Але цеї миті Щербило випростався і всадив меч у свої груди.
Претич надто пізно перехопив його руку.
У цю мить до світлиці повернулась княгиня і заклякла на по­
розі: на її очах Щербило звалився під ноги Претичу. Його обличчя
біліло, сіріло, зеленіло.
— Не треба його в’язати,— тремтячим голосом промовила
Ольга,— Віднесіть його до челядницької.
— Віднесіть! — повторив Претич своїм мечникам наказ чи про­
хання княгині,— } станьте на чатах. Коби не вона! — Щасливими
очима воєвода зиркнув у бік Малуші, яка виглядала з-за Ольжиного
плеча.— Ми замкнулись, княгине, в твоїх палатах, як тільки-но
Малуша нам сказала про зраду.
— Спаси тебе небо, Претичу. І тобі, Малушко, хай доля вділить
щастя,— втомлено промовила Ольга.
— А Малко Любечанин і Добриня засіли в чагарях на
Почайні…
Де її вірні порадники й захисники, де вороги, а де други — усе
переплуталось, усе змістилось в уяві. Може, й раніше так було, та
вона недобачала, де справжнє, а де спотворене, де живі джерела, а
де — багнисте болото…
— Гайда на подвір’я, розженемо цих м’ятежників боярських! —
гукнув Претич.
Ольга вже не дослухалась, що діється там. В її душі вирували
незбагненні вири цього незбагненного життя…
— Скликайте віче київської землі, хощю говорити з народь-
ством,— промовила княгиня до Претича.— Будемо усі судити во­
рохобників і заводіїв.— Може, більше відчула серцем, ніж збагнула
розумом, що її сила в народі, а не в милості царгородських владик
чи лукавих бояр.
О, який же тяжкий труд державний звалився на її старіючі
плечі, яко хрест Спасителя людського. І не сміла скинути його з
себе — треба до кінця нести!..
* * *
Що Божий день, то й новий клопіт.
Навесні з великою водою у ріці прибилася і велика сольба з
Царгорода. Від самого кесаря. Велів передати княгині Ользі: багато
я тебе обдаровував, і ти обіцяла, коли повернешся у Країну Руси,
прислати мені челядь, і віск, і шкіру, і воїв у поміч. Обіцяла ж, а не
шлеш. Отож сольба прибула до княгині, аби нагадати їй про обі­
цянку. А найперше — про воїв. Надто потребує їх Ромейська імпе­
рія. Знесилюють її нападники-сарацини, тиснуть на суші і на морі.
Слабіють руки його легіонерів. Шли, архонтесо, своїх воїв, адже
802 тобі даровано високий титул — єсть бо… архонтеса!.. Найвища во­
лодарка свого народу, хоч народ той зовсім не потребує, щоб його
володарям якісь інші царі давали свої вищі чи нижчі титули. Та й
не розуміє той народ, що воно таке, отой титул, і слово те чужин­
ське йому невідоме. Бо не потрібне!
Посли ж ромейські гречно вклонялись, довгими рукавами і по­
лами своїх шовкових одяганок підмітали мостини, очікуючи на від­
повідь. Затяжне мовчання київської архонтеси, загадковий усміх,
що миттєво торкнув її тверді бліді вуста, віддалися холодком по
хребтах. Від того вклонялись ще нижче, ще ретельніше підмітали
довгими рукавами підлогу. Мовляв, велику шану тобі складаємо,
архонтесо Ольго!.. Зваж!
Ольга незрушно вичікувала, коли ж їм уже набридне вклонятись.
Ніби закам’яніло, сиділа на високому стільці, що був засланий ху­
тром із куниць, під іконою Богоматері, котру привезла із Царгорода.
Одягла на себе найліпше своє вбрання — червоний навершник із
шовку, обшитий перлами. По праву руку від неї стояв Святослав з
молодою жоною — чорнокосою кароокою угорською княжною, яка
ще взимку прибула до Києва з Григорієм. По ліву руку стояв Гліб зі
своїми найдотепнішими виучнями. Стояли воєводи, стольники, тлу­
мачі, покоївки. Нарешті посли випростались і вперлися поглядами в
незрушне обличчя архонтеси. Чого ж вона мовчить? Що скаже їм?
Ольга вчепилась пальцями в бильця крісла:
— Передайте моєму хрещеному батечку, а своєму кесареві: тако
же простоїш у мене в Почайні, яко я в Суду стояла…— Слова були
ніби й неголосними, тихими, та послам здалося, ніби над їхніми
головами вдарила громовиця. Та бачили й те, як заясніли обличчя
київських гордеців, як сяйнули їхні очі.
Святослав переступав з ноги на ногу, переможно зиркнув на
свого дядька Асмуда, котрий стояв побіч нього і скрушно хитав
головою. Круто, круто повертає княгиня. Але — й по справедли­
вості. Відомстила возносливому кесареві за зневагу, хоч вдала тоді,
що ніякої зневаги не було, чи просто вона, та зневага, не пристає,
не прилипає до неї.
Посли повтягували голови в плечі, збились докупи. Нечуване
зухвальство!.. Варвари ще ніде так не обходилися з ромеями, скрізь
були запобігливими й принизливо улесливими. А тут! Щойно оси­
пана щедротами кесаря і його жони, охрещена самим патріархом,
наділена високою гідністю архонтеси, вона осмілюється так пово­
дитися з ними!.. З ними, перед котрими всі околишні народи і їхні
володарі падають ниць! І хто — ні полководець, ні володар знатної
держави, а жінка, яка навіть… не вміє тримати й меча в руках, а
говорить так, ніби завтра вже готова повести свої легіони супроти
кесаря. Чи думає вона про майбутнє своєї держави? Далебі, жіно­
чому розуму недоступно думати наперед…
803 Посли потупцювали і почали виходити зі світлиці, наштовху­
ючись один на одного. Усі, хто стояв тут, враз заворушились, за­
говорили, закричали, замахали руками. Вони не пригадують такої
рішучости від київських владик! Але чи варто отак різко… Чого
буде більше від того — зиску чи напасти? Напасти чи зиску?
