Народився письменник 22 жовтня 1888 р. в селянській родині на хуторі Стріличному на Сумщині. Освіту здобув грунтовну й різногранну — після церковно-приходської та міністерської шкіл закінчив сільськогосподарське учили­ще. Не вдовольнившись професією агронома, 1909 р. Я. Ма- монтов приїздить до Києва, в 1911—вступає до Москов­ського комерційного інституту на відділення педагогічної психології. Рік успішного захисту дисертації «Проблема естетичного виховання» і присудження наукового звання кандидата економічних наук був і роком початку пер­шої світової війни, з якої драматург повертається лише 1917 р.

З 1920 р. викладає в науково-дослідному інституті на­родної освіти, на педагогічних курсах ім. Г. Сковороди, друкує наукові статті в періодиці, видає працю «Основні педагогічні течії», що стала подією в науковому житті.

Писати Я. Мамонтов почав рано, захоплювався театром, був активним учасником драмгуртків, а 1907 р. київський журнал «Рідний край» друкує його нарис «Під чорними хмарами» й вірш «Коли я дивлюся…». Згодом чимало йо­го поезій було покладено на музику. Частину з них він об’єднав 1918 р. у збірку «Вінки за водою», яка побачила світ тільки 1924 р.

Уже в перших літературних спробах доволі виразно окреслюються певні характеристичні ознаки творчої інди­відуальності митця, основні риси його філософії, артистич­ного темпераменту. Лірика Я. Мамонтова далека від па­тетичних нот, від «бур громадських». Більшість віршів написані «серед задуми і спокою». Це чудові ліричні кар­тини природи («Міський парк», «Парк восени»), нюансу­вання елегійних настроїв («Вікно в сад», «Визволення») й под. Поезія Мамонтова — щира, зворушлива — не містить значних художніх відкриттів. Доволі майстерна, вона свід­чить про духовність людини, схильної до філософського

706

Творчість Я. Мамонтова розвивалась у силовому полі європейського та українського модерну, зазнаючи поміт­ного впливу театру Ібсена й Метерлінка, а також твор­чості М. Вороного, О. Олеся, В. Винниченка, хоча й по­ступалася їм художнім рівнем.

Ще у 1914 р. драматург працював над п’єсою «Дівчина з арфою», яку закінчив лише 1918 р. В основі твору — конф­лікт на зламі століть: криза науки, усвідомлення небезпе­ки, що таїть у собі технічний прогрес. Професор Буднов- ський переживає складний період зневіри, він сумнівається у всевладності людського розуму. Зустріч із вуличною ар­тисткою рішуче змінює долю вченого. Він вирішує порвати з минулим, покинути науку й податися на острів у Полі­незії, поринути в природне буття. Серйозно готується здій­снити свій замір, але його наміри зазнають краху. Бо це — утопія, реалізувати яку заважає життєвий досвід. Що цін­ніше— дитинні ілюзії чи знання, набуті ціною безлічі не­поправних втрат, життя у злагоді із собою та природою, чи нестримний поступ науки, цивілізації, що поневолює й руйнує людину? Ці питання постають у суголоссі з мис­тецькою атмосферою початку XX ст. Письменник щедро користується умовними символічними образами — оживають казки дитинства, промовляє статуя Науки тощо. Прикметна й категоричність вирішення конфлікту — самогубство вче­ного.

Трагічний герой теж у центрі наступних творів драма­турга— етюдів «Третя ніч» і «Захід». Не вельми досконалі художньо, вони приваблюють незвичністю проблематики, їх об’єднує абстрактність місця й часу дії, морально-пси­хологічні домінанти конфлікту, певна книжність. Певна штучність композиції і форсований трагізм властиві й дра­мі «Над безоднею». Кохання, родинне щастя протистоять мистецькому покликанню — ця тема варіюється у класич­ному трикутнику (Данило і Марина Білогори та панка Зоя, заїжджа актриса, що нагадує Данилові про давню любов), а також у змалюванні долі старого композитора пана Яна, що занапастив сім’ю заради мистецтва і цим прирік свій талант на загибель. Вберегти кохання не допомагають Ма­рині жодні засоби — навіть убивство Зої, від якого засте­рігає Ян: «І де та мета, для якої годяться всі засоби? Не мета, а люди є такі, що для всякої мети виправдовують всякі засоби. Стережітеся, Марино, іти цим шляхом! Це — шлях титанів і шлях негідників! Для нормальної людини цей шлях заборонений». Драматургія п’єси хибує на деяку

У ранніх творах Я. Мамонтов виявляє себе більше як мислитель, ніж як художник. Здається, тут справедливим буде визначення, дане сучасниками П. Кулішу: «Він був розумніший од свого таланту». В цьому — певна слабкість, але разом з тим і достоїнство інтелектуально наснаженої драматургії письменника. Мамонтов активно розробляє філософські конфлікти, в ряді п’єс фігурують образи фі­лософів, мислителів — і це найбільший художній успіх драматурга. Пан Ян із «Над безоднею», Валерій із «Весе­лого Хама», Андріан із драми «Коли народ визволяється» — це персонажі, позбавлені рис наївності, їхні репліки часто містять по-справжньому глибокі ідеї, що не застаріли й досі.

