Усяк знав, де жив колишній деревлянський князь, а нинішній
раб, бранець княгині Ольги — Малко. Жив у острозі Любеча. Жив
за високими валами і заборолами, на високій крутосхилій горі,
жив за сімома замками і охоронявся сімома осторожниками.
Добра княгиня Ольга пожаліла свого бранця: землю його при­
горнула під київський стіл, сина Добриню забрала на свою стай­
ню, на Княжу Гору, дочку Малушу поселила в своїх покоях. Йому
ж, князеві деревлянському, дарувала життя, хоча і без честі, ось у
цьому острозі, що на Любецькій горі. Жив Малко у порожньому
теремі разом із мишами і щурами, які вільно і безбоязно метались
по мостинах у порожніх комірчинах. А тепер ніби всі їх зграї осе­
лились навколо комірчини, де він спав і їв,— визбирували крихти
хліба чи якої іншої поживи, що залишалась у мисах. Вітер свистів і
завивав крізь величезні шпарини вікон і дверей, які ніде щільно не
причинялись. Отут Малко Любечанин жив собі чи тільки дихав —
того ніхто не відав. І ніхто не заздрив його полонянській долі. І
ніхто в очі не бачив, бо сторожували його як належить.
Через те коли в Любечі з’явилась бояриня Гордина і почала
своєю трійкою об’їздити навколо Любецької гори й острога, вона
довго думала, як зустрітись їй із Малком-затворником. І приду­
мала. Спочатку послала свого конюха в острог з бочкою п’янкого
меду. Нібито його пожалувала осторожникам, забутим усім світом,
сама княгиня Ольга.
Наступного дня знову послали туди свого конюха з медами ні­
бито від княгині. Аж доки той конюх не домовився з чатарями,
щоб родичка якась Малка Любечанина зустрілась з ним.
Чатарі-осторожники були людьми добрими і довірливими.
Чому б і не провідати самотинного затворника? Малко був люди­
ною смирною, з ними не сварився, на волю не просився, цілими
днями блукав дворищем і коморами. Про щось думав, думав… і
сивів. Було від чого йому сивіти. З такої он вершини високости і
перемог злетів у цю любецьку прірву. Лиш тепер князь Маломир
побачив, що ніяких перемог у нього й не було, що в ті вільні його
времена не стачило в нього ані сили в розумі, ані відчуття в серці,
740 щоб визнати, що він звичайнісінький боягуз, котрий і серед про­
столюдинів рідко зустрічається, що замахнувся оволодіти великою
Київською країною через княгиню Ольгу, якій зранив серце убив­
ством її мужа; що діяв простоумними хитрощами і послуговувався
чужими руками, а не власною працею, власною волею, власним
мечем. І отак жадав вознестися задарма! Та ба! За те все зрадни­
цтво своє дістав безчесний полон.
Краще було б йому згинути в бою, яко богатир, яко відважний
вой, і тоді народ співав би про нього пісні, лірники розносили б по
всій землі свої думи, і був би він славен у віках. І дух його витав би
над його землею і кликав би людей до помсти. А так що? Був собі
хирлявенький, хитренький князько Малко та й згинув. Не лиши­
лось навіть славної його могили, як є могила князя Оскольда, не
лишилось ніякої слави. Сама неслава…
Зігнулась від тих передумів у ньому його гордість. Все людське
в ньому було принижене. Страх охопив його душу, бо тепер бачив
свою сліпоту, і неміч, і свій великий людський і державний гріх.
Горе грішникові, котрий пізно прозріває. Краще б і не прозрівав!
Бо як може тепер земля носити на собі володаря, коли він істинно
раб духом. Коли земля не може прийняти від нього його каяття…
Через те він, той прозрілий грішник, приречений ще в цьому житті
згорати на пекельному вогні свого каяття, яке вже нікому не треба
було. Через те він з’їдав сам себе в цій самотинній пустелі німоти і
холоду.
Сивів Малко Любечанин і німів. Душа його ставала також німою
і холодною. Чекав, доки вона тихо відірветься від цього життя і десь
понесеться на інші небеса, де його, може, зрозуміють і простять…
Спалював своє сумління на вогнищі власного прозріння. І рана душі
його була як море… Хто зцілить її?
І ось сказали йому: хоче побачити його якась жона. Родичка
ніби. Зустрів цю звістку байдуже; коли побачив бояриню Гордину,
не впізнав спочатку. Потім у байдужих очах змайнула згадка: ли­
бонь, це та сама бояриня, що хотіла посватати для свого сина
Чурині його доньку Малушу! Чого ж тепер хоче? Чи знову бажає
свататись? Либонь, знає, що Малуша раба, що забрала її київська
княгиня яко бранку і з милості до дитини тримає в своїх пала­
тах…
Підняв на гостю важкий погляд. Що ж тебе сюди пригнало,
боярине? Як ти дісталась через любецькі пущі — може, знову на
мітлі? Так оповідали йому колись іскоростенці. Тоді всі в один го­
лос мовили: біду віщувала ця бояриня-відьма. А що зараз віщує?
Гордина тим часом посміхалась йому своїми великими карими
очима, дрібнесенькі зморщечки сіткою покривали її лице. Губи
ліпили умедпиві слова. Який теремище має тепер князь Маломир,
741 яких добрих чатарів і як важко було їй до нього дістатись… А чого
хоще бояриня — то справа потаємна. Вона огледілась навколо, чи
не наставляє хто вухо на її слова. І говорила, говорила без упину.
Малко ніби прокидався від сну. В його збайдужілий мозок вли­
вались спогади. Він князь київський?.. А так, ще матінка колись
так говорила. 1 про могилку батька Оскольда, що над Дніпром,
чув… і про княгиню Ольгу.
Гордина кличе його втекти звідси до Києва, підняти киян су­
проти княгині, і її воєвод, і її варяжинів, і бояр лякливих. Звільнити
з полону його дітей. Малко стрепенувся. Діти! Його діти стражда­
ють через нього!..
— А де ж вони, може, знаєш? — голос у нього був тяжкий, ніби
перепалений.
— Добриня на стайні, за кіньми ходить. Малуша — у палатах
княгині. Слугує їй яко челядниця.— І вже забула доброзичлива бо­
яриня, що недавнечко сватала ту дівчинку’, що нині челядниця, за
свого сина Чуриню. Тепер ані слова про те. Щось взялося йому ніби
голками коло серця… Отаку рабську долю уготовив своїй дитині він
сам… Коли б згинув з честю, над долею його дітей розправила б
крила слава і не були б вони рабами!.. Народ його деревлянський,
певно, піднявся б увесь на стань і захистив би гідність його дітей…
А так княжна деревлянська, як остання служка, як рабиня, слу­
гує київській княгині. Чи є на світі більше приниження, як почути
про ганьбу своїх дітей, яка через тебе упала на них?!
— Тікай звідси, Малку. Якщо буде на це твоя згода, скажу київ­
ським боярам. Вони піднімуть киян проти княгині. А ти прийдеш
у свою вотчину по закону і обичаю. Київська земля тебе прийме.
Тепер бояриня стояла за закон і обичай. А коли Олег-зайда
вбив його вітця і силоміць забрав його стіл і країну, якому закону
і обичаю слугувала вона, бояриня Гордина?