Княгиня вже не слухала тих розмов. Відразу пішла до своєї
ложниці. Ледве зачинились двері за нею, як на порозі почувся по­
гук постельничого:
— Княгиня просить до себе Асмуда і Ставра.
За кілька кроків ці обоє вже стояли перед нею.
— Асмуде, ти вірний навчитель мого Святослава. І ти, Ставре,
здобув добру науку київських навчителів і царгородських логофе-
тів. Ми вам і доручаємо…— Вона поглянула на Гліба, той схвально
кивнув головою.— Доручаємо поїхати, і не гаючись, до столиці
далекої Германії, до града Кведлінбурга, до короля Оттона.
— Чули за такий град! — сказав Ставро.
— Нині, мовлять, польські князі увійшли в соуззя з великим
Оттоном. Країні Руси теж був би вигідний ряд з Оттоном. І ще:
треба попросити, щоб Оттон дав Києву єпископа. Християнство
зростає в нас, храми постають. Священиків не вистачає. Не хочемо
брати їх від Ромеї. Хощемо мати свого єпископа, щоб висвячував
священиків. І своїм хрестом пов’язав Русь із західними землями.
— Проти Ромеї? — засміявся Ставро, блиснувши з-під хвацьких
чорних вусиків вологими білими зубами.
Княгиня посміхнулась, нічого не відповіла на те.
— Кого хочете, того й беріть із собою. І коней візьміть із моїх
стаєнь, і вівса. І мечів якнайбільше — дорога далека…— Трохи по­
думала і сказала до Ставра: — Якщо не хочеш, аби київська земля
потрапила у полон до ромеїв, яко болгарська, приведіть гідного
єпископа від Оттона. То наш рятунок.
Ставро аж рота розкрив. Он воно що! Високо над землею ши­
ряє розмисл княгині Ольги.
— Зробимо все, княгине, що велиш.
Асмуд тупцював на місці старечими зажирілими ногами — не
для нього такі далекі мандри!.. Але ж не відмовлятись йому від
такої чести. Ані княгиня, ані Гліб не помітили його неохоти. Зате
Ставро аж підстрибував від радости. Його чорні вусики воруши­
лись у посмішці, на смаглявих вилицях зарожевіли плями, русявий
чуб не слухався, сповзав на високе чоло й прикривав широкі темні
брови над синіми очима. Бравий хлопець, цей Ставро, виучень
Степка Книжника!..
У цю мить за спиною княгині щось грюкнуло, стукнуло й по­
котилось. Всі водночас озирнулись і побачили зачервонілу до вух
Малушу, яка вронила з рук тацю з келишками. Либонь, цей чаро­
дій Ставро вусом своїм накликав на дівчину переляк! Він першим
804 же й кинувся допомагати Малуші збирати срібні келишки. Тепер,
коли Святослав узяв шлюб з угорською князівною, молоденька
ключниця-княжна стала вабити серця найліпших київських зали­
цяльників. Чому б і ні? За її спиною слава стародавнього кня­
зівського роду деревської землі і вся та земля цього великого й
нескореного народу. Хто зна, може, Ставро — чи якийсь інший
женишок — мріє відновити князівський стіл у тій землі.
Княгині не сподобались ці її власні припущення. Але хіба така
думка не могла б зародитись ще в когось, окрім неї? Ось, примі­
ром, у цього швидкого на розум Ставра. Чого ото він так припадає
біля Малуші та допомагає їй визбирувати дзвінкі срібні келишки?
Ольга уважливим, настороженим поглядом оглянула зніякові­
лу Малушу. Навіть не підозрювала, що тримала в своїх палатах
отаку небезпеку! Ану ж бо отой Ставро накине на дівчину своїм
чіпким оком! А руки в нього хвацькі, розум меткий… Знає, куди
цілитись.
Щоб приховати свою раптову збентеженість, голосно сказала:
— Маємо з’єднати, Ставре, Країну Руси з усім світом. Іди й
готуйся до від’їзду. А ти, Асмуде, збери добру дружину.
— Буде зроблено, яко велиш, княгине! — вихопився Ставро і
вилетів за двері. За ним почвалав старий варяжин. Перевтомленому
від походів вою не до сольби. Хай би вже син його, Рулав, пішов.
Болять його ноги, ломить поперек від довгого сидіння в сідлі. Але
як сказати княгині, щоб не розгнівалась? І що придумаєш, коли
він уже не потрібний Святославові? Княжич змужнів, має жону.
Ох, ця угорка! Ані словечка не розуміє по-слов’янськи. Дивина,
та й годі, бо угри посіли в Подунав’ї давні слов’янські землі. Та
не злилися з ними, як болгари, а тримаються осібно. Від того такі
горді й незбагненні. Бідний Святослав! Може, краще було б йому
брати шлюб з Малушею… Був би щасливим з нею, міг би хоч інко­
ли поговорити. А з тією безсловесною угоркою — як з німою!..
А вже що Малуша тліє душею… Втім, молода ще, роки переме-
ЛЯ’ГЬ і в її душі вогонь любови. Дивись, якийсь соколик і вихопить
спадкоємницю деревлянської землі. Який же? Чи не Ставро?..
Здається, і княгиня думала сьогодні про це…
Раптом Асмуд спинився. А чого б княгині не послати до Оттона
Щербила? Позбудеться його з честю на кілька років: ніби й до­
віру йому виявить, і з града випхне. Го! ІДе він добре придумав.
Повернувся до княгині.
