Свенельд ніби очікував на гостей. Широко розставляв руки для
обіймів, старечі очі сльозились від радости. Таки ж велика честь
для його дому — приймати княжича Святослава.
Мстишо, ходи-но сюди. Ось він — твій володар і твій побра­
тим. Як ми були побратимами з його вітцем, так і ви, сини наші,
будьте поріднені!..
Витязь Свенельд знав, як пригорнути до себе душу княжича:
стриманими лестощами, увагою і пошаною… О, скількох володарів
тримав на своїй шворці цей старий сивий крук!..
— А це хто? — раптом угледів Чуриню.
— Се Чуриня. Прийшов у мою дружину зі своїми сіверськими
молодцями.
— Навіщо тобі непевні люди, Святославе? Хіба мої батьків-
щани тобі погано служать? Вірніших людей не мав навіть кесар
царгородський!..
Святослав кинув оком на Чуриню, що в очікуванні припросин все
ще стояв біля порога й з цікавістю розглядався. Княжичу було шко­
да відсилати його від себе. Він же привів йому своїх дружинників, а
ше й знав якусь таїну чародійську. Зрештою, це його, Святославова,
воля тут є головною! Яко переємця київського керма.
— Се мій дружинник вірний і має бути зі мною скрізь.
Витязь Свенельд аж округлив свої сльозаві старечі очі від по­
диву.
— Овва! Се той, у котрого мати отруйниця? Котра важила на
княгиню, та випадком втрапила на Степка Книжника…— сухорля­
во реготнув Свенельд й подивився на Чуриню. Мовляв, чи маєш
право бути серед нас? Таких чесних і порядних витязів!
Чуриня втягнув у плечі голову, ніби хотів підлізти кудись під
піл. Але наступної миті вихопив свій тонколезий меч і заніс над
головою Свенельда.
— А ти хто тут? Князя Ігоря заманив у дебрі, щоб його там вби­
ли, для чого? Думаєш, твоїх козней люди не знають?
Асмуд блискавично перехопив руку Чурині з мечем і затиснув її
так, що той аж скривився. Святослав сяяв очима вусібіч — оце так
вої! Оце так Чуриня! Славний витязь буде у нього віднині.
— Чекай же… сопливець! — відсапувався перепуджений
Свенельд,— На кого руку здійняв — знаєш? Коби не знав твого
славного вітця, отут би й покотилася твоя голова…
Заднім числом був хоробрий Свенельд. Коли б не Асмуд, то на­
певне ж його голова покотилася б першою. Святослав це розумів
і тому сказав Чурині:
— Будеш завжди сидіти на учтах зі мною. По праву руку.
Чуриня ще не отямився від спалаху. Лише згодом усвідомив,
яка честь була йому дарована. Та вже знав, що йому нелегко буде
761 потіснити від Святослава оце гадюче кубло варяжинів, що сплели­
ся цупко навколо княжича і тримали його в своїх обіймах, нікого
не підпускаючи… Але на те він син знаменитої боярині Гордини
і владного віщого Олега! Чекай же, старий круче СВенельде! Твій
час скоро мине. Чуриня тобі віддячить за зневагу.
Свенельд не здогадувався про ці наміри боярчука. Лише бі­
лою люттю блиснули його сиві очі. Бо не Мстиша, не його син,
а якийсь злодійчук Чуриня, паросток отієї відьми Гордини, дістав
честь сидіти по праву руку Святослава.
Але в цю мить до княжича уклінно заговорив Асмуд.
— Святославе, ти мудро вчинив, що вибрав собі содруга від­
важного. Чуриня нікого не вбоявся! — він має сидіти по праву
руку. А по ліву хай сяде мій син, відважний вой і відданий тобі
витязь — Рулав.
Святослав окинув поглядом велетня-варяжина, якого знав давно,
і сказав:
— Рулаве, сідай завжди зі мною. По ліву руку.
Син Асмуда поспішливо зайняв місце по ліву руку від
Святослава.
Свенельд пополотнів, проте змовчав. Ще не останні слова кня­
жича Святослава сказані на сім світі! Ще настане час і для його
сина — Мстиші Свенельдича!..
* * *
Уже зовсім розвесніла над Києвом блакить. У білому мареві
овидів танули журавлині ключі. Об піщану рінь дзвінко хлюпала
тепла хвиля Дніпра. Гомоніли знову пташиним Гвалтом гаї і ліси.
Княгиня повагом простувала стежиною до своєї церквиці, і знову
здалося їй, що раніше весни були не такі буйні й гомінкі, що тако­
го квітіння й п’янкого трунку над цією землею вона ще не бачила.
І такого нестримного сміху дівочого чи полохливої задуми в очах
парубків ще не було. І навіть старець, зіпершись на ковіньку, ні з
чого усміхався до неба, і дитя завмирало від якогось нового відчут­
тя, що приносила весна. Відчувала, що навіть вона, сувора, зачаєна
в свої великі думи і притлумлені жадання, насторожена до світу і
заклопотана нелегкими державними справами, раптом огледілась
довкола себе і ні з сього ні з того розм’якла душею й також усміх­
нулась до весняного неба.
Але це була тільки мить. Уже наступної миті вона суворо змор­
щила чоло, стиснулась душею і нижче натягла на очі чорну хусту.
їй не можна розслаблюватись ні духом ні помислом. Не можна й
на хвильку забути, що вона мусить негайно робити, з ким гово­
762 рити, куди послати двірських чи священиків. Державне кермо не
мусить ні спинитись у своєму русі, ані здригнутись в її руках. Вона
ж бо залишає Київ. Уже час рушати до Царгорода!
Туди княгиня йде з великою сольбою і великими надіями…
Царгород! Величне і грізне мрево її дитинства. Звідти тихо при­
повзло на її рідну землю дунайську оте чорне лихо — ота лесть,
підступ, віроломні єлейні слова й догідливі поклони, які полонили
недолугого синка великого й грізного Симеона.
Воно обвило ніжними руками константинопольської царівни
Марії шию простого умом болгарського царя Петра Симеоновича,
жорстоко перетнуло дихання йому і його державі. Ромейські чи­
новники, вчителі, священики витіснили повсюди молоду порість
Болгарської держави, здійняли галас про дружбу і любов між двома
народами і насаджували тут свої закони, свою владу, свою мову.
Велика Болгарія, що довірливо схилила своє горде чоло перед
тим гамірним і підступним криком про вищість Ромейської дер­
жави та її духу,— та Болгарія почала задихатись у чаді поклоніння
перед своєю хижою сусідкою, відкинула свою велич, традиції, упи­
валась справді вищою силою і більшою красою Ромеї, забувши,
що свої парості винограду засихали, не підперті працею, потом і
золотом свого народу.
Болгарія ніби вчаділа і почала слабнути. Ромея зуміла відомсти­
ти за свої давні поразки від гордих болгар.