О, зміяться, як зміяться й вив’юнюються її умедливі слова. Що
ж вона виважує для себе? Хитрюща відьма. А про своє сватання
ні слова.
Чого ж тоді так турбується про нього? Що матиме від того?..
Нарешті не витримав:
— А тобі що від того, хто сидітиме на київському столі?
Бояриня заметушилась, завертілась. Який же дивак! Що їй від
того? Хіба вона заради користи своєї?
— Я ж за тебе, княже, за твою правду хочу заступитись.
— За мою правду?
— А таки ж так! — заусміхалась до нього,— За тобою піде вся
деревська земля, і київський люд, і бояри.
— Усі бояри підуть?
— Може, не всі. Але багато.
742 — Лга, ти хощеш зіпхнути княгиню Ольгу.
— Хощу, княже! — спалахнули іскорками її прекрасні карі очі.
На вилицях заяснів легкий рум’янець, який розправив їй зморш­
ки,— Зайда вона. Чужинка. Маємо своїх князів.
— Але ж зайдою першим був той злодіюка, Олег.— Малкові
вже урвався терпець від її підступної льсти. Якась зміюка сиділа в
тій боярині — пересмикалась, звивалась, цілила в когось якоюсь
отрутою. В кого ж? — Олег був убивцею мого вітця, законного
Києвича. Чого ж зараз переді мною блазнюєш? Ти була тому убив­
ці хто? Хто?..
Бояриня не сподівалась на таку жорстку й відверту розмову.
Замість того щоб він ухопився за поміч її і вирвався на волю, за­
мість того щоб зрадіти їй, зрадіти, що і кияни, і київські бояри
його підіпруть, якщо він зараз піде на Київ, коли в ньому сидить
беззахисна вдовиця-княгиня, та ще й чужинка, він дорікає боярині
минулим!!!
— Чи не однаково, Малку! — Запримітив, що вона вже й не на­
зиває його князем, а так, як звичайного простолюдина, Малком.
— Лживі слова речеш, боярине. Льста твоя упіймала тебе. Іди
геть від мене,— І першим повернувся й пішов до своєї темної ко­
мірчини.
Самотинні його роздуми навчили бачити людей якось з гли­
бини, зсередини. Відчував, що ним хочуть торгувати, використати
для себе. Хто вони, котрі стоять за спиною Гордини? Авжеж, не
владний Київ і не його люди. Певно, ті, що завжди сидять тихо по
шпаринах, яко таргани, і виповзають, лиш темінь опуститься над
землею, щоб когось вкусити, щось урвати, щось захопити. Крізь
сміття льстивих, ласкавих і співчутливих слів Малко навчився ба­
чити чужу мстивість, захланність, озлоблення, відразу відчував лжу
і зачаєну ненависть. У людині відразу ж умів бачити здобичливого
воя чи брехливого лакузу, який прикидався добрим і послужли­
вим. О, скільки тих облич перейшло знову в його передумах за ці
любецькі роки!.. І князів, і купців, і челядинів, і мечників, і чата-
рів — всіх, кого бачив, кого слухав, кого стрічав у своєму житті.
Він ніби заново прожив своє життя і нині побачив глибше,
більше в тих людях і доброго і лихого. Бо сам став інакшим —
новим. А яким? Не знав того. Тільки не було вже в його душі ані
крихти жалощів за свій високий князівський чин, був лише біль за
гріхи, за ганьбу своїх дітей і своєї землі.
Уже з добрий десяток літ живе Малко в цьому острозі. Став по­
троху забувати й обличчя своїх дітей. Зараз почув про них — вони
живі. Радів з того. Живі його Добриня і Малуша! Княжі діти слу­
жать челядинами у княгині київської…
І плакав Малко від того. Краще б їм було згинути… Але своїм
743 чатарям не скаржився ні на що, нічого не просив, як і раніше.
Коли одного разу почув, що двері його комірки, де він спав, за­
чинили на засув, подивувався. Чого б то? Чим кого образив? Але
знову ж нічого не сказав. Певно, все те давно вже визначила йому
його доля. Певно, тепер мусить тут померти голодною смертю. Він
готовий. Тільки бридко, коли потім пацюки будуть обгризати твоє
тіло…
Спочатку знав, що минуло два дні і дві ночі. Потім почав плу­
тати і збиватись з ліку — скільки ночей і днів промайнуло, відколи
заперли його в цій темній смердючій від постійної присутности
пацюків комірці. Хтось забрав у нього світло, їство і воду. Лежав
безрушно на дощаному ложі, дивився в стелю чи крізь неї.
Думками ширяв поза світами, де вже не було ні його минуло­
го, ні земних клопотів, а були нові, небачені гради, що тонули в
голубому світінні пітьми. Там здіймались гостроверхі тереми, хра­
ми з високими і круглими золотистими маковицями чи вежами. І
були у нього під ногами такі жагучо-зелені трави, а в обличчя про­
стягали віти такі рожеві яблуневі суцвіття, що від подиву у нього
перехоплювало дихання. Десь в глибині пам’яті він знав, що все те
він уже десь бачив, що топтав оті соковиті трави і милувався тим
рожевим цвітом. Але згадати, коли те бачив, йому було несила…
Так він марив у намаганнях згадати щось далеке й забуте й не
почув грюкоту засову в дверях до його комірки. Навіть коли по­
бачив на порозі височенного молодика з довгим дзьобатим носом
і гасилом в руках, теж не здивувався. Ніби також десь його вже
бачив.
— Осьдечки він! — сказав голосно цей молодик до когось,—
Ми його не там шукали. Княже, підводься, ми прийшли по тебе.
Малко поволі звівся й обіперся на лікоть. Довго й пронизли­
во вдивлявся в незвичайних гостей. Через поріг переступило ще
кілька молодиків. Усі простолюдини, в сірих свитках, вовняних
шапках, як одягались люди в деревській землі…
— Княже, не бійся. Твоїх чатарів ми перебили. Ти вільний —
ходімо в свою землю. У нас в лісі є свій табір — зберемо усіх де-
ревських мужів і відіб’ємось від Києва,— гучав густий голос довго­
носого молодика з гасилом, певно, то був провідця цієї ватаги.
Малко мовчав, відвів погляд убік. Ні, він на грішній цій землі,
де немає тихого голубого світіння над гостроверхими теремами, де
є буяння пристрастей і неспокою… Чи не бояриня Гордина все те
крутить навколо нього?!
— А для чого звільнили? Мені й тут добре…
Мужі деревські перезирнулись. Гостро вдарило їм у ніздрі їду­
чим духом нечистот, пацючого поту й посліду.
— Хощемо тобі дати волю, княже,— сказав наймолодший су- хорлявенький юнак. Дивно, що на ньому була свитка із заморської
вольниці.
Либонь, якийсь боярчук…
— Це… бояриня Гордина вас сюди прислала? — з якимось стра­
хом перепитав Малко. Деревляни знову перезирнулись. Звідки він
знає про бояриню?
— Гаразд. Піду з вами. Тільки доведіть мене до Києва. До кня­
гині…
— Пошо так? — захвилювались гості.
— Перед смертю… дітей своїх побачити хочу… Чи живі…
— Живі, княже! І Добриня, і Малуша. Ми їх бачили. При дворі
княгині.