— Княгине, чи не краще замість мене послати до германів
Щербила? Він муж кебетний та й… радий буде заслужити у тебе
прощення.
Ольжина душа захолола. Чого про це заговорив старий варя­
жин? Чи не криється за його словами якийсь підступ?
— Щербила мають судити кияни.
805 — А що кияни? Вони засудять, чи, може, й ні. А тобі користи
від того ніякої. А так прислужиться Києву і Країні Руси. І тобі буде
спокійніше на душі. Га? — примружив до неї хитрувато свої світлі,
вигорілі очі.
— Роби, що велено.
Асмуд невдоволено буркнув у сиві вуса і вийшов. Боїться кня­
гиня у Києві залишати багатьох значних варяжників. Стала надто
обачна… Але їхати в таку далину йому до крику не хотілося…
Кияни мають судити Щербила. Княгиня сподівається, що ви­
несуть смертний присуд. Даремні надії! Для киян він свій і родом,
і вірою. А княгині щодня потрібно доводити своєю працею, що
вона по правді кермує в київській землі і що кращого керманича
їм не знайти!.. Як і їм, усім цим варяжинам, що мусять також від­
робляти відданістю за свої землі й погости.
— Не треба судити Щербила! — раптом перед княгинею постав
Святослав,— Відпусти його на волю, княгине-мамо,— Він говорив
трохи несміливо, тому й почервонів. Либонь, це було його перше
прохання до матері-володарки. Від того, як вона зважить на його
слова, він і всі навколо довідаються, чи визнає Ольга державне
змужніння свого сина, чи він уже вирвався з-під твердої опіки
своєї владної матусі. Мабуть, несила вже йому зносити її владу
над собою — скільки сорому набрався у Царгороді! Не лише за
себе, а й за неї. 1 потім — оце одруження його поспішливе. Вона
у нього навіть не запитала, чи бажає одружуватись з кимось. Того
шлюбу він не хотів. Ледве умовив Асмуд. І тепер йому вже несила
було терпіти материну владу над собою, його плечі вже зміцніли,
руки згрубіли від меча, а душа поривається на волю, яко орел!
Гей, скільки ж тієї волі довкола і вільної землі! За ціле життя не
обійдеш. Він пригорне до Києва стільки, скільки зможе обійти за
своє життя. І доведе усім царям і царятам, що він вищий за них,
виніжених і випещених, що вміє здобувати славу собі не чужим,
а своїм мечем, що зможе розбудувати свою країну від моря до
моря… Ох, матінко-княгине, відпусти-но його швидше у світ… І
він візьме з собою і того невдатного Щербила.
— Але ж він готував зраду! — Княгиня суворо поглянула в зні­
яковіле лице Святослава.
— Він… лише проти хрестителів ворохобив. Не хотів пускати їх
у град. Тих, що прийшли з Царгорода.
— Хрестителів? Хто се сказав?
— Він сам сказав так.
— Кому?!
— Мені! — Святослав почервонів, але зухвало розправив плечі.
В його очах тремтіли сльози гніву чи на себе за ніяковість, чи на
матір за суворість.
— Але ж він… у порубі! — здивувалась Ольга.
806 — Я… ходив до нього…
Отаке утнув! І головне, їй ніхто про це не сказав!.. Чому? Хто
се намислив звести Щербила і Святослава? Хто риє провалля між
нею і сином? І чому вірна її челядь ані словечка їй… Уже вважають
її володаркою в минулому? А так, одружила сина, значить, дозрів
яко муж. Т владу час передавати йому до рук… Хоч розумом ще
юнак. Куди поведе його незрілий палкий розмисл? Хто кермува­
тиме ним?
Ольга ніколи не могла схилити сина на свій бік. Над ним за­
вжди тяжіли оті варяги-дружинники і їхні забаганки. І тепер, пев­
но, їм не терпеливиться дорватись через молодого князя до керма
держави. Та й не тільки їм. Он за спиною Святослава маячить по­
стать Чурині, а власне, його матері-боярині Гордини і її соумисле-
ників серед боярства. Недарма люди кажуть, що в безмісячні ночі
кружляє вона на мітлі над Києвом. Тривожить жадання і грішні
помисли зачаєних бояр. Знає Ольга про це! Хто ще там стоїть за
спиною її палкого і щирого серцем Святослава?..
Важким, пекучим зирком обвела людей у своїй горниці. Погляд
її спинився десь там… за стінами палат, на високому даху тере­
ма, що тремтливо світився всіма вікнами і гудів бражними голо­
сами. Невже то Свенельдові сіті зметнулись і над головою її сина?
Невже?.. О, недосвідчена, щира душа твоя, дитино… чи відаєш,
що робиш? Чи знаєш, скільки горя і сліз в її серці від того клятого
Щербила і своєї власної довірливости? І зараз навіть… і тепер…
як він дорогий її серцю… Ця її любов, ця непізнана радість її ще
живої душі.
По суворому обличчю княгині потекла гаряча сльоза. Що вона
скаже синові? Розуміє, що Святослав поставив на лезі ножа свою
гордість і честь. Вона ж поставила майбутнє держави. Чому віддати
перевагу? Пощадити синову гордість чи… зберегти спокій у Києві і
в державі… Її ніхто не збагне. Осудять усі…— і за те, і за інше…
Треба виграти час… Але ж дивиться на неї натовп людей, що
переповнив її виталище. І Гліб, і Григорій, і бояри, і покоївки.
Весь Київ дивиться на неї. Від її слів зараз залежить, у кого завтра
буде влада у граді і в державі — у неї чи в Святослава; у християн
чи язичників. Святослав — з язичниками. Щербило — також з
ними. ї всі кияни, і вся дружина, і всі варяги з ним…
А ти, княгине, знову сама…
Вона звелася, оглянулась на ікону Богоматері і швидко вийшла
на подвір’я. За її спиною німував і насторожено дихав її двір…
Лиш холодне лунке повітря церкви могло вгамувати її душу.