Царедворці Петра і Сурсубула ніби не помічали нічого. Тонули в
розкошах, славослів’ї про попередню велич своїх державців, відкида­
ли все своє, бо не було таким високим і досконалим,— книги, хра­
ми, схоли, тканини, коней… Повергли під ноги ромеям славу своїх
великих полководців і царів, котрі відібрали в імперії цю слов’янську
землю й розбудовували її. Повсюди говорили про мир, про любов —
бо лінощі в розкошах були для них солодші, аніж щоденні державні
труди, аніж нещадна боротьба з постійними жорстокими наїздами
нових сусідів — угрів-мадярів, та з підступами греків.
Цей двір, знала княгиня Ольга, розколовся на боярські групи,
котрі ворогували між собою. Бо кожен жадав урвати найбільше
влади, земель і впливу на царя чи на царицю — і все, щоб тугіше
набити свої гамани і черева. О, воістину Бог карає сліпотою душі
тих, хто забуває, що не хлібом єдиним живе чоловік і держава!..
Звідси, здалеку, Ользі здавалося, що Царгород, як той веле­
тенський павучище, обплутав двір болгарського царя тисячами
липких ниточок і вп’явся своїми численними гострими кігтями та
отруйними язичками в мозок і в тіло болгарської землі. Вона зне­
магала… Кров, сила, розум її людей перекачувались в чужу країну
й розбудовували, підживлювали її.
763 Болгарія гинула в усіх на очах. І не було їй ні від кого ні помочі,
ні співчуття. Кожен бо стояв за себе. Та хитро вдивлявся довкола,
де б іще відшматувати частку ситого пирога.
І ось княгиня роздумувала над майбутнім своєї держави. О, ні,
вона не мусить повторити долю болгарської землі — вона мусить
підтримати тут, в Руси, вогнище духовного життя, щоб зіпертись
на власні сили, щоби блиск чужої краси не затьмарив очі сліпим
душем, щоби гордість і велич зростали і зміцнювались тут, серед
цих добрих і довірливих полян-русів, котрі зуміли самі витворити
свою державу та вже один раз стали жертвою чужої сили й на-
хабности.
Потрібно швидше роздмухувати це вогнище… Потрібна нова
сила, котра дала б сильний поштовх для його спалаху!.. Де взяти
її? Найліпше урвати частку блиску й світла від вселенської імперії.
Київ далеко від Царгорода, не буде загрожений від зазіхань ромеїв.
А тут уже є ґрунт для посіву широкої освіти і мудрости, що зібрала
в собі християнська церква.
Київська Країна Руси швидко перейме все гарне, що сотворили
люди на всій землі, і зрівняється з іншими державами, а найперше
з Болгарією. Ці дві слов’янські країни піднесуть слов’янський світ
над хижістю ромеїв та диких орд, зламають занесений ними меч
над їхніми землями і повалять спільно ту силу, котра завжди гребе
під себе чужі багатства і чужий розум.
І ще думала Ольга: прийде час, і може так статися, що Країна
Руси зрівняється навіть з блискучою імперією. Київські володарі
сядуть поряд з царгородськими кесарями. Адже земля Київської
країни, земля русів-країнців ширша, багатша, вільніша. Народ сей
ні в кого не відбирає насильно ані земель, ані живого духу, обичаю
чи віри. Такий народ має бути возлюблений Богом і Небом. І вона,
княгиня київська, відкриє двері, щоб та Любов велика швидше
зійшла з Неба на сю землю. І тако буде!.. І буде це для неї вели­
ким пам’ятником у віках. Як пам’ятає цей добрий народ першо­
го будівничого Країни Руси князя Кия, як пам’ятає останнього
Києвича, що вивів цю країну із небуття і зухвало поставив її поряд
із Ромеєю силою меча, так і її пам’ятатимуть як велику господи­
ню цієї країни, яка навела в ній лад і відкрила простір для світла
знань. Яко Симеон у Болгарії!..
О Царгород! Великі надії покладає на тебе київська господи­
ня… Тільки ж чи захочеш відчути їх?
Кесарі царгородські були поглинені своїми клопотами та ще
увагою до Болгарії. Та настирними сусідами з півдня, що тиснули
на візантійські землі. Тож і було зручно з’явитись в цей час туди і
запропонувати поновити давній мир і дружбу, запропонувати русь­
764 ких воїв (Ромея завжди потребувала їх безконечно багато!) і попро­
сити царівну для княжича Святослава в жони. Царгород дістане
спокійного сусіда на Чорномор’ї. Для Руси теж користь: династич­
ний шлюб зміцнить добрі зносини з великою імперією, звідки по­
чне приходити світло християнського вчення, мудрости й освіти…
Це дасть Країні Руси крила для злету ввись!.. Отоді Болгарія і Русь
стануть двома крилами слов’янства Подунав’я і Подніпров’я, які
виведуть їх у широкий світ державного буття…
Високо витали передуми державної жони київської, і вона враз
забула, куди йшла і чого хотіла. Раптом побачила двох незнайомих
жінок, що йшли їй назустріч. Приглянулась — щось ніби знайо­
ме в старечій постаті зігнутої, скрученої стариці, що опиралась
на ціпок. Друга жінка висока, молода, налита силою в грудях і
в плечах. Щоки її пашіють рум’янцями, на голові вінчики із кіс.
Далебі, це ж Мальва! Степкова наречена. Чого вони тут? Коли
жінки наблизились до неї, нарешті впізнала в тій стариці Житяну,
матір Степкову. Невмируща багатотерпеливиця, мати київського
Книжника… Ще топче ряст на землі. Ніби вона вічна!.. А може, й
справді є вона безсмертною, як саме життя на цих Київських го­
рах. Мабуть, через те дали їй з веління долі й таке ім’я — Житяна…
Хоча яке ж то життя у неї — поховала чоловіка, сина, згорбле­
на, скручена, вироблена й вимучена стражданнями й нестатками.
Але — живе!.. Та ще й жадає чогось, коли сюди притупала своїми
зболеними мозолястими підошвами. Гей, жоно, яка сила тримає
тебе на сім світі? Не знати про те нікому, певно, і самій Житяні…
Ольга спинилась в очікуванні жінок — негоже володарці-
княгині першій підходити до цих простолюдинок. Хай підійдуть,
упадуть перед нею на коліна. Мальва шанобливо підтримувала
Житяну під руку, позирала на княгиню вибачливо, мовляв, швид­
ше не виходить у нас. Тим часом княгиня розглядала одяг цих кия­
нок. Вирядились, як на свято,— у вишиванках, в чорних вовняних
навершниках, білих убрусах і червоному кораловому намисті. Чого
б ото?
А коли Житяна спинилась перед княгинею й почала до неї
говорити, диву дала себе потішити мудра княгиня. Не сподівалась
тої мови і тої розмови, з якою прийшли до неї ці статечні киян­
ки.
— До тебе, княгине наша люба, слово хочемо мовити,— почала
Житяна.
— Кажіть, я слухаю…
— Мовлять, хочеш взяти в Царгороді невістудля сина свого…
— Думаю про те, Житяно…— Княгиня не сподівалась, що в
отих рукомесних вуличках прості люди знають про її наміри!..
765 — Тож хочемо попросити тебе… Ти послухай до кінця мою
мову. 1 не бери гніву у своє серце за мої слова,— Житяна заплю­
щила очі, і її зморщене, як печене яблуко, обличчя стало сумним
і благальним,— Не бери невістки із чужого Царгорода, княгине.
