає. Ми в себе вдо­
ма,— зітхнула Велина.
— Таки ж дома!..— згодились люди. Та й розбрелися по дво­
рах.
Велина здійняла руки до неба, щось прошепотіла та й заверну­
ла на свою стежку — до свого ж попелища.
— Ходімо краще до нас, мамо,— попросила Улада,— Від твоєї
ж хати, либонь, нічого не лишилось.
— Ні, піду до свого двору. Так велить мені серце.— Та й пішла.
Могута з жоною, що несла немовля, завернули до свого обі­
йстя. А там серед двору гугоніло вогнище, обсмалювався кабанець.
Довкола порядкували мечники Свенельдича.
Тільки-но хряпнула за ними хвіртка, як почувся дзвінкий голос
Свенельдича:
— Ба! Злодіюка якийсь сюди забрався. А візьміть його в мечі!
— Я не злодій, я господар цього дому — Могута. Хіба не при­
гадав? Ще кожуха з мене забрав і чоботи.
— Це ж мій господар, бояринчику. Який же він злодій? І хата
ця наша, і кабанець отой…
— Га-га! Був той кабанець вашим, а нині вже наш. А де ж твоя
відьма? Це ви проти київського князя ворохбу підняли? — солод­
ким голосочком мовив Свенельдич. Господарі мовчали.— Кличте-
но витязя Свенельда. Хай суд вчинить над ними по справедливос­
ти. Пов’яжіть їх, бо втечуть!
— Леле!..
— В’яжіть!
— Матінко наша, що ж це робиться? — заголосила Улада, зад­
куючи до хвіртки.
Могута підняв над головою гасило й крикнув:
— Не підходь, бо уб’ю!..
— Ти ба!.. Перелякались його! — насміхався Свенельдич. Тим
часом Улада вже висковзнула на вулицю й голосила на повний го­
729 лос. Селяни вискакували за ворота й бігли за нею. Ще здаля зачула
її голос Велина й пішла їм назустріч.
А коли юрба селян заявилась на обійсті Могути, він уже лежав
на землі біля вогнища, сповитий вірьовками. Улада розпачливо
лементувала, поривалась до мужа, падала перед Свенельдичем на
коліна. їй здалося, що вони хочуть кинути його в огонь.
— Це та сама відьма… це вона веліла князя викрасти.
— То чого ви дивитесь? — гукнув Свенельдич.
Тої ж миті дружинники схопили Велину попід руки.
— Не чіпай. То ж відунка…— вигукували люди.
— Де твоя відьма? — почувся захриплий голос витязя
Свенельда.
— Вона ж людей рятує… Вона чароДіїця! — загукали селяни до
сивого витязя, котрий гарцював на баскому коні поряд. Свенельд
подивився на високу ставну жінку, яка спокійно й велично стояла
поряд з мечниками. На тлі палаючого вогнища очі її то зблиску­
вали, то провалювались у чорноту. Він щось довго приглядався,
м’явся, ніби хотів щось згадати… А може, й згадав. Та хто знає цих
русинок-слов’янок, усі вони схожі межи собою: сірі або сині очі,
русяві, стрункі навіть у великі свої літа. Втім, здається, що знав ко­
лись її. Війнуло йому в очі п’янкою київською весною, квітінням
і весільним хмелем… Вряд стоїть кілька наречених. «Вибирай!» —
чує владний голос Олега…
— Чародійська сила від Пекельника,— пригадав витязь Свенельд
повір’я свого далекого балтійського народу.
— Та вона ж рятує людей, зцілює! — гукнули селяни.
— Не рятує вона, а губить. Хто згубив київського князя?
— Той князь — лютий вовчисько, Свенельде,— раптом обізва­
лась Велина,— І ти такий самий. І цей… син твій Свенельдич і мій
син… Ти ж пам’ятаєш це, витязю! То Свенельдич цей ще лютіший
звір…
— Го! — Свенельд сплигнув із сідла на землю,— Бачу, настав
кінець твоїм чародійствам. Більше не піднімеш людей на ворохбу!
І язиком своїм, яко жалом, не будеш жалити.
— Я знаю, Свенельде, що я помру. Але відпусти мого сина
Могуту. Навіщо його скрутили? Чуєш? Бо прокляну тебе з усім
родом твоїм.