— А в табір ваш не піду. Супроти долі своєї не буду ходити…
— Чого боїшся? Люди тебе з неволі вирятували, а ти!.. Може,
це і є твоя доля? Звідки знаєш, яка вона, твоя доля!..— це знову
той боярчук.
— Хто зна, мо’, й так. А може, гадаю, не треба вже деревській
землі зводитись на нову війну. Може, Києву суджено підняти свою
главу над усіма землями? І над усіма племенами слов’ян?
— Зрадник ти, княже…— розсердився боярчук.
— Для чого ганьбиш князя, Чурине? Либонь, сам хоіцеш на
його славі в’їхати у київські ворота! — гаркнув на сухорлявого
юнака з тонким вусом провідця.
— Могуто, а що? Нехай наш князь піде до Києва. Вволимо його
жадання,— запропонував хтось із мужів.— Може, він і справді на
той світ скоро збереться…
— А ми його не пустимо на той світ. Відгодуємо, бо, бач, самі
кістки в тілі, аж торохтять,— весело докинув інший.
Деревські мужі трохи розвеселились. Могута підкрутив пше­
ничного вуса.
— Нехай і справді… погостює в княгині. Але ж ти, княже, і ста­
ти на ноги не можеш?! Леле! Дайте йому якогось окрайця…— роз­
порядився Могута, коли двоє його содругів намагались поставити
Малка на ноги. Той, ступивши один крок, хитнувся од безсилля і
почав падати. Ледве встигли його підхопити сильні руки нескоре­
них лісових мужів.
Але не від безсилля зомлів Малко Любечанин. Від радости, що
побачить перед смертю і стольний Київ, перед яким мусить вкло­
нитись, як перед переможцем, і що побачить дітей своїх… І що
з’явиться перед могилою свого вітця… не як володар, а як раб…
Чиє серце витримало б стільки людської радости, зневаги і при­
ниження водночас?
745 * * *
Для всіх, хто раніше знав княгиню і хто наблизився до неї піз­
ніше, вона здавалась незбагненною. Може, в цьому і була її сила.
Бо за тією незбагненністю у людей відразу ж виринали пекельні
з’яви про живцем закопаних бояр деревських або живцем спале­
них послів Маякових… Чи пізніше, вже коли пішла з ратниками
воєводи Щербила під Іскоростень, вона влаштувала на могилі сво­
го князя-мужа таку бучну й криваву тризну, що здригнулась уся
деревська земля від жаху. Мечники її дотла спалили дерев’яний
град Іскоростень, а вельможці Мала, щоб підлестити Ользі, десь
упіймали свого князя й віддали тоді їй в руки… разом з дітьми…
Київські бояри тепер переповідали своїм підрослим дітям про
помсту княгині Ольги за смерть мужа-князя, за деревську ворох-
бу… Веле жорстоке серце у княгині, як у її діда, царя Симеона.
Краще жити з нею в мирі. Не раз вона ставила на коліна і київ­
ських бояр мудрістю своєю, і чоловічою відвагою.
Але між собою та на людях боялися називати княгиню жор­
стокою. Казали, що княгиня лагідна та добра, бо он дітей сво­
го ворога не побила, взяла у свій двір на челядницьку службу. І
Маломира-князя не знищила — посадила його в любецький ост­
рог, там і живе.
А за тими голосними восхваліннями доброчинностей княгини­
них повзли зловорожі пошепти: князь Гліб відмовився від матері за
нехристиянську жорстокість. Княгиня від того гірко побивається і
тлумить у собі печаль, але на люди не несе її. Зате, кажуть, більше
уподобала меншого сина — Святослава. Тільки намагається вирва­
ти його від варяжинів, з якими він зжився з малолітства, і нічого
в неї не виходить…
Хто зна, що робиться у неї в душі і чого можна ще чекати від
цієї володарки. Якась вона незбагненна! Краще бути подалі…
Її спокійний погляд і тихий голос насторожували всіх — від
бояр до челядниць. Несподіваність і непередбачливість її дій за­
вжди тримали всіх у напрузі. В глибині душі у людей, котрі її ото­
чували, звісно зачаївся острах, і саме через те вони поспішливо
падали перед нею на коліна, улесливо посміхались, гнули хребти
у поклоні…
Княгиня все це бачила і розуміла, навіть була впевнена, що за
це її тепер усі наближені ненавидять. І якщо вона, колись непри­
мітна, тиха жінка, що боролась за те, щоб вистояти на землі, тепер
вибралась на вершину влади, то не дай Боже їй якось спіткнутись.
Накинуться на неї, яко дзьобате вороння на труп,— розшматують
і розметуть!.. Навіть кістки рознесуть по полю!..
Вона мусила не помилятись ні в чому. Мусила нощеденно ду-
746 мати, як тримати на прив’язі біля себе — і в той же час на належ­
ній відстані — веле сильних, багатих, талановитих і тому небезпеч­
них. В ній прокинулась владна кров гордого діда, непереможного
болгарського царя Симеона.
Ніхто не міг затьмарювати її своїми вміннями й талантами. Для
цього вона мусила сама читати про діяння великих імператорів ро-
мейської давнини і болгарського вознесення, щоб бути розмислом
їхнім збагаченою, щоб уміти передбачати, дивитись вперед і в той
же час щоб не дратувати оточення, силою якого вона трималась,
своїми знаннями, талантами і вмінням. Це, помітила давно, най­
більше дратувало ґречних мужів боярських. І це було найбільш
небезпечним для неї! Тож мусила вдавати із себе простеньку ро­
зумом, скромною забаганками — і в той же час зірко прозрівати
душі, виважувати невнарок сказані слова чи й потаємне мовчання.
Бо то теж мова серця, яку треба вміти прочитати.
Часом княгиня втомлювалась від такого життя. Здавалося іно­
ді, що чим довше тяглися її роки, тим більше вона відривалась від
землі і вивищувалась над усіма. Бо піднімалась над ними своїм
розумінням усіх, передбаченням, волею.
І в той же час чим далі, тим менше бачила побіч себе людей.
Змінились навіть челядниці і покоївки — стали більш уважливи­
ми, більш послужливими й більш запобігливими… Ніхто з нею так
просто й щиро давно вже не розмовляв, як бувало колись розмов­
ляв з нею Степко Книжник чи його мати — Житяна. Не бачила
побіля себе жодного мужа, який би ось так, як колись Степко, за
один день зібрав би киян на її захист. Гай-гай!.. Не було і таких
жінок, як Житяна, з її простими і щирими словами розради… Не
було й таких, як Гомін-майстер, що навіть сліпим умів ставити
храми краще, аніж видющі здателі… Відсунувся від неї і воєвода
Щербило з якоюсь потайною раною в серці. Навіть милосердний
до всіх Гліб, кров її, син і надія її, відійшов від неї… Замкнувся
у своїх палатах зі своїми виучнями та вписує в пергамен діян­
ня володарів, їхні роки і дні проминущі. Після пожежі на мийні
ніби чорна прірва пролягла між ними… Пригадувала, як він виніс
із пожежі котрогось боярина — закіптюжене обличчя, і по ньому
котяться великі срібні краплини сліз. Він їх не витирав, і на що­
ках лишалися білі сліди, промиті чистою і чесною сльозою. Таким
він вкарбувався в її пам’ять і серце. Інколи її турбувала думка: а
що ж запише він у свій пергамен про свою матір? Що залишить
нащадкам в науку? Лиш тепер збагнула свою необачність: такий
пергамен має писати людина, підлегла їй… Хай би краще це робив
Григорій чи хтось із його священиків. Тим би вона могла підказу­
вати, що і як писати. Глібові ж не може правити свою волю. Він
тоді ще більше зненавидить її, і хто зна, що там вкарбує…
747 Відтоді визрів намір передати пергамен Григорію. Але як забра­
ти його в Гліба? Хотіла лишити про себе добру пам’ять у цій землі.