Будеш ходити в пасербицях у владик Ромеї. Чули про сіє… Візьми
собі невісту в себе. Будеш володіти і землею, і родиною своєю. Так
мовлять і подільські мужі. Так і я тобі мовлю, княгине…
Ольга почала сердитись: небачена справа — брудні подільські
рукомесники, оті теслі, гребці, волочайники, ковалі, гончарі, кожу­
харі, дають їй пораду, як порядкувати їй у своєму домі… Небачене
зухвальство!..
— Чи це діло тих мужів думати про княжі справи? — невдово-
лено відповіла княгиня.
— Ох, ти не зрозуміла мене… Відаєш, що я ще з молодих літ
стала християнкою. Як і ти. І Бог у нас один. Усі ми перед Богом
рівні. Облиш свою гординю. Послухай мене далі. Дай у жони кня­
жичу Святославу свою ключницю-рабиню Малушу. Тоді київська
земля дістане в посаг за Малушею-князівною усю деревську зем­
лю! І буде назавжди між нами мир. А держава твоя збільшиться
вдвічі. Мирно, без мечів і ворохби. Усе по закону і обичаю буде!..
Ользі ніби щось перетнуло дихання. Малуша, її чага1, оте си­
ньооке швидконоге дівча, яке живе в її домі і спритно порядкує
в коморах… Вона ж для неї ніби челядниця, служка… Чимось,
щоправда, нагадувала своїми тонкими косицями і волошковими
оченятами її померлих доньок… Але ж Малко, вітець її, убивця
її мужа-князя. Тепер він уже давно не князь, он у тих стайнях зі
своїм сином Добринею разом і живе в челядницькій хатині. Добра
кара для князя колись великої деревської країни Ніскиничів!.. Він
також її бранець, раб, конюх… Щоправда, Малуша живе в її па­
латах і обідає за одним столом із княгинею. Але це з доброї волі
її, володарки київської. То вже її турбота, як і де тримати свою
челядь. Кого на стайні, кого у своїй стравниці чи вітальниці. Чи ж
то справа київського люду?
— Дякую тобі, Житяно, за пораду. Але то справа не київського
Подолу, а моя…
Житяна кліпнула на неї зірким, чіпливим позирком, кінчиком
білого убруса витерла свої сухі, зморщені вуста і зітхнула.
— Ні, княгине, ти наша володарка. І ми даємо тобі свою дові­
ру. І порада наша від довіри до тебе. З’єднаєш у шлюбі київського
князя і деревську княжну — вовіки з’єднаєш ці землі. Зробиш те,
1 Чага — рабиня війни, полонянка, бранка.
766 чого не зробили мечем ані той находник Олег, ані твій покійний
муж, царство йому небесне, ані твої воєводи. Гадаєш, коли три­
маєш Малка і Добриню на стайні, люди забули, хто вони єсть? Не
забули — ні в полянах, ні в деревлянах.
Ніби хто ножем різонув по серцю княгині. Вона стиснула вуста,
в очах майнув холодок. Високо підняла голову — тепер слухала
стару Житяну з милости — нетерпеливо і зверхньо.
— Мені час іти. Дякую, Житяно, що турбуєшся за мій дім.
— Е-ге-ге, добра княгине. Не про твій дім і не про тебе мій
клопіт — про спокій і мир нашої Країни Руси мовлю!.. Охо-хо, був
би живий мій Степко…
— Ходімо, матінко, бачиш, княгиня поспішає… Ходімо…
— Ідемо вже, ідемо… Тоді дай Боже, щоб ти своє діло зробила
у Царгороді. І чого вони всі до того Царгорода заглядають? А тут
земля ще, може, не раз горітиме од воєн…
Княгиня пішла й уже не озирнулась — якась образа душила її.
Невідомі подільські простолюдини, чорні смерди і рукомесники
також бажають нею кермувати!.. І то все від того пішло, що в
свої молоді літа потребувала їхньої милости й помочі. Бігала ж і
до Житяни, і до Степка Книжника… Привчила, що вони її мали
за свою, як рівну собі. Щоправда, тоді вона й утрималась за­
вдяки допомозі простонароддя. Але ж нині вона розборгувалась
з ними: навела спокій і лад в країні, тепер дбає про духовний
хліб для них. Тут уже вони не розуміються в цій справі, їхньої
ради княгиня не потребує. Бо в своєму житті вона бачила багато
чого — і в Болгарській країні, і в книгах грецьких вичитала про
різні держави і їх велич. І знає, як досягти тої величі. Краще від
них знає!..
Лишень не здогадалась тоді княгиня, що в ній обізвалась по­
горда її колись знатного князівського роду і що та погорда від
утримання влади і була її найбільшою отрутою в житті. Та хіба
тільки її? Жоден володар не може перейти оту межу владарювання
і лишитись не отруєним ним!.. Сила влади в кожній людській душі
навіки залишає свої смертоносні сліди. Минають віки, а тієї отру­
ти ніхто не владен подолати…
З неспокійною душею Ольга зайшла до Гліба. Розповіла про
несподівану для неї пораду киян. Гліб вислухав її, не ворухнув­
шись.
— Що скажеш на те, Глібе? — спинила на ньому стурбований
погляд.
— Що ж, добра порада, княгине-матінко… Та й братець мій,
гадаю, не проти того…
— Святослав не проти?
767 — Уподобав Малушу. Сам бачив.
— Як?! — Оце так новина! Спадкоємець київського столу упо­
добав рабиню, чагу, ключницю, котру вона пригріла із жалощів.
Зрештою, може, хлопець й уподобав її. Але брати з нею шлюб?!
Вона різко повернулась до порога, грюкнула дверима й вибігла
на подвір’я. Добра ж порада її книжного сина!..
Згадувала якісь молитви, просила у Божої Матері сили для за­
спокоєння…
Царгород знову засяяв перед її очима тисячами золотих бань і
веж. Царгород настирно кликав її і обіцяв справжню велич — від­
разу ж, зараз же!.. Що та деревська земля? Вона й так лежить під її
підошвами. Воєвода Щербило твердо тримає над нею меч…
Пішла тепер до Святослава і Асмуда. Вони жили в одному те­
ремку. Поспіхом зайшла до світлиці, стривожено обвела поглядом
виталище. Ні, тут не було нікого зайвого. Асмуд і Святослав за­
тягували тятиву на луці. Повернули до неї стривожені обличчя. І
враз вона прошепотіла захриплим голосом:
— Не дозволю тобі, Святославе, брати шлюб із рабинею моєю —
з Малушею! Усі кажуть про це…
Асмуд опустив лук, заусміхався в сиву бороду.
— Пощо княгиня гнівається? Адже ми готуємось іти до
Царгорода з тобою по невісту. Хіба не рада цьому?
— Але… Мовлять усі… Ніби Святослав уподобав ту челядни­
цю!..
Святослав дивився собі під ноги, щоки й вуха його почервоніли.
Асмуду стало шкода княжича. Все-таки грає в ньому слов’янська
кров. Його Рулав і вухом не повів би при таких словах!..