— Не відпущу! Він убивав князя.
— Уб’єш його — зараз сам звідси не вийдеш, тут навіки зали­
шишся! Я тебе візьму з собою, Свенельде. До Пекельника! Мені
тоді буде там веселіше з тобою!
— Велино! Що ти надумала! Не покидай нас! — захвилювались
селяни.
730 Витязь Свеиельд поманив свого сина пальцем і очима показав
на зв’язаного Могуту.
— Вона все бреше! — крикнув йому у відповідь Мстиша.
— Ні! — Велина ступила крок до нього.— Я не брешу.
Свенельдич переполошився. Відійшов до мечників і наказав їм
розв’язати Могуту. Той звівся, струсив із себе брудний сніг, від­
пльовувався. А Велина знову підступила до Свенельда:
— Витязю, я чародіїця і мушу померти… ти ж знаєш сей зви­
чай… під піччю. Моєї хати немає, тому дозволь зайти до хати мого
сина.
— Хай буде так… іди! — хрипло реготнув витязь,— Одведіть її
до хати! Хай помре там!..
Мечники миттю збили її з ніг і потягли до хатини. Юрба за­
німіла. Раптом Могута закричав:
— Мамо! Не вмирай!.. Що ти піддаєшся їм?
— Ой, леле, хто ж нас рятуватиме!
— Ні, сину,— обернулась до нього Велина.— Кожна людина
мусить уміти померти. Поможи мені!
Могута метнувся до хліва, виніс тризубі вила.
Натовп людей і всі мечники остовпіли. Її син хоче допомогти їй
померти цими вилами, щоб порятувати на тому світі їй душу. Але
ж сам!.. Сам візьме гріх на себе!.. І чи схоче взяти її чародійську
силу? Чи подасть їй руку в останню мить її життя? Якщо ні — тоді
всі вони будуть беззахисні від хвороб, і від злого ока, і від злодіїв
ненаситних!
— Могутку, не вбивай матері!.. Змилуйся над собою!.. Краще
візьми її силу!..— загула юрба.
Свеиельд нічого не розумів. Проте всі його мечники притихли,
поховали очі, опустили додолу руки. За Могутою ніхто й кроку не
рушив.
Могута став перед Велиною, яка залізла під піч, і по його щоках
текли сльози. Руки тряслись, спину обдавали гарячі хвилі. Хотів
щось промовити, але губи його кривились від плачу, як у дитини.
— Ма-а-а…— ридаючи, він схилився на держак вил.
Обличчя Велини було сіре. Її син, її надія, її Могута не подавав
їй руки. Він тільки хоче порятувати її душу, убити тризубими ви­
лами, щоби Пек не вкинув її душу у киплячу смолу. Але ж чи знає,
що за цей рятунок її душі сам вічно горітиме на тому світі?
— Могутку… Пощо так робиш?
— Мамо, хоч на тому світі хай буде тобі добре!..
— А ти? Ти ж занапастиш свою душу, сину… Візьми краще мою
силу. Віддячиш людям добром. Візьми! Нехай хтось інший мене…
вилами… Поклич мечників!
731 Могута трясся від плачу, рвав на грудях сорочку. А люди з
подвір’я вже підступили до дверей і просили Могуту подати матері
руку, щоб узяти її силу.
Свенельд лютився. Що вони там лемент здійняли? Чого його
мечники сахаються і бояться зайти в хату?
— Гей, що — всі боягузи у моїй дружині? Не можуть відьми по­
рішити? Сміливі тільки на кабанців! Що — немає хороброго воя?
І враз до дверей метнувся з мечем Мстиша Свенельдич.
Плечима розштовхнув людей і постав посеред хати. Через віконце
проривалось світло вогнища і освітлювало хатину. Велина лежала
під піччю і благально дивилась на ридаючого Могуту.
— О, моя смерть таки прийшла,— сказала жінка і рукою пома­
нила Свенельдича.— Не гайся ж, Мстише, синку мій…
Могута миттю вихопив у нього з рук меч.
— Не мечем… Ось візьми вила… Вилами… Поможи їй!.. Звільни
її душу від страждань!..
Свенельдич перехопив вила і замахнувся. Могута заплющив
очі. Крик Велини був різкий і короткий… Могута упав перед нею
на коліна. Схопив її голову, пригортав до грудей і ридав.