Вона ж стільки зробила для впорядкування Країни Руси. Об’їздила
її від Вишгорода до Стугни, від Стугни до Волхов-ріки і Новгорода.
Веліла всюди визначити погости для збирання данини. Веліла ви­
значити один час збирання її. І визначити розміри данини, уроків
та оброків. І скрізь веліла поставити знамення на ловищах, бортях
і бобрових гонах, звідки княжий двір збирав для торгівлі хутра,
свепет’, рибу, ліс. 1 тим вона утишила землю. Спокій прийшов і в
Київ. Присмирніли варязькі дружини, яких вона купила землями
і оселищами. По всіх ворохобних кінцях поставила своїх вірних
намісників — до уличів пішов воєводою Претич. Воєводі Щербилу
віддала деревську землю, там треба його міцна рука і крута вдача.
У Києві під її оком воєводив син колись ворохобного боярина
Дудка — Братило…
Але знала, що людям цього замало. Що її однаково не любили,
називали жорстокою і крутою. І що плем’я заздрісників побільшу­
валось…
Не любила відкладати важливі справи надовго. Надумала про
той пергамен і вирішила відразу ж впорядкувати цю потребизну.
Покликала Григорія.
Він з’явився хутко, гречно вклонився княгині в пояс і, не че­
каючи припросин, присів на лавицю. Либонь, літа йому давно
втинали силу. На старість пресвітер зовсім перемінився. Сива до
білизни голова і борода робили його смагле обличчя виразнішим
і врочистішим, карі очі під темними бровами світились ясно й
спокійно. І все обличчя було якимось ніби підсвіченим зсередини
і поважним. Хто б міг подумати, що за цим мудрим поглядом і
спокоєм священика стояли могили мудріших і прекрасніших від
нього, котрих він звів у могилу?
— Давно чекав, коли покличеш,— прогучав його нестаріючий
глас.
Ольга здивувалась, що він чекав її поклику, а не прийшов сам
до неї. Може, і він її почав трохи боятись? Це було б добре хоч
тепер… Княгиня не хотіла першою розпочинати бесіду, хай би він
першим виклав їй свої забаганки.
— Чи знаєш, що до тебе у двір прибув боярин від уличанського
воєводи?
— Від Претича? Знаю. Тільки не знаю ще, з чим прибув.
— Хоче сватати князь уличів свою доньку за твого Святослава.
— За Святослава? — здивувалась, бо якось забула, що син мен­
ший її уже вступив у молодецький вік і що надходить час і йому
1 Свепет — мед диких бджіл; тоді вуликів не було.
748 жону шукати. Але ж… чому цей князь, який ходить під її рукою,
наважується свататись?
— Ганьба для Києва! Ганьба…— гудів Григорій. Хіба для
Святослава не Знайдеться жона в якійсь сторонській землі?
На вилицях у княгині розлилась жовтава блідість, потім заясні­
ли рожеві плями. Як сміють підлеглі князьки ображати її світлий
дім? Її рід? Її державу?
Ольга швидко-швидко перебирала тонкими білими пальцями
торочки хусти, тканої золотистими узорами. Певно, дарунок ще
князя-мужа, котрий він притяг від греків. Бо нині вони нічого
знову не дають Країні Руси — ані паволок, ані золота. Мир і ряд
князя Ігоря ромеї, певно, викинули в море по смерті київського
володаря. А її, княгиню, звісно ж, не вважають небезпечною для
імперії.
— Що радиш зробити? — ніби прокинулась від роздумів.
— Відіслати зухвальця назад. І спорядити сольбу до Болгарії, а
ліпше до Угрії… Для Святослава треба брати невісту з іншої держа­
ви. І буде тоді в нього довічний помічник і соузник…
— Давай подумаємо, отче, разом. А може, спробуємо попро­
сити невісту для Києва із Царгорода? І дань свою заберемо, і жону
для Святослава здобудемо. І мир на довгі роки.
Тепер здивувався вже Григорій. Замахнулась княгиня! Та хіба
ромеї добром захочуть віддавати своє золото, коли нині Русь не
розмахує мечем над їхніми головами? А невіст кесарі нікому не
дають. Щоб сусідні держави не втручались у часті внутрішні війни
імперії. Новий імператор — Костянтин Багрянородний — навіть
книгу таку написав про церемонії при дворі. І вимагав од свого
сина, Романа, аби й він, як і Костянтин, не дозволяв шлюбів з
варварськими володарями, не дарував їм імператорських одяганок,
вінців і жезлів… Таке родичання завдасть імперії великих збитків,
послабить владу її кесаря.
— Не дають вони нікому своїх невіст, княгине.
— Хто нині сидить у Царгороді?
— Костянтин Багрянородний. Веле мудрий і лукавий.
— Це син Романа Лакапіна?
— Ні, Лакапін правив супроти закону, намість малолітнього
цього Костянтина, який є сином імператора Лева та імператриці
Зої. Лакапін колись насильно запроторив Зою у монастир, коли
помер Лев, і правив яко імператор. А потім його власні сини за­
слали в обитель. І правили яко царі. їх же повалив Костянтин,
коли виріс, з поміччю своїх родичів. Це дуже твердий кесар… Не
дасть він Руси ні дані, ні невісти. Має Русь яко варварську країну,
бо не хрестилась вона…
— Дань мусить віддати по ряду і миру з Руссю! — строго сказала
749 княгиня.— А віра християнська хіба не зростає у Києві? Мовлять,
що за Оскольда був тут митрополит… Князь Гліб уже й книги пе­
реписує у своїй схолі для книгозбірні. І пергамен пише. Мав би і
ти, отче, цим зайнятись та митрополію здобути.
Княгиня мовить йому про ту працю… Не ті вже літа у нього —
немає сил для писання. То многотяжкий труд — писання… Хай
уже князь Гліб. Він молодший. А щодо митрополії…
— Княгине, мусиш знати, що царгородський владика радо при­
йме християн Країни Руси під свою руку, але митрополитом мене
не поставить. І навіть князя Гліба не поставить. Я колись теж спо­
дівався на це…
— Чому? Був же тут нібито колись…
— Може, й був, та свій — гречин. І знову пришлють сюди сво­
го — гречина. Яко в болгарській землі і в іних землях це роблять
царгородські владики. Всюди посилають лише своїх вірних лю­
дей — іним не довіряють. Щоб не приховували багатств і більше
данини давали царгородським церквам. Щоби знати, які козниві
замисли у тутешніх владик є проти Царгорода. Свій може прихова­
ти це, гречин — ніколи. Бо це загрожуватиме і його владі тут… Не
треба поспішати нам з митрополією — тепер я так думаю.