— Малушка? Так то ж рабиня! Княжич має ж право побавитись
з дівчиною. Адже йому вже сімнадцять літ!
Асмуд розвеселився. Заусміхався і Святослав. З княгині-матері
ніби злетіла якась важкота. І справді, Святославу вже сімнад­
цять…
Вона зітхнула і пішла додому. Скоріше, скоріше до
Царгорода!..
Поглянула у пахуче весняне небо. Рожево-пурпурова заграва
надвечір’я запалила над Дніпром і Почайною небеса. В цьому ро­
жевому світінні неба розтанули всі її страхи і сумніви. Справді,
Святослав уподобав Малушу?! То княжа забава… Хай собі…
Хлопець мужніє…
768 До відходу у Царгород лишалось два дні. Княгиня Ольга давала
останні настанови тіунам і воєводам. І раптом згадала: вона — до
Царгорода, а в Києві лишається Малко… Удвох із сином Добринею,
ще й ключниця її Малуша, донька його…
Веліла покликати Малка-конюха до покоїв. Ходила по віталь-
ниці, од вікна — до порога, від порога — до вікна. Хрускала паль­
цями, думками витала десь понад землею, заглядала в далеку свою
минувшину і бачила себе перестрашеним викинутим із рідного
гнізда пташеням чи то одвічно самотньою зигзицею, що намага­
лась з поміччю простих людей утриматись на вершині цього роз­
гойданого світу. А що ж у будучині? Розгладжувала тонкими довги­
ми пальцями глибокі зморшки на чолі і довкола затвердлих уст.
Вона зуміла утримати свій вутлий човник на хвилях диких люд­
ських пристрастей і пристати до високого берега ріки життя — у
граді Києві. І ось тепер вона сама кличе до себе того князя, що
колись був покликав її до себе і перевернув її долю… Що все жит­
тя переслідував її тут, в Києві, і нарешті здійняв руку на честь її
сім’ї…
Незчулася, як на порозі уже постав старий чоловік. Сива, рів­
но підрізана борідка, сиве — до пліч — охайно причесане рівне
волосся. А з-під широких сивих брів гостро зиркали на неї світлі,
блискучі від внутрішньої напруги очі. Насторожені, змучені.
Стоїть, трохи згорбившись. На ньому звичайний полотняний
одяг — сорочка до колін і ногавки. Тільки широкий шкіряний па­
сок зі срібною застібкою. На ногах м’які постоли. А були ж колись
хзові чобітки!.. І окрил із багряної вольниці, і сорочка із золотис­
того шовку. Таким уперше побачила свого знатного бранця, що
привели їй як викуп його ж іскоростенські бояри. А тут жебрак,
та й годі. Хіба що невидима мука надто глибоко зборознила його
чоло… та отой сторожкий вивчаючий погляд… Та постава гідна,
спокійна й навіть трохи велична. Стоїть в очікуванні, не згина­
ється в поклоні, не принижується перед владичицею його життя.
Певно, ще пам’ятає, що він князь. Й ні на крихту позірної скорбо­
ти!.. Якийсь увесь не зверхньо гордий… і навіть гарний…
Маломир деревлянський — останній паросток Києвичів і
Ніскиничів. Останній законний нащадок всього придніпровського
краю. І вона тепер володіє його землями, його людьми, його ді­
тьми і ним.
Проте володіє, можливо, до часу. Простолюдини-кияни
пам’ятають свого законного переємця…
— Я покликала тебе, Маломире, бо хочу сказати, що ніколи
твоя Малуша не буде жоною Святослава. І щоб ти не підсилав до
мене своїх людей. Малко мовчав. Тільки побіліли закрайки його твердих уст.
— І ще хочу сказати, що можеш іти у свою землю і будеш там
вільний. Не тримаю тебе тут.
Малко скрушно похитав головою.
— Але я і тут… вільний. Тут мої діти. І Київ — мій град по роду.
Від батька свого Оскольда маю його.
— Твій? Але я тут володарка. Від убієнного тобою князя-мужа
маю сю спадщину. І мої діти, а не твої, успадкують цю Країну
Руси.
— Так, мовиш правду. Ти володарка в Києві. Але моєю миліс­
тю. Знай, бо я так вирішив.
— Ти вирішив? — Вилиці княгининого обличчя побіліли, по­
сіріли… Вона чує те, що десь відчувала в глибині душі і боялась
вимовити. Адже якби Малко зробив у Києві заклич до киян, чи
утримала б вона київський стіл?
— Не знаю ніякого Оскольда. Був тут Олег. Був князь Ігор. Усі
про те відають.
— Так само відають і про Оскольда. Бережуть його могилу і
довіку берегтимуть пам’ять про його державу. Олег-находник не­
законно убив Оскольда. З поміччю бояр-ізрадців. Ти знаєш добре
про це, княгине. Ти веле мудра повелителька і тому не велиш руй­
нувати його могилу. То слава руської землі.
— Тоді ж… чого ти не тікаєш з Києва? Чого чекаєш?
— Послухай мене, княгине. Ти вмієш слухати добрі поради.—
Він усміхнувся самими очима. Вони були, виявляється, темно-
синіми, глибокими. Обличчя його ніби розправилось від зморщок,
і від того він помолодів на добрий десяток літ. Але — на які поради
він натякає? Вона ніколи нікого не слухала, точніше, всіх вислу­
ховувала, а робила по-своєму. Втім, слухала вона колись Олега. І
добре робила! За його порадою стала жоною не Малка, а Ігоря, а
відтак і київською правителькою. Хоча — хто зна? — може, було
б все інакше і… набагато краще… Вона мовчала. І те мовчання
Малко сприйняв як її згоду слухати його далі.
— Отож… кияни хощуть зробити мене своїм князем. По за­
кону. Збираються те зробити, коли ти і твої дружини та варяжини
ізійдуть із Києва. Але я сказав: старий єсмь. Нехай наші діти, які
любляться, з’єднаються між собою і з’єднаються без крови наші
країни. А ми з тобою будемо від того радіти, доживаючи свої літа.
— І вони що?
— Хто?
— Кияни.
— Вони зраділи цьому…
От де розгадка подільської сольби Житяни та Мальви!..
770 — А ти чого не хощеш бути князем? Дивно…
— Даремно не віриш мені. Якби хотів, давно утік би в свою
землю. Відаєш, мої люди мене звільнили з Любеча. Водили у свою
землю, а я повернувся до Києва.
— Не розумію тебе… Чому так робив?
— У моєму самотинному бутті в Любечі мені відкрилась нова
істина життя, княгине. Людина є вільною, є володарем світу, коли
вона перед собою чесна. Тоді вона перевертає навколо себе світ.
— І ти його перевернув? — Мимовільно княгиня посміхнулась,
оглядаючи його полотняний одяг і постоли.
— Як бачиш. Я тут, перед тобою, а не там.
— Не збагну…
— Найбільший подвиг людини — перемогти себе. Визнати свої
провини, відкинути спокуси влади, жадання помсти і вознестись
над подібними до себе.
— Чому ти так зробив? Навіщо тобі така перемога?