Бачить Бог і свята його Мати, що не тримається вона влади.
Заради держави, заради спокою всіх отих людей — щирих душею
і хитрих, добрих і лукавих — вона мовчки відмовила Святославу.
Недозрілий розумом державний юнак… кипить, бунтує в ньому
807 запальність воїна, що, як молодий сокіл, сліпо рветься ввись. А чи
порахував, скільки там ширяє орлів?..
Що Божий день, то й новий клопіт у неї, у володарки вели­
кої Країни Руси. І чим вище котиться її життя, тим важчий тягар
обов’язків вгинає її плечі…
* * *
Гуділо небо й здригалась земля. Усе зміщувалось, усе кудись
рвалося й кудись неслося — і розшматовані важкі сизі хмари, що
торкалися верхівок дерев, і завихрені снігові кучугури, що на­
крили дахи хат по вікна. Крізь буряне, розгойдане небо час від
часу вискакував місяць і, здавалося, теж кудись тікав, то стрибав
по хмарах, то пірнав у їхню бездонну глибінь. Шалені вихори,
що крутили височенними сніговими хвостами, завивали, немов
голодні вовкулаки, звиваючись навколо хатин і теремів, приги­
наючи додолу голе віття верб і тополь. Такої бурі не знав старий
град Кия.
Та здавалося, що це і не буря — якась незвідана, нестримна
лиха сила вихопилась з якоїсь безодні неба й почала нещадно й
жахно гудіти й завивати, трощити й піднімати в небо все, що мож­
на було зірвати, зламати, знести з землі: солом’яні дахи хатин,
струхлявілі паркани, копички сіна чи соломи, гілляччя дерев.
За весь свій довгий вік Житяна не пам’ятала такої напасти.
Сиділа біля згасаючої печі, ловила останні подихи тепла, що ви­
дихало з себе жаровиння. Дослухалась, як гуде-виє у комині лиха
сила, як люттю дихає на жар, і годі він спалахує синім вогнем,
сипле довкола іскрами, не пускає в світличку непрошеної біди.
Хатинка її ніби тремтіла. Стукотіла клямка на дверях, щось гу­
гоніло на горищі. І тоді вона клала на себе хрест, шепотіла мо­
литву.
Враз ніби щось писнуло, завищало в кутку під лавою, а далі
ніби зітхнуло й гупнуло. Невже домовик приліз ближче до печі,
щоби погрітись? Відсунула вбік свій стілець, нехай теплом дихне
і на вірного сторожа її дому. Хоч отець Григорій застерігав усіх
християн, що їм не годиться вірити у ті прадідівські забобони, що,
окрім Бога Ісуса Спасителя, немає на цьому світі ніякої сили, ко­
тра допомагає людині, вона таки вірила в старих добрих охоронців
дому і духів. Авжеж! Ісус Спаситель — найсильніший на небі і на
землі. Але ж давні кумири й духи слов’янського народу ніде не по­
ділись, вони так само живуть з ними, як і раніше, і так само живуть
під Богом великим і творцем світу за законами свого життя: одні
чинять добро, інші — зло чи з жадання власного, чи з чийогось
злого примусу. Для Житяни, як і для всіх, так само існували домо­
808 ві, русалки, перевертні, мавки, уся та сила-силенна животворящих
духів та істот, що споконвіку співіснують з людиною.
Через те була доброю до них і шанувала давній звичай своїх
пращурів. Русалкам і мавкам у їх свята виносила шмат хліба і глек
молока, домовикові слала м’яку постіль із сухого сіна в кутку під
ліжком, перевертнів і злих відьм відганяла від обійстя, рятувала дім
і двір від бід. Хоча що їй до тих бід? Усе, що мала найдорожчого
в житті, втратила. Нині найбільшими святами її душі були могили
Гомона і Степка. Збиралась Житяна скоро зустрітись з ними на
тому світі. Але чомусь її душа тужила за тим, що мусила лишити
сей світ таким невлаштованим, тісним для волі, зануреним у свої
вузькі потреби. Мало хто думав тепер про всіх людей і про свою
країну. Лиш про себе дбали. Тому Житяна частіше молилась до
неба і до земних кумирів за Київ, і за киян, і за Ольгу-княгиню
їхню, щоби сили божеські дали їм мудрість і спокій, щоб Ольга й
далі облаштовувала дбайливістю всю землю. Усім віддавала мзду
по заслугах і по честі. Це добре, що в княгині немає в душі зла
навіть до своїх ворогів, лише суворість. Знає, певно, що зло не
знищиш злом, лиш добром. От і Маломир живе собі у Любечі, і
діти його хоч і бранці, але не зганьблені ані смертію, ані обидою.
Але немає тій добрій княгині шани від бояр і від чужих волостелїв.
А це ж найперша сила, яка живить снагою будь-якого керманича.
Бо легше стояти під тягарем державних клопотів, коли тебе розу­
міють і віншують содруги, а не ворог, що цілить в твоє серце… Це
Житяна розуміє.
Мовлять, що і в Царгороді, хоч і пишно приймали, обійшли
честю — не дали невісти з царського гнізда. Це ж і добре для
Києва, але княгиня дуже вже перейнялась образою. А тут іще ва­
ряги з отим невгамовним Свенельдом своє удільне князівство вла­
штували, горнуть до себе її сина Святослава, налаштовують його
проти матері. Поспішають, криводушні, доки Святослав не визрів
юним розумом, прибрати до рук. Як се матері бачити і пережити?
Був би Степко живий — того не сталося б!