Мудро розсудив пресвітер Григорій. Справді, він мав усе, що
хотів нині: і соборну Іллінську церкву, і багаті приношення при­
хожан, і свою вже численну паству, і своїх підручних священиків
та дяків — з русичів, чи з болгар, чи з гречинів. Усі вони слухали
його і підкорялися йому…
Спливають роки, міняються часи, глибше дивляться очі, шир­
ше сягає думка…
— А пергамен я писатиму, коли повелиш. Хочеш, почну новий,
хочеш, хай князь Гліб мені віддає старий, я продовжуватиму.
— Гаразд, отче. Я повеліваю так — продовжувати старий пер­
гамен. Щоб нічого не пропало, що вже записано було,— Вона зве­
лася на ноги, за нею важко підвівся і пресвітер. Таки княгиня вміє
повелівати — ось і він став її слухняним челядином. Хоча раніше,
коли ще був живий князь!.. О!.. То були інші часи. Тепер їх немає.
Настали времена нові… І прийшли нові клопоти і потреби.
— А ти кажеш правдиво, княгине, за руську данину. Ромеї так
само мусять її сплачувати Києву.
— Ось уже скоро Дніпро увійде в береги. Будемо готувати до
Царгорода велику сольбу, отче. Гадаєш, скільки людей треба взя­
ти?
— Покійний князь Ігор посилав п’ять десятків і одного.
— Тоді візьмемо… сто чоловік. Як гадаєш, це буде добре?
— Думаю, що добре. Більша сольба — більше величі… Але хто
очолить це посольство?
750 — Я піду сама з послами… Яко володарка Країни Руси.
— Бери й мене. Великі володарі не їздять без своїх духівників.
— Да буде…
І настали для княгині гарячі дні і ночі. Від рання до вечора
прикликала до себе то бояр, то купців, то сторонських гостей.
Відбирала для сольби людей тямущих і свідущих. Воєводам на­
казала прислати зі своїх земель найліпші лодії і найбіліше полотно
для вітрил. А ще посилала в усі кінці землі тіунів, биричів, ємців,
отроків, мечників, щоб по селах і погостах відібрали кращі хутра
і шкури, тонкі полотна та пахучі меди, срібні фібули, колти, на­
чільники руських майстрів-вотрів. Руська княгиня знає, що багаті
дарунки завжди відкривають двері й найміцніші ворота, приносять
шану і найпотаємніші звістки.
Русичі й болгари і всі інші володарі навчились у тих таки ромеїв
давати мзду, бути корисливими і захланними без міри. У тому ж
таки світовому граді, що став пристанищем блудодіїв, мздоїмців і
вбивць, навчились, що за дарунки можна все і всіх купити, бо там
народьство більше кланялось не своєму великому Богові та його
апостолам святим, а гаману, туго набитому золотом і сріблом. Що
вдієш — ідеш у кубло злодійського племені, мусиш сам уподобля-
тись йому і ще й думати, як себе убезпечити в разі біди…
Княгиня піклувалась про дари. А її конюхи на князівських
стайнях підгодовували вівсом коней. За звичаєм, берегом Дніпра
назирці за лодіями йтимуть руські комонники. Придніпровські
степи неспокійні й підступні — раз по раз виринають в них якісь
кочові орди — то печенігів, то угрів, то булгар.
Стайні були недалеко від палат. Пішла княгиня наглянути, як
годують коней, чи добрий приплід дають цієї весни лошиці. В та­
ких випадках ходила без почту і без челядниць.
Майже дійшла вже до крайньої стайні, як побачила… А може,
то їй здалося, що то Добриня стоїть, а коло нього Малко, любець-
кий затворник, і якісь люди. Малко Любечанин тут? Вона вже й
забула за нього! Була впевнена, що його вже немає на світі — ніби
розтанув десь у тому Любечі.
А хто ж ті люди? Як вони потрапили у її двір? Хотіла повернути
назад, щоб розшукати стольника, хай-но довідається, що тут дієть­
ся. Але її вже помітили. Шанобливо розступились, очікували на­
ближення. Пішла прямо на них. Відчуття небезпеки десь зачаїлось
під хребтом і ступало поруч з нею — слід у слід… Малко, отже,
втік. І оті люди — то деревляни. Вона тоді ще надивилась на них
в Іскоростені… Оті свити і повстяні шапки. Кожен з них тримав у
руках ратище чи обушок. Один найвищий, найкремезніший муж
на плечі тримав гасило… Може, то вони й звільнили Малка? Що
ж тепер вони хочуть?
751 Вона спинилась перед цим гуртом дивних людей і гнівно гляну­
ла на Маломира, потім — на Добриню. Чекала пояснень.
— Се мій вітець,— першим обізвався Добриня і вклонився кня­
гині. Як і належало челядину.
— Бачу,— суворо промовила Ольга й почала прискіпливо роз­
глядати зсутулену поставу Малка. Це той самий, який міг колись
стати її мужем!.. Старець, жебрак, убивця… злодій!..
Малко витримав цей погляд, але не вклонився. Не забув, отже,
що він князь по роду. Та що лишилось від того його князювання?
Замість князівських шат — якесь лахміття. Сивий, худенний дідис­
ько, та й годі. В глибоких очах під сивими бровами зачаєний страх
чи благання милосердя…
— Пощо прийшов, не спитавши? — княгиня сердито дивилась
на Малка, але поступово жалість до цього старця розм’якшувала
її серце.
Малко розвів руками, не знаходячи слів для виправдання.
Добриня ступив до неї крок:
— Вітець наш знає, що княгиня добра і не відмовила б йому по­
бачити дітей!..— Лукавець, хитрун цей Добриня. Гарний собою мо­
лодик, кажуть, дуже схожий на свого молодого вітця. Вищий, прав­
да, від нього, світлочубий, густий русий вус, таке ж густе, в кільцях
кучерів, волосся до пліч, невеличка борідка. Чимось скидається на її
Гліба. Та й однолітки вони, здається… Але що скажеш йому на таку
відверту льсту, та ще й при людях? Не заперечити ж, що нізащо не
відпустила б цього злодія, якби він попросив у неї… Втім, цей зсох­
лий до кісток дідисько, здається, вже хилиться од вітру…
— Де сторожа любецька? — оглянувши деревлян, спитала вона
втікача. Ясно, що сам він не міг звідти вибратися. Певно, оті во­
йовничі мужі й привели його до Києва.
— Сторожа? — Малко розгубився, затупцював на місці. І тоді
прийшов йому на допомогу той муж, що мав на плечі гасило.
— Ми тих чатарів пов’язали і повкидали в комору. А нашого
князя забрали з собою.
— Навіщо він вам? — Ольга здивувалась щирості цього роз­
бійника.
— Хочемо, аби йшов княжити у свою землю. Народ наш дерев-
лянський жадає, щоб повернувся наш князь.
— Княгине, не вір його словам. Я не повернусь до Іскоростеня,—
втомлено обізвався Маломир.
Княгиня Ольга не чекала такої зречености в голосі Мала. Якусь
мить знову їй стало шкода цього старого кістлявого дідиська, у
якого навіть з-під сіряка випиналися гостряки пліч. В нужденному
тілі колишнього князя деревлянського, певно, дотлівала його ска­
тована, розіп’ята душа.