— Подивися навколо себе: у київській землі влада тримається
силою бояр. Вони, бояри, бояться мене, що я заберу в них сваво­
лю. А тебе терплять, бо ти слабка. Ти їх не чіпаєш — вони тебе
терплять. Тепер твій час — ти знайшла рівновагу між собою і ве-
леможцями Києва.
— Ти помиляєшся, Маломире. Я не рівновагу знайшла, я ство­
рила навколо себе нових велеможців, з простонароддя. Вони за­
хищають себе від старих бояр і мене також.
— Це правда. Тут і є твоя мудрість, княгине. Але я знаю, що
пі старі, ні нові боярове мене тут не підіпруть. Тому я мушу від­
мовитись від Києва. Повір, нелегко себе в цьому було переконати!
Але я це зробив. В цьому мій подвиг, я думаю. Втім, його ніхто не
побачив і не поцінував. Навіть ти. А я позбавив народ свій велико­
го кровопролиття, подарував йому мирні літа.
Княгиня оніміла. Тож виходить, її мудрість тільки часткова…
а все майже залежить від нього… 1 справді, що було б, коли б
він згодився повернутись в Іскоростень, відбити деревську землю
з-під влади Києва, а потім розпочати війну з Києвом, щоб самому
сісти тут на отчий стіл? Може, й не переміг би, але скільки крови
було б пролито!.. Таки ж і справді — він переміг себе… Своє вла­
долюбство приніс у жертву мирному життю своїх людей. Краще
поганий мир, ніж добра війна!..
Але виходило, що Малко вважав її слабкою… що її тримала
мовчазна згода нових і старих бояр київських… Справді-бо, це,
мабуть, так… А вона, отруєна владою, не помічала цього… Якою
іншою стала вона через літа й роки!… Малко відкрив їй саму себе.
Справді, він великий подвижник… Ні, вона, мабуть, не змогла б
перемогти себе так, як це зробив він.
771 — Що будеш нині робити? Я йду до Царгорода, у Києві зали­
шається тільки воєвода Претич…
— Чекатиму твого повернення. Дивитимусь, що вчинять твої
бояри. Якщо звелиш, допомагатиму твоєму воєводі. Цих сірень­
ких, непомітних боярчиків треба боятись. Я знаю їм ціну! Це вони
вбили мого вітця… потім мене полонили і віддали в твої руки… Ти
не знаєш, що оті тихенькі посередності мають найгостріші зубія і
найбільшу заздрість. їх багато. Коли вони з’єднуються, вони пере­
магають наймудріших. Вони безжалісно знищать усіх, хто кращий,
хто розумніший і чесніший від них. Бережися їх, княгине!.. Я вже
обпікся… З мене досить…
— Було і в мене таке… Я бачила їхні зловісні лиця, коли вони
приступом ішли на мене… а я з дітьми!..— Очі її зблиснули спо­
гадом. Та краще його не було б!.. В очах сяйнуло полум’я поже­
жі, котра палахкотіла навколо її терема. А вона, задихаючись від
гару і диму, міцно тримала за руки своїх маленьких донечок… О
Господи, де їхні чисті душі? І ось тепер…
— Що маю нині робити?
— Те, що й робиш. Але знай, якщо спіткнешся, вони відразу
ж тебе оббрешуть, а в брехню вірять усі! То правдивим словам не
ймуть віри!.. Якщо ж будеш удачливою — пробачать. Проте не за­
бувай, що мудрий чи розумний завжди стоїть на дорозі у сіреньких
і нездарних, завжди їм заважає. А сірий натовп швидше розуміє
подібних до себе. Вони йому зрозуміліші. Тому й переходить на бік
захланників, які тільки й уміють кричати, буцімто вони стоять не
за себе, а за народьство!…
— Це так, Маломире… Я вірю в твою чесність.
— Дякую, княгине, за довіру. Але для мене твоя довіра не­
безпечна. Бо довіряють мені і київські мужі. Якщо кияни зворо-
хобляться і змусять мене робити те, чого ти не хочеш, що тоді
скажеш?..
— Що ти зрадник…
— Це так. Через те краще я допоможу твоєму воєводі порадою,
коли треба буде. Але й біля воєводи потрібне око. Пристав до ньо­
го мого Добриню і дай йому мечників… Хто зна, чи не перекуплять
бояри твого молодого тисяцького… 1 тоді!..
Ольга жахнулась своїй легковірності. Вона залишала Київ на
волю бояр, тих, котрі вбили останнього Києвича, котрі палили її
живцем з дітьми, котрі зрадили й Ігоря, й Маломира… О, гадюче
боярське плем’я!
— Дякую тобі, Малку, за слушні слова. Хочу повинитись пе-і
ред тобою за Малушу. Люблю її, яко свою дитину. І довіру маю
до неї. Але Святославу ліпше взяти в жони царгородську царівну.
Розумієш? Тут справа величі Країни Руси.
772 — Я розумію, княгине. Та повір мені, Царгород дивиться на нас
як на дикунів. Не сподівайся.
Ольга загасила лукавий осміх в очах. Звідки він знає, як див­
ляться на русичів у Царгороді чи в Болгарії. Та змовчала. Нехай
Малко не має зла супроти неї.
— Підемо побачимо, що і як там…
— Як знаєш, княгине. А своїх гінців уже туди послала? З по­
передженням?
— Навіщо?
— Київська правителька — це не печенізький розбійник. Її ма­
ють прийняти з великою честю. Мають відкрити їй ворота, вро­
чисто зустріти перед в’їздом…
— Сьогодні й пошлю гінців.
— Хіба на тебе там чекають?
— Далебі, ні… Пошлю зараз… Але не втямлю, живеш, яко про­
столюдин, а мислиш, яко державець, які твої надії? Що хочеш
здобути на сім світі?
— Того, що хочу, не здобуду за життя, княгине… Хочу мило­
сердя і… слави… Я знаю, вони прийдуть до мене тільки на по­
минках…
Малко не хотів більше говорити — злегка вклонився і вийшов
з її вітальниці. Гіркий буг передавив їй сльозами горло. Яку ж
мізерність бажає цей князь від життя!.. Але ні, він не зломлений,
він не переможений нею. Він з отакою ж гідністю стоятиме і на
суді перед Богом. В серці його ані краплини заздрощів чи бажання
помсти. Тож мечники правду казали, що він не хотів, щоб убивали
князя Ігоря. А на його місці чи змогла б вона знайти в собі стільки
самозречености? Хто знає… Втім, він жадає милосердя й слави. Він
і справді їх заслужив. Але ж хіба не знає, що слава окрилює тільки
звитяжців на полі брані? А справжні подвиги духу й серця обхо­
дить стороною. Бо славу народжують люди, слабкі духом і волею,
і через те їм не збагнути сильніших духом і мислію. Уславлюють
тих, хто має в руках і в тілі силу, бо слабкі завжди хиляться перед
грубою силою найперше.
Після бесіди з Малком здалося, що на душі її стало погідніше,
і відчула, що дивилась на світ якось інакше, і розуміла його ніби
глибше… Втім, може, Малко хотів показати, що він розумніший
від неї?