— Мамо!.. Твоя душа буде тепер у Вираї…— лепетав він.
— Руку!.. Візьми її руку!..— волали за дверима. Але він нічого не
чув. Проклинав увесь світ і всіх нечестивців на ньому.
— Люди…— ледь чутно прошепотіла Велина білими устами.
Могута нічого не чув. Тоді вона сама взяла його за праву руку і
притулила до очей…
Люди за дверима зітхнули, замовкли. Хто є на світі, щоб, по­
мираючи, думав про людей? Далебі, тільки обранці Неба…
Син узяв у свої долоні ще теплі руки своєї матері…
* * *
В усіх кінцях Києва калатали в била. Скликали на Княжу Гору
всіх жителів града. Подолу, Оболонської слободи, дальніх і ближ­
ніх сіл, що розкинулись по обидва береги Дніпра. Від ранку до
Княжої Гори тяглися люди. І вже тут, у велелюдному юрмищі,
дізнавались новину. Княгиня Ольга скликає киян і всіх людей на
велике віче. Скликає і бояр, і купчин, і рукомесний люд, і пастухів,
і орачів. Велику думу думатиме княгиня разом зі своїм народом.
Князь деревлянський Маломир прислав поважну сольбу до
княгині — ліпшії деревлянські бояри прибули до Києва. І мови­
ли княгині зухвалі слова. Ніби князь деревлянський, отой Малко,
хоче забрати в жони Ольгу, її землю підбити під себе, а сина мен-
732 шого — Святослава — забрати в полон. Т потім зробить з нього, що
захоче! І буде кермувати Київською державою, як захоче. Бо має
право по роду сидіти на київському столі.
Отож падайте, кияни, на коліна ниць і корітеся їм, ліпшим
боярам деревської землі. Настав час їхньої помсти за всі крив­
дні часи. Уже нагострені стріли деревлянських лучників, натягнуті
тятиви, підковані крем’яні копита коней деревлянських, що при­
мчать сюди, яко вихор.
Горді й зухвалі слова говорили безсоромно і зловтішно посли
деревлянського князя. Були ж бо ситі перемогою, яку здобув для
них задарма деревлянський люд.
Кияни збивались в гурти. Глухо котився перегомін. Тісні часи,
либонь, чекають на всіх. Поглядали в бік маленької Софійської
церквиці княгині. Там збирались значні мужі київської землі.
Уже був серед них і воєвода Щербило. Став поруч із пресвітером
Григорієм і його книжною братією.
Привів своїх отроків княжих Претич, об’явився і боярин Дудко,
і Кривченя, і Мостило, й інші бояри. Навіть прийшли подільські
та сторонські купчини. Не встигли добре розгледітись, як прибув
князь Гліб зі своєю схолою. Високий, золотисто-кучерявий, він
притягував погляди дівчат, що попритулялися до ґанків та парка­
нів боярських теремів. Дивилися на нього в усі очі — та не про них
був цей красень: поруч стояла чорнява й рум’янолиця невіста його,
мадярська княжна Сфандра. Бистроока, чорнокоса, вона здавала­
ся достиглою вишневою ягідкою серед ясноволосих та яснооких
русинок.
Невдовзі від Ольжиних палат показалися і деревлянські посли.
У високих шапках з куниць, в хутряних окрилах на срібних застіб­
ках, пишнобороді й надуті, яко тетерчуки на току перед самицями.
Відразу було видно: то іде сольба від Мала. А вже опісля підійшла
й княгиня зі своїми челядницями. У чорному навершнику поверх
вишиванки, білими перлами мережаному. За нею стали Асмуд і
Святослав. Світлочубий гарний хлопчина, з широко поставленими
очима, волосся підрізане під круг, як у простолюдина.
На нього тепер дивились вивчально. Князя Гліба пасли більше
дівочі погляди. Для інших був нецікавий. Книжник, та й годі. Зате
Святослав — прямий спадкоємець київського столу, майбутній
провідця. Яким же він буде? Кажуть, отрок добре вже тримається
в сідлі, уміє натягувати тятиву на свій дитячий лук. Справжній
вой! Справжній князь росте. На нього надії усіх киян. Проти нього
найбільше виступають деревляни, хочуть знищити.