752 — Княгине, се правда! — раптом Добриня упав перед нею на
коліна.— Добра княгине! Дозволь йому жити тут, зі мною, на стай­
ні!.. Боги тобі віддячать за твою щедрість. І ми з Малушею також
вік за тебе будемо молитися… Вірно тобі служитимемо…
— Не треба просити, синку.— Маломир поклав синові на плече
свою кістляву руку.— Я повернусь у Любеч. Там і буде моя моги­
ла… Ще б тільки узріти нині Малушу, донечку… О боги!..
— Княгине,— знову обізвався високий деревлянин з гасилом,
а був це не хто, як Могута — Княгине… Дозволь нашому князеві
померти у своїй землі.
— Адже великий подвиг — його страждання, княгине,— при­
єднався й Добриня.— Повір у його слово. І твої літа не закінчаться
на цій землі…
О, так, вона це знала — велике благо померти людині у своїй
землі. Вони це просять, звісно, не від користи, а від людського
жалю. В її душі щось перевернулось. Чи ж могли б і її сини так
благати за неї, коли б їй довелося бути в отакій скруті? Хіба що
Гліб… Той міг би… А Святослав? Навряд чи… Тверда у нього душа,
черства, як у того варяжина Асмуда, що його випестував.
Але княгиня Ольга знала й інше: блаженні будуть вигнані за
правду. І шана, і любов потім зійдуть до них з небес і розіллються
серед народу; і зробить святим його ім’я, котре кликатиме одне
покоління за другим на боротьбу за свою волю і землю. Ні, не до­
зволить вона Маломирові, деревлянському князеві, лягти в рідну
землю… Не дасть йому відновити своє ім’я і колишню славу в
своєму народі! Бо тоді той народ вічно його буде пам’ятати і нести
це ім’я яко знамено через віки.
Ні, Маломир деревлянський має померти безвісним. Забутим…
І ніхто не мусить знати навіть його могили. О, ці священні могили!
Києву достатньо Оскольдової могили…
Ніякі руйнування не випалюють з пам’яті й душ киян її місця!
З Малком же вона не допустить цього…
Втім, вона милосердна до нього. Подарує йому дозвіл дожити
свій недовгий час тут, у Києві, під її недремним оком, біля дітей.
— Я вірю тобі, Малку. Лишайся тут, коли хочеш!..
Вона швидко повернулась і твердою ходою попрямувала до
своїх палат. Можна подарувати милість давньому ворогові, коли
він уже не страшний. І скажуть колись прийдешні: була світлою
серцем велика київська княгиня Ольга. І мудра своїми діяннями.
Вони не помиляться — то буде правда. Бо княгиня все робила за
велінням величі своєї держави і свого часу…
48. Зам. 345
753 * * *
Старість придавила войовничого витязя Свенельда тяжкістю
тіла й болістями в кістках. Більше сидів у своєму теремі в Києві
та посмоктував меди. Пильним оком, проте, як старий крук, сте­
жив за людьми на Княжій Горі та за княгинею. Підказував синові
Мстиші, що й до чого. Свенельдич за ці роки вилюднів, став по­
важним і войовничим боярином. Господарив у своїх селах у де-
ревській землі, збирав полюддя і в Київській країні, всі ті добра
стягував до Києва. А тут його тіуни вже знали, що далі робити,
яким купчинам і по скільки віддавати.
Не лише Свенельд обріс землями. І Асмуд, і Карло, і багато ін­
ших варяжинів-приходнів обросли теремами, торжищами, купчи­
нами, лодіями, волочайниками, гребцями. Проте знали, що вони
тут люди прийшлі і що русичі можуть їм показати дорогу від Києва
коли що. Через те міцно тримали мечі в своїх руках, трималися
купи. А віднедавна варяги дістали собі й свого князя — Святослава,
виучня і пестуна Асмуда. Тому стали сміливіше позирати довкола
себе, зневажливо сміялися з тугодумів-бояр і перестали журитися
за свою будучину.
Асмуд свою справу знав добре. Як навчитель і дядько меншого
княжича, він зробив усе, аби Святослав умів міцно тримати меч в
руках, вправно ним рубати — з усього плеча і з хитрістю викручу­
вати його так, щоби ворог не міг ухилитись від удару.
Як тільки Святослав увійшов в молодецькі літа, Асмуд і вся
дружина варязька щільніше оточили його пошаною і схилянням.
Втім, княжич на те ніби не зважав. Жадав більше бути схожим на
тих відважних, суворих і невибагливих воїв, яких одвічно шану­
вали варяжини, серед яких він змужнів. Про тих воїв-звитяжців
йому багато оповідав Асмуд, переказуючи безконечно довгі саги
про морські походи, про безстрашшя вікінгів, що не боялись ні
морських глибин, ані скель. І літали своїми крутошиїми лодіями,
яко чайки. Наскакували несподівано на багаті чужі землі, забира­
ли великі набутки і найліпших невіст — навіть царських дочок. І
осідали там жити.
Слухав хлопець про ті звитяги — і закипала в його жилах кров.
Коли б швидше змужніти, коли б уже взяти в руки вуздечку бать­
кового коня, якого довгі роки все ще тримають на стайні для ньо­
го — нащадка київського столу.
І ось той час не забарився. Асмуд сказав, що мати-княгиня го­
тує велику сольбу до Царі орода, щоб там попросити для нього не-
вісти. Княжич здивувався. Чому по невісту має йти сольба? Чому
не його дружина має налетіти на той царський град і все золото-
срібло забрати і взяти також і невісту?
754 — То для Гліба привели сюди жону з Угрії. А для мене не треба
нікого приводити! Ми підемо до Царгорода з дружиною, постука­
ємо мечами у ворота і заберем невісту. Чи не так?
— Не так,— заперечив Святославу Асмуд.— Ще маємо нагадати
ромеям про данину Руси, яку вони обіцяли давати твоєму вітцю.
І харатью на те писали нову, і присягу на крові і на Христі дава­
ли…
— Пощо треба нагадувати? Треба піти й забрати своє мечем. Це
буде по правді. І по ряду.
Асмуд ворухнув своїми волохатими сивими бровами, зиркнув
зірко на свого вихованця і мовив:
— Це буде потім. Як сядеш на стіл.
— Але ж справжній вой не мусить нічого випрошувати. Мусить
усе брати силою! — наполягав Святослав, блискаючи великими
світлими очима.
— Так, у тебе буде з ким воювати, княжичу. Передусім мусиш
забрати свою отчину дунайську — цар Петро скоро упаде з трону.
Як не візьмеш ти, її заберуть ромеї.
— Ромеям — не дам.
— Мудро зробиш. Ходімо до стайні. Поглянемо на вітцевого
коня. Чи не голодний наш Сивко.
— Ходімо…
Удвох вийшли на подвір’я й попрямували до невеличкої хатини
на віддаленому кінці господарського двору. Там на самоті доживав
свої літа сивий, у чорних яблуках, старий кінь князя Ігоря. Тут же,
в цій хатині, через сінці, жив і конюх, який ходив за ним, такий
же старий і беззубий, як Сивко. Мали ці дві істоти дочекатися того
часу, коли княгиня-мати покладе на спину старого коня княже сід­
ло і переємець київського столу вскочить у нього, встромить ноги в
стремена, приосторожить Сивка в боки й здибить його. Кінь заірже
й тим провістить світові про нового господаря Країни Руси. Відтоді
княжич стане князем. І буде чинити все, що належить чинити во­
лодареві.