Кого ж послати гінцем до Царгорода?
Царгород кликав її нестерпно і настійно… Коли Святослав
приведе собі царівну-жону, Малушка буде у них… ключницею…
Наперекір Малкові… Бо надто вже впевнений він у своїй перевазі
над нею, княгинею!..
773 Тримайся ж, київська княгине! Хай твоя мудрість і обачність не
зраджують тебе. Уміла плисти по розбурханому морю житейських
пристрастей. Тепер хвилі цього моря покотять тебе до самої сто­
лиці вселенської слави — Константинополя. Не втрать там своєї
гідности. Здобудь і там перемогу. Як завжди вміла здобувати лагід­
ним словом, зовньою покорою і твердою волею.
Де гонець до Царгорода? Де той Ставро кучерявий, що вміє бе­
сідувати по-ромейськи? Ще про нього говорив Степко Книжник —
його це виучень! Покличте до неї Ставра Подолянина!..
* * *
У Константинополі знали від київського гінця, що скоро при- Л
буде сюди велике посольство Країни Руси на чолі з самою княги- 1
нею. Але коли невдовзі до берега в гавані Суд причалило кілька 1
сотень лодій, розгубилися: не сподівалися, що прибуде така сила 1
людей — купців, воїв, корабельної челяді й усякого люду високого І
чину і роду. Хоча було сказано, що прибуде й сама княгиня Ольга, а
проте не вірили в таке. Мало хто із володарів ближчих сусідніх і
держав нині добирався до ромейської столиці. А вже що із самого І
далекого Києва, який, здавалося ромеям, на краю землі, та ще й
жінка-правителька прибуде,— не йняли віри. Гадали, київський
гонець говорить так, щоб краще підготувались константинополь­
ські урядовці до зустрічі руської сольби.
Тому, коли княгиня Ольга ступила своїм червоним чобітком,
перлами розмережаним, на берег Суду, жахнулися. Та ще біль­
ше жахнулися, коли вона через тлумачів зажадала говорити із са­
мим імператором — Костянтином Багрянородним. Яка зухвалість!
Домагатись зустрічі з кесарем і бесіди з ним самим… Яка дивина!
Ця немолода жінка-володарка, що кермує великою державою не
гірше за будь-якого мужа, поводить себе так, ніби вона у себе вдо­
ма, а не в чужій країні,— й урядовці не можуть їй ні в чому від­
мовити і все обіцяють їй влаштувати!..
Поза спиною княгині ромеї перепитували у Ставра:
— Але ж руки жінки слабкі, аби тримати меч і берегти свою
державу. Вони здатні лише виколисувати дітей!..
— Ви не знаєте наших країнок-слов’янок, братове. Вони вмі­
ють усе — і виколисати своїх і чужих дітей, і виколисати могуть
своєї держави!
Ставро говорив впевнено, бо знав те, чого не знали ромеї. Не
повірили йому тоді урядовці. І ось уже переписують усіх при­
бульців. Самих купчин сорок і чотири! Двадцять два апокри-
774 сарії — посланці від найзначніших бояр і менших князів, і ві­
сім найближчих родаків княгині, і один анепсій — найближчий
родич… Чи він княжич, чи синовець, для царгородських писців
однаково. Та ще кілька тлумачів, один священик — Григорій,
та ще челядь, покоївки і веслярі та охоронці-мечники… Ледве
розмістили всіх на подвір’ї монастиря святого Маманта. Усім же
треба дати харчі на утримання і гроші… Ох, скільки клопоту з
тими варварами!..
А велеможна володарка перше слово кинула до урядовців:
— Коли я побачу імператора Костянтина?..
Вони хиляться в чемному поклоні, але на вустах бринять без­
мовні слова: чи не хоче ця горда княгиня трохи зачекати? Не тер­
питься, бач… Нічого, ми навчимо тебе і терпіння, і чекання, і
покори… Ще будеш повзати перед престолом їхнього імператора,
як ото повзають усі посли — від персів, булгар, італійців, франків,
німців…
Княгині ж відповіли: урядовці не відають, коли їхній великий
імператор захоче прийняти її. Та чи й захоче, також не знають.
Надто багато клопотів державних падає на нього — зухвало лізуть
на імперію сарацини, тиснуть із Закавказзя різні мусульманські
правителі, накочуються орди печенігів та мадярів, готує сили су­
проти Ромеї лукава Хозарія…
— А в нас із хозарами злагода та мир! — сміється київська воло­
дарка. Від її осміху урядовцям різних чинів повзуть мурахи по спи­
ні: ну ж коли з’єднаються хозари із слов’янськими ратями супроти
них? Тут ще пам’ятають грізну силу київського князя Оскольда,
хоч уже минуло майже сто літ від його нападів.
Одні урядовці змінювали інших. Переписували і лодії, і гребців,
і дарунки, і спожитки…
І так день у день. Над морською гладінню затоки тремтіло га­
ряче, парке мрево. Сонце хилилось до зеніту літа. Нещадно палило
землю, висушувало стебла трав, скручувало листя чагарів і дерев.
Тільки здавалися незрушними чорні кипарисові гаї. Не було по­
диху прохолоди навіть уночі.
Кам’яне дворище монастиря Маманта вдень ніби перетворюва­
лось на розпечену піч, де русичі знемагали від спеки. Поменшало
урядовців-писців. Скоро вони ніби й зовсім забули прибульців.
Княгиня супила брови, стискувала уста. Хтось намагався вийти до
града — ворота були замкнені, а зовні стояла варта. Що це? Якби не
набрали з дому їстівних припасів, згинули б від голоду.
Минув місяць квітень, минув і травень. Київська сольба, зда­
валося, потрапила в пастку. Не журився лише Святослав. Щодня
виходив на подвір’я з луком і стрілами, чатував на зграї голубів,
що час від часу кружляли над банями монастирських церков. Його
а
775 меткі постріли розважали челядь та веслярів. Княгиня якось спо­
стерегла, з яким серцем він цілився в тих птахів. Здавалося, що
тими стрілами він вистрілював в отсю їхню ганьбу, в цей полон і
зневагу, в тих пихатих писців, урядовців та кесарів, що зневажили
їх своїм забуттям. Обурювався навіть Свенельдич, у якого згасли
надії якомога більше виторгувати у ромеїв золота за міхи з бобро­
вими хутрами, які він прихопив із собою.
Ольга ніби заніміла. Свенельдич колотився сам і колотив усіх
навколо себе; можна перелізти через отії високі стіни, а там легко
найняти провідників на торги у когось із велеможців! Чого ж сиді­
ти, коли можна ще й заробити!.. Київські бояри радили: не можна
нічого порушувати. Треба вичекати! Бо почалась уже боротьба за
честь країнців-русів. Вони не можуть нічого ні в кого просити.
Безконечно їх не триматимуть тут: це означало б викликати велику
обиду в Країні Руси, яка прийде на перший заклич своєї володар­
ки. А Ромеї не до війни з ними…
Одного надвечір’я на дворищі монастиря об’явився молодий
чернець. Спочатку він здався старим, згорбленим і схиленим. Але
дивно було, що мав молоде обличчя, а в бороді і вусах жодної си­
визни! Очі блищали зацікавленням і якоюсь жагою. Поволі обходив
монастирське подвір’я, заглянув до соборної церкви, до трапезної.