Для княгині винесли з церковки лавицю. Дали таку ж і
Святославу — хлопчак не захотів сідати, стояв поруч зі своїм ви­
хователем Асмудом.
733 — Хощу при всіх людях слухати слова князя деревської землі,—
тихо звернулась княгиня Ольга до послів. Вони злегка підсунулись
до неї, перезирнулись. Один боярин запитав:
— А де наші посли, що перед тим прибули сюди?
Ольга перевела очі на Претича. Той опустив голову, злегка во­
рухнувся в посмішці його вус.
— Відпустила назад. Там не було знатних мужів. Як могла го­
ворити з ними?
Деревлянські бояри були задоволені — з ними ця горда княги­
ня, бач, говорить, тож визнає їхню знатність! Ще й людей скільки
тут зібралося — певно, хочуть побачити й почути їх. Авжеж, велику
думу мусить здумати княгиня — свою країну має передати дерев-
ському князеві. Щоб усі своє слово сказали!
— Тож з чим прийшли до Києва, ліпшії мужі Іскоростеня? —
знову звернулася до гостей Ольга.
Бояри-посли низько схилили голови, виказуючи шанобу до
княгині.
— Прийшли до тебе, княгине, від нашого князя Маломира.
Його слово тобі передати.
— Кажіть, щоб народ увесь чув.
— Мовив наш Маломир: мужа твого ми вбили, бо він був, як
той вовк, обкрадав і грабував нас. А наш князь є добрим госпо­
дарем, розпас добром і городами землю свою. Іди-но до нього в
жони. Буде тобі захист яко вдовиці і буде керманич цієї країни.
Та й замовкли. Натовп, що дослухався до їхніх слів, занімів.
— Любі мені ці слова. Мужа свого мені вже не воскресити. Але
є в мене його переємець. Як бути? Мушу подумати. А вас вшаную
перед усіма моїми людьми — в палатах столи з медами чекають на
вас. Тож ідіть зараз в мийню, яку вам натопили мої челядники. А
потім — до столу.
Ольга звелась на ноги, повернулась до своїх покоївок:
— Проведіть-но знатних гостей до мийні. Хай змиють з дороги
втому.
Покоївки підбігли до бояр, вклонились їм у пояс, защебетали,
заусміхались, повели за собою.
Князівська мийня була недалечко. Низенька, дерев’яна, як усі
мийні у слов’ян. Посли здивовано перезирались, але поволі пішли.
За ними назирці рушили мечники Претича й Щербила.
Кияни загомоніли, закричали. Пощо княгиня хоче такою чес­
тю вшанувати отих гордеців? Беззаконників! Злодіїв! Захланників!
Грішить їхня княгиня супроти своєї землі. І супроти русів-полян,
яких хоще віддати тому безрадному Малкові. Не бути стольному
Києву під деревським князем! Київські князі розбудували державу
їхніми мечами — тож вони готові знову ті мечі свої здійняти й
захистити стольний град Київ. Бо своя держава — своя і правда
734 в ній. Не бути Києву під владою Іскоростеня, як не пересохнути
Дніпру, як не піймати вітер у пазуху. Чужого князя не хощемо!..
— Але ж Малко — син київського Оскольда! Хіба забули? — на­
гадували одні.
— Коб його син був — прийшов би до нас з поклоном і честю.
Заяче серце в ньому тремтить! Оскольд — той не боявся нікого,
усіх перемагав. А сей з-за рогу і князя нашого схопив.
— Та то не він — люди деревські, котрі повстали. А Малко не
схотів бути з ними — відсиджувався. А потім перемогу собі при­
брав.
— Ото керманич!..
— Буде за сю зраду своїх людей покараний і він. За свою честь
і за землю треба боротися чесно.
— Дивіться! Мийня горить!
— Настав час розплати за жадібність…
— Го-ри-ить!..
— Ото княгиня! Підступ — на підступ.
— Добра ж шана Маяковим послам. А хто ж питиме оті меди,
що в палатах?
— Велика честь цим послам! Яко і тим, що їх у човні живцем
закопав Претич.
— Тверде серце нашої княгині.
— А казав — заяче.
— Зле серце у княгині…
— У володаря тако і мусить бути.
— Добра рада вийшла, браття. Усією землею дали відповідь.
Го-ря-ать!..