Ще не дійшли до тої хатини, як почули за ворітьми якісь гуки.
Чатарі Княжої Гори когось не впускали на подвір’я, хтось лаявся,
домагався і погрожував. Асмуд і Святослав швидко повернули до
воріт. Хто там ломиться крізь заборони? Чого жадає?
— Якийсь Чуриня,— відповів старший чатар,— Княгиня не ве­
ліла нікого впускати. Та вже й день згасає, сонце заходить. Що він
поночі тут буде вештатись?
— А чого він хоче? Гей, Чуриня! Хто єси? Пощо ворота лама­
єш? — гукнув до нього осторожець.
— Я не ламаю! Хіба такі воротиська один хто зламає? — за­
сміявся за воротами баском Чуриня,— Я привів до княгині ватагу
755 злодіїв і Малка Любечанина з ними. Упіймав їх у лісі. Хотіли йти у
деревську землю і піднімати народьство на ворохбу!..
— Швидше-но впускай їх сюди! — Святослав сердито блимнув
на ретельного охоронця воріт.— Хіба не чуєш, що за одні?
— Мені що, як відчиняти накажеш — то й відчиню…— Ліниво
подибав до засувів, не кваплячись почав грюкати засувами. Ворота
нарешті розчахнулись.
Перед очима Святослава і Асмуда стояв невисокий тонкостан­
ний юнак з чорнявим волоссям до пліч, блискучі карі очі, закру­
чені вгору кінчики вусиків. Красунець — та й годі. І звідки такий
взявся? Чого нічого не відав про цього звитяжного воя він, княжич
Святослав? За спиною Чурині стояло кілька людей, руки їхні за
спиною були пов’язані вірьовками.
— Чий такий відважний єси? — не витримав і Асмуд.
— Боярині Гордини син. А ти хто? — прискалив око до
Святослава.
— Я Асмуд, а це княжич Святослав,— відповів старий варя-
жин.
— Княжич? Ото втрапив! Я ж до тебе добиваюся. Забери мій
полон і передай княгині. Скажи, від Чурині. Скажи, що Чуриня
хоще їй вірно служити.
— А… Чому не жадаєш мені служити? — образився княжич
Святослав.
— Тобі? Чому й ні? Як візьмеш у свою дружину, служитиму й
тобі. Ще й як!
— Візьму.
— Але я не сам. Он бачиш, комонники? То мої люди. Три де­
сять людей. Усі як один — ловкі та браві!
— Усі і йдіть до мене! — зрадів Святослав.
— Слава богам. І тобі, Святославе, слава. Будемо служити ві­
рно. Не пошкодуєш! — Чуриня аж зашарівся від збудження. Його
кінь, якого він тримав на оброті, теж ніби радісно затупцював на
місці.
— Заходьте на Гору, всі! — запросив Святослав дружину
Чурині.
Ті з гиком промчали у ворота. Зв’язаних деревлян спинили під
сторожовою вежею. Обідрані, нужденні, припалі порохнею бранці
поволі ступали босоніж по холодній по-весняному землі, безна­
дійно втупивши погляди собі під ноги.
— А з ними що робити? — під’їхав Чуриня до Святослава, вка­
зуючи на своїх бранців.
— Поки що залиш їх варті. Я скажу княгині-матері.
— Хай і так,— погодився Чуриня. Він увесь сяяв, аж підска­
кував у сідлі від такого несподіваного везіння — відразу ж йому
756 виявив княжич таке довір’я! Якби ж тільки довідалась про це його
матінка… Як раділа б! Бо скільки літ добивалась того, щоб її син-
ізгой опинився на Княжій Горі! Чого тільки не придумувала, щоб
урівняти його з іншими достойниками та їхніми дітьми… Щоб зро­
бити Чуриню спідручником владців… Бо де влада, там і куються
боярські гривни, там роздаються волості, там витає слава великих
давніх київських князів. Спритника і ловкача там завжди чекають
вдача і багатства… І ось Чуриня вже тут, на Княжій Горі.
— Серед отих бранців є один чародій-відун.— Чуриня відразу
хотів сподобатись княжичу,— Захоче, кажуть, розжене хмари і не
буде дощу. Захоче — на когось біду накличе або зцілить хворого…
— Се правда? Має таке вміння? Де він, чарівник отой?
— Ну, оцей, котрий високий, з таким дзьобатим носом. Він
провідця тієї ватаги злодіїв. Я їх давно знав. Ледве упіймали їх.
Хитрий!
— Добре вчинив, Чурине, що упіймав.
— За ним око та око потрібне. Бо втече крізь стіни. Обернеться
птахом — і вилетить.
— А чому ж не збіг дорогою?
— Бо знаю одну таїну. Не боюсь відунів.
— Так?
Святославове обличчя почало бубнявіти рожевістю. Йому вже
починало щастити. Певно, Доля розстеляла перед ним великі і
світлі дороги — тому посилала нових незвичайних содругів. Ось
тепер він має вже й свою дружину з цим Чуринею на чолі.
— Чуєш, веди Малка зі мною, до княгині підемо,— подумавши,
мовив Святослав.
Княгиня Ольга сиділа у своїй вітальниці біля столу і бесідувала
із старшим сином — Глібом. Якщо він остаточно відмовився від
батькового столу, то нехай займеться іншими державними справа­
ми, бо в неї не до всього доходять руки. Ось у Києві розростається
християнство, уже є велика громада християн. Либонь, час послати
навчених Божому слову людей у землю деревську, і в уличанську,
і до сіверян, і до тиверців. Віра в єдиного Бога укріпить і довіру до
єдиного володаря, котрий сидітиме у Києві. Де міцна віра народу —
там буде міцною і держава. Хто зна, чи зможе Святослав збагнути
цей досвід інших сторонських країн. Тому їй треба зараз це почи­
нати впроваджувати в життя. Варязькі навчителі Святослава також
цього не розуміють — вони можуть навчити вправно тримати меч,
а не мудрости державної. І се вже велика втрата для майбутнього
володаря, якої не повернеш. Святослав горнеться до варязької дру­
жини, а держава потребує розбудови не силою меча, а силою слова,
освіти і мудрости. Гліб це розуміє, єсть зело смислений. Тому й має
взяти на себе сю частку державної праці — й допомогти братові.
757 — Він моєї допомоги не потребує,— сумно відповів Гліб.—
Надто заволоділи ним варяжини.
Ольга почала швидко перебирати китиці своєї чорної хусти,
яку рідко коли знімала. У серце їй вдарила кров. Це ж її винить
Гліб, вона ж мати, винна, шо віддала Святослава Асмуду, бо не
хотіла сварки з Ігорем. І не заперечила йому! Та хіба хто зрозуміє
тепер, що, якби вона тоді й заперечила, Ігор однаково віддав би
сина на виховання варяжину, бо чорна підозра у зраді витала над
її невинною головою… Про це тепер не скажеш Глібові. Як не
скажеш і про те, скільки кривдних, образливих слів і звинувачень
вона прийняла на себе, коли віддала Гліба на виховання Степкові
Книжнику, коли той охрестив його. Скільки пошептів шипіло
поза її спиною, скільки кривих, лукавих посмішок і злих натяків…
Отой Григорій, що тепер присмирнів і розколисує поперед себе
черевом, коли сунеться; отой Свенельд і його варяги… А київські
боярове?