Журилася стара і добра Житяна не своїми та й своїми кло­
потами. Забула і про бурю за вікнами. Та враз здригнулась від
жалісливого нявчання — мабуть, вітром прибило до дверей чиюсь
кішку, бо своєї не мала. Сердито сказала подумки: «А годі вже
тобі, вітрище, бавитись над Києвом! Згинь-но зараз же!..» І пішла
до сіней, відсунула засув — завірюха в цю мить почала якось рап­
том вщухати.
Важко дихали від бурі сніги, намети курилися невисокими сні­
говими хвостами. Небо де-не-де вияснялось — збігали пріч оша­
лілі хмари і повний місяць ніби зачепився за гілляччя між двома
високими, яко свічі, тополями. Неподалік від нього зблиснула си­
німи променями зірка — і згасла. Ніякої звірини під дверима не було. Певно, почулося їй. Хотіла вже знову причинити двері, як
раптом, глянувши на небо, побачила якусь рухливу тінь. Чи то збі­
гала хмарина якась, доганяючи череду хмар, чи душа чиясь сплив­
ла над втихомиреною землею. А може, то й не буря була, а якесь
чарування відьомське… Хтось напустив на Київ такий гураганище!
Либонь, чи не шабаш відьомський починається на Лисій горі поза
Києвом. Либонь, який то сьогодні буде день?
Вдивлялась в нічне небо — і чомусь здалося їй, що місячне
світило почало гаснути, щось ніби насувалось на нього великою
і важкою тінню. Перехрестилась раз, і вдруге, і втретє. Таки й не
здалося: тінь на місяці побільшувалась. І вже видко було на блідо­
му колі глибокі чорні провалля, а над ними миготіли тіні якихось
літунів. Завважила, що в цю мить на землю враз упала глибока
тиша.
Житяна здогадалась: так і є! Оця буря провіщала нашестя відьм
та відьмаків, вовкулаків, упирів та перевертнів… Ондечки ж вони
й летять, мов чорне вороння, на своє гульбище — на Лису ж таки
гору злітаються.
Глипнула в бік Княжої Гори і знову дала себе в полон Диву:
на вершині Гори, побіля старого урвища, стоїть високий рукатий
чоловік — ну просто ж над їхньою гончарною вулицею — і роз­
махує довжелезними ручищами, немов крилами, наче хоче злетіти.
Ніби до місяця щось підкидає, потім ніби щось із нього стягує на
землю… Леле!..
Приклала руку до очей — ох, як сльозяться старечі очі від на­
пруги, хоч бачили зірко і далеко. Таки ж той чародій і стягує до
Києва всю оту нечисть — і відьмаків, і вовкулак, і перевертнів, і
нав’їв, і Морану з Нежитовицею і Мором. Тьху! Ану ж вона його
прожене своїм хресним знаменням. Ступила крок, другий, зді­
йняла правицю. Піднесла руку — а рука в неї заклякла, мовби
скам’яніла. Хотіла крикнути — сила з грудей вилетіла. Ну й силь­
ний же чародій повеліває тепер над Києвом!..
Вона впала, притулилась усім тілом до засніженої землі й
розкинула руки. Земле-матінко, всеперемагаюча доброта твоя!
Всесильна і всемогутня! Дай їй сили добратись до того чоловіка,
що не знає, що робить… Хто він і чого проклинає наш град? Дай
силу її ногам і її слову…
Щось іще благала Житяна, але мусила підвестись і поспішати,
доки той волхвище ще стояв над урвищем і не зник в темені ночі.
Хутко опинилась поблизу нього, стала на дні того урвища, над
яким чародій чаклував. І враз побачила, як від його рук ніби про-
стяглися широкі темно-багряні пасмуги чи промені до великої
хмари, що саме в цю мить насувалась на місяць. Тими своїми про­
менями він наче тягнув ту важку снігову хмару донизу. Вона гой­
далась, пручалась, аж підстрибувала, а він знову й знову обвивав
810 її своїми променями-повивачами, загнуздував, як баского коня, і
вже вона, та хмара, розгойдувалась над Княжою Горою. Бо чародій
щосили розгойдував її, ніби жадав вдарити нею об Гору…
Над урвищем грізно гримів його вже осиплий глас.
— Сюди!.. Бий об землю тут! Об цю Гору!.. В це гніздище горди­
ні… Сваволі і зла!.. Погибель правди!.. Зневаги чести… Так! Іще!..
Трохи ближче! Бий!..— кричав чародій до хмари, як до живої іс­
тоти. Широко розставив ноги й міцно упирався в землю. Вітер, що
на Горі ще зривався вихором, шарпав його розхристаний кожух,
тіпав довгим волоссям, як повісмом…
Житяна все збагнула. Стиснулась душею і крикнула до нього:
— Обірви свої повивачі! Обірви! Я кажу тобі — обірви! Я не до­
зволю тобі! Згинь, злая сило!
Руки чародія здригнулись. Він почав озиратись — звідки іде
цей дивний наказ? Хто посмів заважати йому помститись над
Києвом?
— Це я тобі кажу, Житяна! Я ось тут, внизу. Ти хто? Ти звід­
ки?
Чародієві руки знову здригнулись, ослабли і ніби випустили
багряно-темні повивачі, що зірвались з його рук і помчали в небо.
А він озирався довкола себе, в нічній пітьмі хотів побачити ту
жінку, яка спивала його силу в цю останню, ошалілу мить його
чародійства, котре повинно було покарати гніздище зла — Княжу
Гору. Він розлютився і закричав до неба:
— Я заклинаю тебе, хмаро сніговая, буряна відрадо, розбий це
місце зла і неправди! Не тікай же!.. Стій! — несамовито захрипів
чародій.
— Я не дозволю тобі це зробити… Не йди! Розсійся! — закрича­
ла у відповідь Житяна з розпачем, вчепившись поглядом у хмару,—
Тут люди! Тут мудрість!.. Життя не губи!.. Хмаронько, спинись!