— Хто зна, чи на добро це. Може, Малко був би добріший до
нас, аніж оті зайди-князі. Всі вони зайди. А Малко наш ніби…
— Усі володарі однакові. Тільки одні дурніші, другі — розум­
ніші.
— Що не кажи, а краще жити з розумнішим.
— Хто зна: мо’ люди правду бають — за добро добром і возда­
ється. За зло — злом… Тверда рука у нашої княгині.
— Злодіяннями встелена дорога володарів. А платити нам чи
нашим дітям. Піду краще додому.
— Це правда: за наші гріхи воздається нашим же дітям.
Кияни помудрували отак та й почали розходитись. Жорстокість
мало тішить простолюдинів, хоча б вона була і справедливою пом­
стою. Люди віддавна впевнені, що за кожен неправедний вчинок
доведеться платити коли не самому кривднику, то його дітям.
Княгиня все ще дивилась на вогонь, який пожирав стіни мий­
ні. Всі були впевнені, що вона мстить за смерть свого князя-мужа.
Лише сама вона не знала, кому мстила і за шо.
735 Князь Ігор був для неї мужем, а для людей лютим вовчись­
ком, забродою, неприкаяним, що завше зазіхав на чуже добро,
не дбаючи про своє. їй він також не приніс ні щастя ні долі. Хіба
що навчив страждати й боротись за власне утвердження. Відтак
вигартовувати своє серце, ховати від людей свої сльози й оманли­
ві сподівання. Навчилась чоловічої вдачі, іти назустріч жорстокій
юрбі, ставати на герць із підступністю. Навіщо ж так жорстоко
вона мстить за убієнного Ігоря? У яму вкинули одних, тепер у
вогні конають інші. Он який смрад і гар розсіюється над юрбою.
Може, боялась бути ославленою як невірна жона, може, хтось зга­
дає їй Степка Книжника чи воєводу Щербила? Після такої жор­
стокої помсти — хто посміє кинути в неї цей камінь зловісний?
Ніхто, навіть Григорій…
Минуле перегорталось у неї перед очима миттєво. Таки ж чи­
мало навчило її життя з князем, а найперше — терпіння. Інше
відчуття, інша сила тепер входила в її душу — відчуття високос-
ти влади. О, так! Ця жорстокість і возносила тепер її над усіма.
Починалось її нове буття — володарки великої Країни Руси. Доки
підросте й змужніє Святослав. Тож мусять тепер всі знати, що вона
справжня володарка. Що рука її тверда й несхитна. Хто посміє
тепер підніматись супроти неї?
Тільки ж як недобре — ця її влада народжується в крові, у ве­
ликому гріху, у жорстокій мстивости. Але яка влада народжується
в добрі? То в казках лише добрі та лагідні вершать долями людей.
У житті ж все буває навпаки…
Це вона збагнула тоді, коли вперше її іменем кияни розпра­
вились з першою деревлянською сольбою. Тоді враз принишкли
всі київські бояри і навіть варязька дружина. Тепер ще більше
заб’ються в шпарини.
Княгиня відчула вперше силу жорстокости і страху. Ні, Бог
свідок, вона ніколи не хотіла ставати на цю стезю. Так вийшло.
Значить, так треба, так визначено Долею. Ось що таке влада! Ось
чому люди віками борються за неї — вона приносить покору, по­
клоніння, повагу, й льсту, і… любов! Який солодкий хміль влади!..
Ось чому люди встеляють трупами дорогу до неї. Влада робить
людину недосяжною, а всі її гріхи простимими. Всі!..
І людина здається тоді собі всесильною, доброю, мудрою і., ві­
чною… Не помічає, коли виростає в неї гординя… Як дурманить і
окрилює це почуття… Як підносить над світом ця отрута!..
А куди занесе її крилата сила влади? Княгиня про це не хотіла
думати. Як і всі на світі володарі. Колись знала, що воздаяння за­
вше знайде тебе, бо сказано: єдина міра людини — чим заплатиш
за содіяне тобою, тим тобі й буде воздано. Але тепер ця мудрість
віддалилась від неї. З’явилась для неї інша правда — правда вели-
736 кої володарки, руської княгині. Це зовсім не те, що правда скрив­
дженої чи забутої князем жони чи матері, котра б’ється за життя
своїх дітей. Тепер інакшим виглядає для неї світ і люди поцінову­
ються іншою мірою.