Твори драматурга щораз позначені трагедійним кар­бом. Певна зміна відбувається у п’єсі «Веселий Хам», де автор уперше звертається до синтезу трагічного з елемен­тами комічного. Автор переосмислює біблійний міф про Хама, висновки його персонажів ще далекі від «революцій­ної» однозначності: «Ви кажете, що сором бавитися фан­тазіями…— мовить головний герой п’єси Валерій, автор поеми «Веселий Хам».— Так казали аскети всіх часів, ко­ли ганьбили своїх Хамів за їх веселий сміх! А чим же були винуваті ці Хами перед людством? Тим, що були щирі? Тим, що не хотіли неволити себе ні для Бога, ні для лю­дей? Коли так, то ганьбіть і сонце, бо й воно регочеться над ланами, политими людським потом і кров’ю…» У фіналі п’єси саме Валерій виявляється спроможним на подвиг, і гине від рук карателів.

Пошук у новому напрямі виявився вельми продуктив­ним для творчості Я. Мамонтова: поволі зникає властива «високому» жанру зайвина урочистості й риторики, дра­матург звертається до трагікомедії, пише побутову коме­дію «Рожеве павутиння» і найпопулярнішу свою п’єсу «Рес­публіка на колесах», якій також дає визначення трагіко­медії, хоча твір має яскравий комедійний характер.

Не тільки в художній практиці втілював і розвивав свої ідеї письменник. Він активно виступав із теоретичними й театрознавчими статтями, рецензіями, брав участь у лі­тературних дискусіях, культурному житті загалом. «Тра­гікомедія — жанр нашого часу» — така промовиста назва однієї з його вже пізніших публіцистичних статей (1928), де автор слушно доводить великі можливості цього синте­

Драматургія письменника після громадянської війни поступово втрачає символічність, вбирає нові мотиви, ти­пові аксесуари нової суспільної свідомості. Драматург звер­тається до головних реалій нового світу ідей — соціально­го визволення, революційної героїки, атеїзму тощо. З-під його пера виходять п’єси «Коли народ визволяється» (ско­рочено «Колнарвиз»), «Батальйон мертвих», «До третіх півнів» та інші твори, в яких автор також прагне філософ­ського осмислення революційної проблематики. Трактуван­ня навіть звичайних епізодів громадянської війни («До тре­тіх півнів») художньо достовірне, без вульгарних агіткових реплік. Драматург прагне відшукати в зображуваних поді­ях і характерах загальнолюдський сенс.

А втім, його твори не уникли й соціологічних штампів; «…Навіть тоді, коли весь край наш буде в руках чужинців,, ми ще не будемо переможені: наш творчий дух, наша мова і культура лишаться з нами і не дадуть нашому народові загинути в неволі». Так патетично промовляє будівничий Альберт, головний герой драми «Коли народ визволяється». П’єса побудована за чіткою ідейною схемою. В ній виве­дено узагальнені типажі «класового поділу» суспільства із своїм ставленням до національного визволення і класо­вих битв. Конфлікт і фабула п’єси — хімічно чиста «ху­дожня ідеологія», узагальнена ілюстрація соціологічної доктрини. Тому діалоги персонажів часто позначені декла­ративністю, фальшивим пафосом. Цей художній експери­мент не пережив свого часу й становить переважно істо- рико-літературний інтерес. Революційна дійсність у тих категоріях, у яких вона ввійшла в суспільну свідомість і які намагався осмислити Я. Мамонтов, не піддавалася ху­дожньому синтезу. Будь-яка спроба «оживити» класову доктрину в мистецькому творі зазнавала поразки, справжня художність завжди пропорційна виходу за її рамки.

Є в творчості Я. Мамонтова своєрідний «виняток» — «Республіка на колесах». Колоритна сатира на сільську «державність» часів громадянської війни, вона водночас містить глибоке узагальнення. Не знайдемо в ній абстракт­ної «теоретичної» структури, символіки — всі події жит­тєві, напрочуд конкретні. Жодної натяжки, бездоганна дра­матургія, щедрий гумор, кожний персонаж виписаний жва­во, точно, переконливо, починаючи від перших авторських ремарок: «Люся Пазунок — учителька народна. Чудова панночка! І в педагогіці зовсім не винувата…». Або харак­теристика Феньки: «ненавидить міщанство і вся горить: голова горить, серце горить і все горить. Аж страх бере за ту акторку, що гратиме цю роль: згорить, сердешна, на попіл».

Авторське визначення жанру п’єси — трагікомедія. В чо­му ж трагізм анекдотичної бузанівської «республіки», утво­реної заїжджим прапорщиком Дудкою зі своїми «мініст­рами»? Очевидно, не в безглуздому вбивстві «президентом» свого «міністра» Кудалова. Питання тут значно принципо­віше.

Давно утвердилася думка, що гротескна комедія Я. Ма­монтова «не відбиває протиріч епохи, події тут відбува­ються… десь на периферії…» ’, тоді як є певні підстави вва­жати, що п’єса відобразила центральні конфлікти револю­ційної дійсності — ошуканство, сваволю самозванців, що збиткували над простолюдом і одне ярмо замінили іншим. Характерна деталь: критика помітила повну ідентичність засобів змалювання таранівського ревкому на чолі з Заві­рюхою та Дудчиної «республіки»: «І поведінка, і мова За-

710