Розсійся в полі! Розвійся над лісами!..
Чародій знесилено опустив руки. Знову зникли багряні пови­
вачі, що промінились від його рук. Хмара ж наче звільнилась від
полону, підстрибнула, гойднулась — і понеслась до плавнів.
— Звідки ти взялася? — сердито гукнув чародій.
— А звідки ти тут об’явився? Хто ти? Чому твоя мати не на­
вчила тебе добра?
— Я — Могута!
— Могута! Іскоростенський чародій?
— А так! Звідки знаєш?
— Знаю тебе. І твою матір Веселину знаю.— Житяна сплеснула
в долоні.
— Мою матір називали Велина.
— То у вас вона стала так називатись. А коли жила в Києві,
була Веселина. Усяк її знає.
811 Могута мовчав. Стояв ніби знесилений і спорожнілий. Ця жін­
ка, яку він лише чув знизу, вирвала в нього душу разом із злістю і
жадобою помсти.
Та не було в нього злости проти неї. Десь у глибині душі розу­
мів її правду. 1 ніби злякався від думки, що вона може дізнатись, з
якою метою він прийшов на цю кручу над урвищем.
— Стій, не йди! Я спущусь до тебе,— сказав Могута.
Застебнув поли кожуха, натягнув якусь повстяну шапчину на
голову і клубком скотився по снігу з кручі. Підійшов до Житяни.
— Я тебе також знаю, Житяно. Колись ти просила княгиню за
нашого князя Малка.
— Еге ж, ходила. А тебе хто сюди кликав?
Могута винувато обтрушувався, тупцював на місці. І був тепер
схожим на злодійкуватого мужа, котрого впіймали на гарячому.
— Біда покликала, Житяно. Хіба не знаєш?
— З ким? З княгинею?
— Та ні! З нею нічого. Малуша помирає…
— Як? Від чого?
— А від того… ось… Святослава оженили на іншій… А в них
була любов…
Житяна сплеснула в долоні. Помирає Малушка!..
— Та нині княгиня хоче віддати її за Ставра… А Чуриня й собі
женихається що має сил… Сказав: силою забере — і край. А за
Малушею — сама відаєш — уся земля наша деревська як віно
дістанеться котромусь загребущому бояринчику… Та ще й ніби
Свенельдич примчав сюди заради Малуші…
— Леле!.. Нерозумно вчинила княгиня…
— Го! Зле вчинила! Відьма Гордина аж сичить від радости, що
ніби Малуша дала слово Чурині! Ото й збирає вона до Києва всіх
волхвів і чародіїв, аби хоч на мить вони причарували серце Малуші
до Чурині. 1 все своє відьомське плем’я скликала на Лису гору сеї
ночі. От я і прийшов сюди… Хотів розтрощити хмарою Княжу
Гору. А ти… Ех!..
— Хотів убити Малушу?
— Та ні — я Малушу забрав. Ондечки вона побіля Волосового
капища. Одведу до Іскоростеня. Треба її сховати від усіх жениш­
ків.
— Ох-хо, нерозумні твої наміри. Хіба ж від чар заховаєшся?
Знаєш-бо, що ніколи!..
— Що робити, Житяно? — втомлено прохрипів Могута.
Поглянув на неї і ніби не впізнав. Не була вона цієї миті ані ста­
рою, ані скарлюченою, якою пам’ятав. Зморшки на її обличчі роз­
гладились, очі молодо блищали, і навіть руки не були такі висохлі
й покручені. Далебі, Житяна має не одне життя — мабуть, знає
якісь чудодійні сили, що наснажують її тіло й душу. Тими силами
812 вона й обірвала його могутню сув’язь із Небом, коли він жадав
помститись над княгинею за Малушу і за деревську землю.
— Ходи-но до моєї хати. Ондечки, на кінці вулиці, видніє дах.
І Малушу приведи. Знайдемо для неї порятунок. Серце молодого
князя буде з нею! — Житяна загадково усміхнулась: хіба це вже
такий великий клопіт привернути до дівчини серце коханого й від­
кинути Чуриню та всіх отих боярчуків? Задля добра людей і землі
вона це зробить залюбки. Ніхто з богів не відмовить їй у цьому!
Вона впевнено випросталась, владно тріпнула головою, і Могута
враз повірив їй. Бігцем кинувся по сипучому снігу до Волосового
капища. Там стояли сани з трійкою притихлих коней, під кожуха­
ми дрімали його содруги-деревляни. Вони чекали від Могути зна­
ку, щоб помчати свою князівну в лісові нетрі деревської землі.
— Гей! Там! Ходіть сюди! — ще здаля гукнув до них Могута.
А Житяна дибала до своєї хатини. Очі її сяяли, серце грало.
Перехрестилась на ікону, що висіла на покуті, запалила соснову
скіпку, поставила в стільник; застелила чистою скатеркою стіл. У
мисочку налила води, а поряд поклала буханець хліба. Так робили
свідущі знахарки-відунки, так робили ще її бабця і матір. І хоч
Житяна ще ніколи не бралася до того вміння, проте сьогодні вона
загорілась бажанням допомогти закоханим серцям. Робила це не
з користи, не для блага однієї людини, а для великого майбуття
землі і країн. Малуша — деревлянська княжна, за нею велика де-
ревська країна, мир і спокій її людей. Святослав — князь Країни
Руси, від нього залежить доля полян-русів.
Княгині Ользі стачило мудрости затишити землю деревську,
силою підбити під Київ. Але не вистачило розмислу закріпити
сей мир назавжди. Сьогодні Чуриня і Гордина будуть прагнути
відібрати гордих деревлян у Києва, завтра — хтось інший, може,
Свенельдич… І знову прокинеться давня ворожнеча між сусідами.