Вона в душі нині прощала усім своїм гонителям і кривдни­
кам, підслуховувачам і оббріхувачам, бо потребувала сама їхнього
хисту проти своїх — більших! — недругів. Прощала давні кривди
Григорію, що тепер п’явся з усіх сил здобути митрополичу корону
для себе і для Києва. Тепер знала, що та митрополія підніме і її
державу, і її саму. Прощала і боярину Дудкові, і боярині Гордині —
вони мають нині слугувати їй, давати поради і, коли треба, допо­
магати позбуватися підступних людей. Прощала і байдужість до неї
воєводі Щербилу, і пиху варягів — бо їхній меч, їхня тверда рука
має охороняти її стіл, її княжіння.
По-іншому дивилась на Святослава. Саме він мусить з її рук
перебрати і державне кермо, і славу й неславу Країни Руси. Раділа
тепер, що син мав тверду руку й несхитне серце.
Ольга дивилась невидющим поглядом на вогнище, що вже охо­
пило суху гонту на мийні. Уже тії посли-возносливці ніколи не ви­
йдуть із дверей догораючої будови. Велетенське вогнище рвалось
у небо, гугоніло й стогнало; крокви трощились й падали з тріском
униз — хмари іскор вибухали в небо й сліпили очі. Щербилові й
Претичеві мечники підсовували у вогонь колоди, що викочувались
з вогнища, голосно й весело перемовлялись, ніби робили звичайну
приємну роботу. Ніби й не було під тими палаючими кроквами й
колодами людей, що безслідно зникли. Поряд з воєводою крутився
і Святослав і також допомагав у тій нехитрій роботі дружинникам,
підсовував у вогонь обгоріле паліччя. Це він робив зосереджено,
вправно й спритно.
І раптом княгиня побачила, що до палаючої мийні пробиваєть­
ся Гліб зі своїми виучнями. Він щось кричав, рукою вказував на
вогонь, відштовхував людей, що стовпіли навколо пожежі й радо
дивились на неї. Гліб щось кричав на всі боки, смикав людей за
плечі — кілька палаючих крокв упало, та ще можна було вскочити
в мийню, бо там же горіли люди…
Ніхто його не слухав. Тоді він сам проскочив першу лінію вог­
ню, в якій горіли стіни, за ним слідом пробігло ше двоє отроків
з його схоли… Вони спинились — дим забивав подих й різко бив
по очах. Вони закрутились на місці, не бачачи вже ніякого вихо­
ду — ні вскочити в мийню не могли, ні повернутись назад, бо не
бачили нічого.
Гліб хотів рятувати отих послів!.. Люди забігали навколо мийні,
шарпали за руки мечників і воєводу Щербила. Але ті не зрушили
з місця. Княгиня закричала. Розпачливо, високо, по-жіночому бо-
47 З а м .345
737 лісно… їй здалося, що Гліб уже горить, що ніколи він не випірне
з того смороду і гару, що полум’я вже злизало з нього одіж, що
вона ніби чує, як тріщить на ньому волосся… Тої миті з тріском
впали обвуглені палаючі крокви — і снопи іскор полетіли в усі
боки. Одночасно з тією тріскотнявою з вогненного пекла випірнув
Гліб — він тяг котрогось з бояр, на якому димів одяг. Двох його
отроків не було видно, і люди знову здійняли лемент. Нарешті
один з них важко виповз, тягнучи за руку ще котрогось із недо-
горілих деревлянських бояр. Другий отрок не з’явився. Тоді у во­
гонь кинувся Щербило з мечниками, які розкидали навколо нього
палаюче паліччя. Він знайшов того виучня, який був уже непри­
томним і на якому вже горіла сорочка. Хлопця витягли на повітря,
збили вогонь рядном і облили водою… Він розплющив очі.
Ольга дивилась на все це жахними очима. їй пекло в зіницях,
пекло в серці… Гліб! Син!., він був милосердним і до недругів.
Такою колись була й вона… Доки не стала володаркою… Але нині
вона не може бути такою. Який жаль!.. Нині вона мусить бути схо­
жою на свого меншого синка — на Святослава. Його дитяче серце
вже не мало ні жалю, ні милосердя…
— Княгине… княгине… Тебе кличе воєвода! — смикала її полу
покоївка.