Вони нізащо не хотіли пускати нової віри в душі людей… За те
убили колись князя Оскольда руками воєводи Олега. Бо старі боги
і їхня поганська віра допомагали їм бути волостелями над людьми,
і над їхніми душами, і над їхніми набутками. Тож і стежили за нею,
аби в ті храми, які ставили в Києві подільські теслі, не прийшов
новий Бог, небезпечний для них. Тож в усі очі вивчали кожен її
порух, радо підхоплювали всі плітки, ще й самі плели хитрі й ві­
роломні сіті, в які хотіли упіймати її, яко пташку в сильце… Та хіба
все те оповіси синові?
— Я прийшов до тебе від людей.— Гліб звів на неї ясний і спо­
кійний погляд. Який же він гарний, світе мій. І який по-старечому
мудрий.— Кияни просять тебе дати їм руських священиків.
Григорій накликав гречинів, своїх друзів, та булгар. А треба, щоби
кожен русич чув слово Боже своєю рідною мовою, мамо. Щоб
воно увійшло в їхні душі. Яко заповідав те апостол Павло. Чужі
слова не дають плоди для розмислу. Мій навчитель отець Степко
теж нагадував про це: «Дух мій молиться, та розум лишається без
плоду»,— сказано.
— Повідай сіє пресвітеру Григорію.
— Григорій!.. Він нічого не жадає робити. Боїться, що русичі
відберуть від нього першенство. І владу, і багатство. Руси потрібен
свій головний священнослужитель — русич… Ось ти збираєшся
до Царгорода — візьми з собою моїх кількох отроків. Попроси
патріарха висвятити їх. Руська церква стане тоді сильнішою, буде
швидко зростати. Християнство стане опорою твоєї влади, яко те
було в болгарській землі за царя-хрестителя Бориса-Михаїла.
— Знаю сіє… Але ж Григорій…
758 — Григорій хоч і болгарин, слов’янин, та виучень ромей-
ський,— перебив її Гліб.— Накликав багато він з чужих земель.
Та чужакам головне не зростання моці Країни Руси, а зростання
свого багатства. І гречини, і болгари, і варяги тільки за тим і по­
люють… Володар же має дбати про благо і багатство всієї держави.
Тоді народ благословить його…
— Мудро говориш, Глібе. Але Григорій каже, що…
— Облиш того Григорія! Він печеться за своє чрево.
— Проте є правда і в його словах: ромейська церква дасть нам
свого митрополита-гречина, щоб нами через нього кермувати.
— Але нехай патріарх висвятить нам хоч кількох русичів-
священиків. Без віри немає людини, мамо. А без людини не буде
й держави…
На порозі раптом постав Святослав. Ольга злякалась — він
майже ніколи не переступав порога її світлиці. Якась біда?
— Тут привели бранців-деревлян. З князем Малом. Упіймали в
лісах. Хотіли нібито здійняти ворохбу.
— Хто привів? — здивувалась княгиня.
— Чуриня з дружиною. Тепер він буде в моїй дружині.
Син боярині Гордини? Уже тут, у Святослава, опинився?
Таки влетіла ся відьма на мітлі на високу Княжу Гору!.. Але що
з Малком? Вона ж йому дозволила жити в Києві. Сам пішов до
Любеча нібито… І знову мова йде про ворохбу…
— Куди його? — нетерпеливиться Святославу.
— В поруб! — сказала Ольга. Обдурив її Маломир. Казав про
смерть, а думав про боротьбу з нею.
— Не треба в поруб,— спалахнув Гліб.— Я заберу його до себе,
мамо. Навіщо нам плодити нових ворогів собі. Добром треба його
упокорити.
— Не добром, а мечем! — скипів Святослав. Його великі світлі
очі зблиснули жовтавим блиском. Ну чисто вітець у хвилини гні­
ву. Які різні її сини. Хто ж із них іде по стезі правди? Нелегко їй,
княгині-матері, осягти цю істину. Мусить же дивитись на них не
як звичайна жінка, а як державець, що міцно тримає кермо всієї
країни і дбає про її майбуття. Скоро це кермо треба віддавати в
руки синам. Тож мусить виважувати свої діяння і їхні слова з огля­
ду на користь Країни Руси. Хто сказав, що це легка ноша? Чому
їй заздрять здорові, дебелі, череваті мужі і їхні пустодзвони-жони?
Хіба вони збагнули усю важкоту цього тягаря, який запишеться у
веремії часу як слава її держави або як її хула…
Втім, не було коли розмірковувати над тим, що скажуть про
неї потім — після неї. їй ніколи було думати над цим, потрібно
було завжди вирішувати справи негайно, враз. Цієї ж миті, як ось
759 і тепер. Доки інші не вирішили наступної миті. І потрібно було
негайно ж знайти таке рішення, яке було б найліпшим,— іншого
не могло бути.
Тому вона сказала, зітхнувши:
— Твоя правда, Глібе. Ворогів краще упокорювати добром і сло­
вом…— Тільки вона знала, скільки страждань і передумів стояло за
тими її простими словами. І ще було за ними вибачення, моління
до Гліба простити їй жорстокість. Гліб схилив голову — він розумів
матір розумом. Не серцем. Але він був справжнім християнином і
тому їй простив…
Святослав крутнувся на місці і майнув із світлиці — тільки
грюкнули двері. Його дратував отой слинявий братець Гліб, що
вирядився у священицьку рясу й блазнював разом з отими бо­
родатими священиками, які понаходили в Київ невідь-звідки. Не
чоловіча то справа. Таки й справді, не може Гліб бути володарем.
Володар — це той, хто сильніший, спритніший, жорстокіший…
Доки матінка твердою рукою розправлялась зі своїми ворогами,
доти й боялися її. А нині знову слова про доброту, упокорення…
Ні! Не державці вони. Асмуд правду казав: володар той — кого бо­
яться. І Свенельд так само каже. Тому вони й надбали тут і землі,
і владу. Він буде також усе мати. Лишень вскочити йому в сідло
батькового коня!.. Лишень загнуздати у його вуздечку владу, волю
і тугий вітер нескінченних доріг…
Асмуд ковзнув поглядом по збуреному обличчю Святослава — і
все збагнув.
— Ходімо до витязя Свенельда, мовлять, повернувся його син з
дружиною. Добра дружина у Свенельдича!
Асмуд не хотів, щоб Святослав наближав до себе Чуриню.
Менше русичів треба допускати до князя — і будуть вони, варяжи-
ни, ціле життя панувати з ним, Святославом.
— Хай Чуриня також іде зі мною,—твердо мовив Святослав.
— Чуриня — син боярині-злодійки, що отруїла Степка,— на­
гадав Асмуд. Мовляв, бережись і ти, княжичу!
Але Святослав мав тверду вдачу:
— Чуриня піде зі мною також.
Старий варяжин сховав під повіками тривожний погляд. Він
уперше почув, що княжич сказав «зі мною», уперше відділив себе
від нього, його навчителя. Невже кінчається його влада над спад­
коємцем київської землі?
— Да буде,— погодився Асмуд. І поклав собі: будь-шо утримати
княжича біля варязької дружини, подалі відсовувати отих настир­
ливих боярчуків, що пнуться до Княжої Гори.