Радили ж княгині, благали: дай Малушу у жони Святославу!
Не послухала — погордувала. Подалася до Царгорода. А тепер що?
І Святослав, мовлять, страждає, і Малуша гине. І деревські чаро­
дії накликають на Київ біду, і гордини та чурині плетуть навколо
Києва свої підступні, чорні сіті.
Отож і доведеться старій Житяні все полагоджувати самій. Вона
помолиться Богу, попросить у нього прощення за гріх, якщо він є
за нею, і попросить животворящої сили і від Бога Творця, і Сина
його, і від Матінки-Землі, щоб зробити так, аби всім було добре:
нехай серце молодого князя повернеться до Малуші. Святослав
має взяти кохану дівчину в жони. Він це може зробити, бо не хрис­
тиянин, і через те по закону, покону і обичаю пращурів може мати
жон, скільки захоче. Поможіть же, сили Неба й Землі, з’єднати
серця! Закріпити ними мир і злагоду на землі. І відігнати від Києва
злі намисли, мсту, прокляття, чародійства…
813 Житяна запалила в печі ще одну соснову скіпку, окреслила нею
вогняне коло навкруг столу. Витягла з рушника, що висів над ві­
концем, велику голку й поклала її на стіл поряд з мисочкою і
хлібиною. Потім зі скрині дістала торбинку з травами, почала ви­
бирати сухе зілля, корінці, цвіт. Все те напхала в горщик, залила
водою й засунула в піч. У хатині скоро запахло всіма трунками
весни й літа.
Напар уже був готовий, коли на порозі загупав постолами
Могута зі своїми деревлянами. Попід руки вони тримали ледь
живу Малушу.
— Дитино моя! — сплеснула в долоні Житяна. Вона не чекала
побачити таку кволість. О злая доле, пощо катуєш чисті душі дітей
людських?! — Посадіть її сюди… До столу… А самі вийдіть.
Житяна здійняла руки вгору. Очі її бачили небо крізь стелю і
дах, крізь хмари і зорі. Те небо було мінливе, блакитно-рожеве,
грало живим іскристим сяянням животворящої сили.
Могута стояв біля сінешних дверей, чувся винним перед до­
брою жінкою і перед усім світом. Бо приніс до Києва у своїй душі
зло, а не добро. Хіба ж не знав, що лише добро може зарадити
будь-якій біді! Простіть його, люди, коли зможете. Прости, моя
добра мамо Велино. Надто багато болю він узяв у своє серце, аж
осліпло воно від того. Тепер ніколи не впустить у свою душу жа­
дання помсти…
А Житяна тим часом відламала кусник хліба і кинула його в
мисочку з водою. Губи її ворушились у великій і щирій молитві.
Очі були прикриті повіками…
— Візьми, доню, випий сю воду і з’їж цей хліб. До крихітки!..
Житяна підійшла до печі. Вклонилась до сходу сонця. Вона
знову стала молодою. Щоки її зрожевіли.
— Хтось приїхав до двору! — гукнув знадвору Могута.
— Нікого сюди не пускайте!
— Це ж… Святослав!..
* * *
У день на Купайла до Почайни збирався увесь рукомесний люд
київського Подолу, а надто парубки й дівчата. Старші молодиці
з осторогою напучували синів і дочок: аби не були такими дові­
рливими, та щоб трималися вкупі, та щоб ближче до вогню. Бо на
Купайла збирається вся ота нечисть навісна, що намагається по­
шкодити людині. Що вже тим людям, коли й тварин людських вона
нищить! Найбільше перепадає коровам, здоюють, капосні відьми,
усе молоко. Нічого для сім’ї не лишається; господиня тягне-тягне
за тугі дійки, молоко ледь цярпається з кривавицею або синє, не­
мовби водою розведене. Бо відьми вже зцідили його.
814 Оті нечисті молодиці й до хлопців лестяться, і дівчат заманю­
ють в очерети або в лозняки. І там, ошалілі від успіху, змушують
отих нещасних переймати їх звичаї. Для цього треба пролізти крізь
утробу здохлої корови чи коня, або з’їсти жаб’ячого м’яса чи дохлу
гадюку під жахний регіт і стогін зловісних відьм.
А ще напучували матері та бабусі, аби дівчата не ходили в хащі
по цвіт папороті.
І-і-і… Щ о робиться на тих галявах, де в цю ніч купальську за­
цвітає папороть! Той цвіт нетривкий — лишень до світанку. Але
хто зірве його — той сягне таїн мудрости й уміння.
Та що робиться там! Ще звечора відьми спивають з неба мі­
сяць, щоби темно було вночі, а тоді зграями прилітають на мітлах і
розбігаються поза кушами. Нишкнуть, ніби розчиняються в темря­
ві, очікують, коли зблисне синім чи жовтавим вогником рідкісний
цвіт папороті. І тут же притьмом кидаються до кущів. Зривають
той цвіт, розрізають свої долоні і запихають його під шкіру. Щоб
усе знати і вміти!.. І лиш потрап на очі тим знавіснілим відьмам
— враз наведуть причину, заберуть пам’ять. Стережіться, дівча­
тонька! І ви, хлопці-молодці!.. Дивіться в усі очі, аби яка відьма
не прикинулась красунею й не зманила у високі трави. До вогню
ближче будьте, бо вогонь очищає все від нечистої сили і захищає
людину. А будете вертати додому, заховайте вуглинку з купайлів-
ського вогнища за пазуху чи в гаман, аби теє вогниво захистило
вашу душу. Немає такого свята, як оте Купайло, коли б отак на­
вісніли відьми!..