Воєвода кличе її? Але ж… він сам мусить приходити на поклик
князів, а не кликати їх! Якась нова гаряча хвиля погорди ударила в
її скроні. Вона з серцем одказала:
— Воєводу я чекаю тут. Я хочу почути його слова.— Покоївка
метнулась до гурту мечників, котрі все ще крутились навколо до­
гораючої мийні.
Щербило неохоче підійшов до княгині й не вклонився.
— Я тебе слухаю, воєводо. Ти хотів мені сказати слово.
— Хотів.— Воєвода гордовито відкинув голову назад. Зиркнув
з-під повік на княгиню й… осікся! Таки ж перед ним тепер велич­
но стояла княгиня руська, що очікувала на його мову. Це була вже
не Ольга, не жона руського князя, це була вже володарка великої
Країни Руси, і він, воєвода, служив їй. 1 мусив про це пам’ятати…
З його гордовитої постаті поступово випарювалась його хо­
лопська гордість. Бо тільки холопи від народження, що досягли
вершини державного чину, люблять показувати свою зверхність
перед тими, кому служать або служили колись, якщо відчули, що
володарі їхні потребують їхньої допомоги й прихильности. Проте
Ольга вже не дуже потребувала його підтримки. Вона тепер мо­
гла замінити його будь-ким, навіть отим догідливим і дотепним
лопуцьком Претичем. Тепер вона стала повелителькою і слухала
милостиво раду свого мудрого воєводи.
— Хотів сказати… Треба скорше з раттю іти до ї скоростей я.
738 Доки Малко не дізнався і не зібрався на силі. Треба забрати Малка
і його сім’ю до Києва. А землю деревську пригорнути під київ­
ський стіл…
Ольга з доброзичливим подивом зиркнула на Щербила.
— Слушно мовиш, воєводо. Збирай тоді рать… І веди на
Іскоростень. Я піду з тобою… На могилу князя-мужа подивлюся…
Воєвода вклонився. Він був задоволений. Княгиня також вдо­
волено подумала, що як добре, коли твої підлеглі розуміють тебе
з одного погляду. І розуміють своє місце при володарці. «От ми і
квити, возносливий воєводо…» Що ж, хай буде так. Якщо хто хоче
лишатися біля неї, мають бути корисними і щирими її порадника­
ми. Це єдиний вибір для них, бо тепер вони не хочуть опуститись
туди, вниз, де колись виростали і звідки вибились в люди.
Ольга звела брови і вже бачила щось далеке, щось велике й
важливе, що лежало на її дорозі. Сказала чи то воєводі, чи собі:
— А ще треба впорядкувати нашу країну. Яко інші держави те
мають. Має бути одна міра данини… І одна міра уроків, оброків
і продажів. А ще один час і одне місце збирання. Від того наша
країна дістане спокій і міць.
Воєвода тільки очима кліпнув. Справді, він бачив таке і в
Болгарії, і в царгородській землі. Єдина міра і єдиний час полюддя
і данин дасть лад в усій землі полян, і в дреговичів, і в смолян, і в
деревській країні. Княгиня розумно вирішила. Чому ж це він сам
не здогадався про це і не підказав їй? Тепер би став поруч з нею —
і разом би кермували державою. Як високо вознісся б Київ!
Але, здається, він проґавив свій час. Коли княгиня хотіла його
наблизити до себе, він гордовито відійшов від неї, йому було при­
ємно показати їй, що він хоч і простолюдин, але свого кохання не
віддасть їй за владу. Тепер же — тепер він має тільки служити їй
по його чину або не служити і йти геть… І як шкода! Бо саме тепер
був той час, коли б він міг стати справді керманичем Країни Руси
поруч з княгинею!.. О, гордість душі, куди ти завела розумного й
відважного воєводу?! Тепер бачить він, як вона мстиво віддаляла
його від себе. Як отрута влади виповнювала її… Що ж, він те за­
робив сам…
Від цих думок опустились його плечі, погас возносливий блиск
в очах. Тепер влада ніби випливала з його рук, а княгиня відда­
лялась, підносилась над ним дедалі вище і ставала зовсім недо­
сяжна…
Невже його зваба тепер не діє на княгиню?
Невже його влада над нею скінчилась?..