Когось ніби начікував. Побачивши, як Святослав вправно б’є стрі­
лами голубів, підійшов до нього. Заговорив по-слов’янському.
Княжич зацікавлено розглядав ченця. І раптом зігнутий ченець
випростався, став вищим і величним.
— Княжичу, до тебе я прийшов. Давно очікую тебе.
— Хто ти? Від кого прийшов?
— Я Калокір. І прийшов ні від кого — від себе лише. А раніше,
бувало, ходив і від царів.
— Від яких же?
— Від болгарських. Від Петра і його шуряка Сурсубула. Ходив
часто до Царгорода. Мій батько колись висватав цареві жону —
Марію. Так захотів тоді Сурсубул.
— Ту, що нині є жоною йому, Ірину?
— Ту саму. То після вінчання поміняли їй ім’я.
— Ти болгарин? — зрадів Святослав.
— Ні, я з вірмен. А все життя прожив мій вітець і я в Болгарії.
Свою мову вже забули. Тож ніби я тепер і є болгарин.
— Але ж ти говориш, як і ми, по-слов’янськи!
— Так, болгари розмовляють усі по-слов’янськи, а декотрі, які
освічені, по-ромейськи: бояри, та царі, та їхні чада. Давні болга­
ри, що прийшли до слов’янських осель Подунав’я, зникли, стали
слов’янами. А тепер зникає і Болгарська держава.
— Як то? — дивується Святослав.
776 — Чи й збагнеш: Болгарія гине в обіймах Ромеї. Кесарі Ромеї
на словах визнали її рівною собі, а тільки молодшою. В Царгороді
болгарських послів садять за столами, шо стоять вище від інших,
їх кличуть на всі церемонії. Поять винами, лестю і нагородами — і
вже привчили так, що всі бояри болгарські забули велич великого
Симеона. А він же перевертав імперію мечем!.. Хотів, щоб стояли
рівно Ромея і Болгарія! Тож і заводив своїх просвітників і схоли…
— А навіщо? — знову не розуміє Святослав.
Обличчя Калокіра раптом спалахнуло гнівом:
— І ти це говориш? Ти, нащадок великих скіфів!..
— Ми не скіфи!..— обурився Святослав.— Ми руси-країнці.
— Ромеї називають вас гордими скіфами! І я гадав… Я ще хотів
говорити з тобою про велике! А ти… Як дитина… Скільки років
маєш?
— Сімнадцять.
— Уже б пора дозріти розмислом державним! Ну, гаразд. Рости!..
Бачу, не втямиш моєї мови…— Калокір із жалем подивився на
княжича і пішов геть сердитими кроками…
Сонце пекельно палило. І пекло на душі у Святослава. До ньо­
го… Саме до нього приходив цей дивний ченець на ім’я Калокір.
Чого ж він приходив? Що хотів сказати?
Одним стрибом догнав Калокіра, схопив його за руку.
— Чекай же, отче. Я хочу… тебе зрозуміти. Я зрозумію! Скажи,
з чим приходив до мене?
Калокір дивився на нього недовірливо. В його чорних бездо­
нних очах відблискували якісь зачаєні іскрини сумніву.
— Може, й так. Я хотів тобі сказати: не бери в жони грекині.
Вона згубить і тебе, і твою державу. А візьми болгарську царівну. І
прийди візьми болгарську землю. Будь у ній царем — ти ж з роду
великого Симеона. Навіть схожий на нього. Чи знаєш про нього?
— Чув від княгині-матінки. Вона так само каже: забери в бол­
гарській землі свою спадщину.
— Твоя спадщина — вінець болгарських царів. Будеш волода­
рем слов’янської держави.
— А ти? Ким хочеш ти бути?
Калокір заусміхався самими очима:
— А я перехоплю вінець возносливих царгородських кесарів.
Вони усунули мій древній рід від двору. Я хочу повернути свою
правду.
— У нас із тобою єдина правда. Це мені подобається.
Калокір знову посміхнувся своїми загадковими очима. Він був
задоволений: княжичу сподобалась його думка. Але ж надто він
якийсь іще хлопчакуватий. Певно, прийшов до нього зарано.
777 — Отче, скажи княгині-матері, хай повертає додому. Хочу до­
дому. Надокучило тут голубів стріляти.
— До княгині прийду іншим разом. Як станеш мужем і візьмеш
в руки батьківський меч.
Він залишив Святослава у збентежених роздумах.
* * *
Ольга затято чекала. Нікого ні про що не просила, міцно стис­
кувала затвердлі вуста. Вона мусить зустрітися з кесарем! Вона тут
залишиться доти, доки не переговорить з Костянтином. Називають
лакузи його Багрянородним, Порфирородним вінценосцем.
Народився ніби вже в одязі кесаря. Але, може, в царському вінці
й народився, людської гідности не дістав ні від народження, ні від
виховання. Скільки ж триматиме її, жінку в літах, велику воло­
дарку великої Країни Руси, скільки ще триматиме її яко бранку в
монастирському заточенні?
Кесар Багрянородний виказує їй зневагу. Трактує її як яко­
гось забіглого володаря печенізької чи іншої орди, яко варварку-
дикунку!.. Ніби Ромея ніколи й не схиляла своєї голови перед
Київською державою, ніби Оскольд не прибивав свій щит до цар-
городських воріт! Ніби не бігли посли від імператорів навперейми
до ратей Олега чи Ігоря й не умовляли їх укласти мир і ряд на яких
завгодно умовах!..
Ольга сиділа цілими днями в прохолодній монастирській келії
і перечитувала харатью, що списали київські писці з ряду-угоди
князя Ігоря. Ось тоді вони записали, що і русичі, й ромеї бажають
«обновити ветхий мир» й «утвердити любов» на всі літа… Іще за­
писано: «А великий князь руський і бояри його да шлють в греки
до великих царів грецьких кораблі, скільки хочуть, із слами і з
гостями-купчинами, яко же їм установлено». От і прибула сюди
сольба Країни Руси. А вони ніби не помічають. Ніби не було ніко­
ли ніяких угод, ніби й не знали, що тут сидить сама правителька
Країни Руси.
Одного ранку до княгині зайшов Святослав із Свенельдичем.
Рішучі, рвійні, скаламучені душею. Не хочуть більше чекати!
— Рушаймо назад. Чого тут сидимо на посміховисько ромеям?
— Маємо дочекатись, сину. Наш гонець завчасно повідомив
про наше прибуття — йому відмови не було. І нам ніхто не відпо­
вів.
— Але ж… тебе, володарку, тут зневажають. Хіба не бачиш?
— За терпіння Бог воздасть нам.
— Бог! Твій Бог ромеям-гречинам служить. Вони його в золоту
778 одіж вдягли і он які муровані кріпості воздвигли!.. Але хіба то для
Бога? То для людей, щоб тримати у кам’яницях!..
— Бог для всіх однаково справедливий, сину. Він не винен, що
його одягають в золото. Правда його для всіх однакова. 1 захист
його для всіх скривджених…
— І чого ти віриш в цього ромейського Бога?.. Коли ми вже і
сухарі докінчуємо гризти…
— Святославе!.. Сину… Шлунок не може кермувати розумом
людини. Тим паче розумом володаря. Можна жити без хліба, сину,
але не можна без віри!
Святослав аж поблід.
— Ходімо! — кинув до Свенельдича.— Я так і знав. Повернемось
до Києва самі.
Ольга довго дивилась на двері, які грюкнули вслід за юна­
ками. Кипить молодецька кров! Б’є в голову — і це погано для
керманича держави. Бо тоді він чує лише своє серце і кипить за
свою власну честь. Ні, вона відчуває, що не може повернутись
ні з чим: за своєю спиною чує велику країну, яка, затамувавши
дух, дивиться на її двобій за честь і гідність народу. І княгиня
Ольга буде до останку битися за них, навіть після своєї смер-
ти — іменем своїм, прагненнями своїми. Вона піднесе ввись це
подніпровське крило слов’ян, з’єднає його з крилом подунай-
ських слов’ян — і весь слов’янський світ здибиться й злетить
у високість духу. Тоді загребущий Царгород не зможе зламати
незалежність слов’янських держав — вони разом стануть супроти
віроломної ромейщини… Оце і буде її помста гордим імператорам
Ромеї за довгі приниження болгарської землі, за зневагу Країни
Руси… А їй дістанеться найбільша в світі винагорода — пам’ять у
поколіннях і справедливий суд від Бога… Але як тяжко, коли тебе
не розуміють довколишні люди і навіть найближчі — рідні… Хто
знає, скільки потрібно їй мати в серці мужности, наполегливос-
ти, щоб досягти цього. І щоб їх — отих простодушних, лукавих,
жадібних, заздрісних, бідних розмислом і віроломних — підняти
вище, на ще один щабель пізнання себе і свого місця в світах…
Тоді держава і народ її здобудуть безсмертя серед інших держав
і народів. І вона вознесеться також разом із своєю державою.
Через те княгиня руська затято чекатиме. Володарі повинні вміти
терпіти й вичікувати. А це доля жінок. Вони, жінки, ціле життя
терплять від своєї слабкости, ціле життя чогось чекають: то ко­
хання, то доки виростуть діти, то визнання своєї тяжкої праці — в
дітях, в домі, в державі,— і зносять терпляче від усіх образу. Часто
й зневагу за те, що вони, жінки, не мають такої сили в ліктях,
як чоловіки, особливо, коли ті рвуться до влади… Звичайно ж,
ніхто з чоловічого племені і не подумає визнати, що та жіноча
779 слабкість винагороджується більшою силою прозріння, глибшим
розмислом, умінням знайти вихід, щоб не впасти, вистояти — і
перемогти! Не визнають чоловіки нізащо і того, що жінки, на­
роджуючи й виколисуючи своїх дітей, народжують, виколисують
народ, дають йому слово, пісню і совість. І це від Неба! Бо жінка
пов’язана з ним муками народження людини, здатністю віддавати
своє життя своїм дітям.
Ольга тепер чула себе матір’ю всієї Країни Руси і, як мати, в ці
тяжкі хвилини передумів прощала, ніби малим дітям, і злі слова,
і нечестиві забаганки усім. І для всіх жадала здобути перемогу і
велич. Тихо раділа, що цих її коромольних думок ніхто не міг під­
слухати. О, коли б про них дізналися, який м’ятеж душ здійнявся
б супроти неї! Яка заздрість і ненависть звились би в тугий гадю­
чий вінок навколо неї, щоб задушити, знищити навіть думку про
вищість жінки-правительки! Про її перевагу в умінні управляти
державою!..
Ольга чекала… Перечитувала в’юнкі сторінки пергамену, де був
списаний Ігорів ряд-угода літа 944-го від народження Христа. Усе
тут передбачено: мир і любов з гречинами, торгівля з ними, видача
послам на утримання «хлібного» і «місячини» для купців. Навіть
визначено було, в які ворота мають вводити русичів у царський
град і під охороною і які грамоти з якими печатками — золотими
чи срібними — мусять вони мати від великого київського князя.
Одного немає: що русини-країнці колись торгували без мита. І не­
має, щоб давати Країні Руси данину. І немає того, як зустрічати
кесареві володаря Країни Руси… Може, це і збиває з пантелику
братію писців і різних урядових чинів? Може, вони виробляють
для такого випадку свій статут? Бо вже скоро й осінь. А на зиму тут
не залишають ні гостей, ні послів: надто багато міліарісіїв 1треба
було б вигребти із кесаревої скарбниці, щоб прогодувати силу-
силенну приїжджого люду…
— Княгине-матінко, прибув гонець від царя! — схвильовано
повідомила покоївка, що зайшла з сінець. Ось воно! Дочекались…
— Хай заходить.— Підвелась з-за столу.— Клич княжича.
Проте покоївка не зрушила з місця.
— Ти хочеш іще сказати щось?
— Так… Княжич уночі відчалив на своїй лодії… І не повернув­
ся. Ніби подався на Київ.
Княгиня заніміла. Не дочекався Святослав сеї хвилини. Утік! І
ніби витяг з неї душу…
— Гонець… хай зайде…— Голос був у неї безбарвний і кволий.
1 Міліарісій — візантійська срібна монета.
780 Чому ж раніше їй не сказали про цю втечу? Покоївка нижче схи­
лила голову, наче вгадала її думку.
— Не хотіли тебе тривожити. Гадали, що скоро й сама так зро­
биш — повернешся на Київ.
їй не вірили! А чого вартий володар, котрому вже не вірять?
І ось на порозі келії гонець від царя. Від самого сонцесяйного,
Порфироносного, Багрянородного Костянтина Сьомого, що нині
сидить міцно на царгородському престолі. Він чекає на неї, і на
всіх її родичів, і купчин, і значних людей — чекає у тронному залі.
У середу — дев’ятого дня вереса місяця… Це був 957 рік по наро­
дженню Христа…
— Імператор Костянтин і його супруга Єлена збирають увесь
двір до найліпшої зали палацу Магнавра. Чекають на київську
княгиню, володарку Країни Руси — Ольгу. Зі своїми людьми та
з княжичем і його людьми! Маєте пройти через Південні ворота.
Урядовці і воїни кесаря охоронятимуть вас усіх!..— Гонець ще й
далі говорив, говорив про подробиці їхнього шляху, а вона вже
того не сприймала… Усвідомила, що гонець уже зник, коли за ним
хряснули двері. На порозі незрушно стояла покоївка. Чи то було
видіння, чи явність…
— Смілянко, це ти?
— Я, княгине. Дочекались!.. Яка висока нам честь!..
— Скажи Ставру, хай візьме лодії і ліпших гребців і дожене
Святослава. Скільки днів лишилося до дев’ятого числа вереса?
— Дев’ять днів, княгине.
— Добре! Хай заверне його назад. Хто зна, може, тут вирішить­
ся його доля… І нас усіх…
— Скажу, княгине…— І вибігла.