Хіба що взимку таке було, коли деревський чародій М о тута
розлютився був на княгиню та почав скликати до Києва усе нечис­
те плем’я. Тоді, мовлять, бачили, як бояриня Гордина, осідлавши
мітлу, хотіла зірвати місяць з неба. Та не встигла. Житяна відібрала
злість у Могути, сповила його силу добрим словом. І бояриня за­
губилась у хмарах. Потім, кажуть, Могута каявся перед усім людом
київським і просив прощення — Житяна змусила. Простили йому
кияни, авжеж. Хай здоров буде та благо робить людям. Але він
таки домігся свого: молодий князь тої ночі прибіг до Малуші й
упав перед нею на коліна. Крикнув:
— Любове моя!
Ожила тоді князівна-бранка. І вже не повернулась у палати
Ольжині. Так і лишилась у Житяни. Була радісна й щаслива. І була
вже скоро з дитям за поясом. Слава ж вам, боги роду полянського!
Сталось те, що давно просили в княгині й кияни, і деревляни: аби
з’єднали свої закохані серця Святослав і Малуша в своєму дитяті,
а відтак вовіки з’єдналися б два великих слов’янських роди: полян
і деревлян. Так нарешті воно й сталося.
Княгиня Ольга мовчала. Не хотіла, щоби Святослав узяв Малушу
в жони — не по-християнськи мати кількох жон. А ще тому, що та угорка його чорнокоса народила йому вже сина. Сидить нині
сама в теремі, замкнулась, нікого не пускає до себе і нічого нікому
не каже. Та й що скаже? Муж її не християнин, поганин. Живе
за своїми локонами й звичаями. Коли хоче лишитись київською
княгинею, хай терпить усе, що втне її муж-князь, та пестить свого
сина Ярополка — законного переємця Київської держави.
Святослав же був з Малушею недовго. Зманили його Свенельдич
і Чуриня до себе. Перед самим Купайлом у Києві об’явився Ставро
з Асмудом. Прийшли вони з далекої германської країни й привели
отця Адальберта. Було в нього два десятки челядинів, багато по­
возів, коней, хрестів, ікон, лампад, кадильниць й усякого дрібного
добра. Княгиня врочисто зустріла гостя, дала йому частину свого
старого терема, а для челяді віддала новий терем Щербила. Той
захланець хоч і вирвався з поруба, до свого обійстя не повернув­
ся — заховався у Свенельдовому дворі. Боявся княгині, знав-бо
свій гріх перед нею. Тепер запобігав ласки у Святослава: зрештою,
час княгині минав.
Новий гість Києва швидко розібрався, хто і що бажає тут щось
робити. Розселившись і відпочивши, почав скликати під свій хрест
киян. Найперше, звісно, бояр, купців, варяжинів та рукомесни-
ків. Почав їх підводити під хресне цілування й називати новими
іменами: Людовіками, Карлами, Фрідріхами, Оттонами… У Києві
спочатку здивувались, потім почали тихо ворушитись ремісничі
вулички. Як же інакше: з’явилась ніби якась нова нечиста сила, що
хоче підбити під себе їхнє життя, висотати з них пам’ять про свій
рід, відібрати багатства,— і все те за якісь нові незнайомі імена
незнайомої і далекої країни… Де ж наші волхви — хранителі свого
народу та його покону? Де чародії й чарівниці, котрі вміють за­
хищати свій рід, закони і звичаї від чужинецьких зайд? Задля чого
княгиня покликала оцього латинина?..
Хрестили багатьох киян чорнорясі святителі Григорія, їм трохи
втяли загребущі руки. А нині об’явився жвавий та прудкий гер-
ман, і вже, дивись, зникають Родослави, Володимири, Туряки,
Кривчені, з’являються якісь чужаки, що тягнуть з них нитки їх­
нього життя і багатства задля чужої країни і возвеличення чужих
володарів і чужих храмів.
І що воно таке — всяка нечисть підступом чи підлістю налазить
на світлий град Київ, на тиху й мирну землю полянську, аби при­
горнути багатства й тишу добрих хліборобів-слов’ян!.. Доки воно
буде оце?
Першими кинулись до Адальберта варяжини. Але хреститись
не захотіли. Щось їм також не до вподоби виявилось. Мовили,
єпископ зажадав від них служби своєму королеві Оттону. Вони ж
хотіли служити лише собі. Святослав же не пішов до Адальберта.
Щербило також. Десь сидів у кутку, гриз свою душу образою на
816 княгиню. Його, вірного їй воєводу, кинула до поруба. Хотіла згно­
їти живим!.. Тепер ще й двір його віддала чужакам… Забула, як
він своїм мечем колись тримав її на київському столі!.. Скреготав
зубами, ворушив щелепами. І сивів, сивів…
Ольга ж забула за Щербила. З подивом спостерігала жвавого
Адальберта, через котрого хотіла зв’язати Київ з Германською кра­
їною. А він з усієї сили кинувся з хрестом до киян і намагався пе­
ретягнути їх до свого Бога. Про державні справи і не мислив роз­
мовляти з нею. Про союз і мир Руси зі своїм королем не збирався
й думати. А вона ж так сподівалась на цього посланця Оттона!..
З усіх боків обступали її клопоти. Мовили, що десь Святослав
кохається з Малушею потай від неї. Цю таємницю знав увесь Київ,
про неї гуділи всі торговища. Її думки кружляли найбільше на­
вколо цієї витівки сина. Заспокоювала себе: зрештою, від цього
нічого не міняється в Країні Руси. Святослав має законну жону з
княжого роду, має уже й спадкоємця — сина Ярополка. їй новий
клопіт — треба охрестити дитя… Невістка не проти, а що кохаєть­
ся там з кимось — діло молоде. Нехай та бранка-рабиня дістане
дрібку кохання від чужого мужа. Менше женихатись будуть оті
боярчуки — Чуриня, Ставро та Свенельдич. А особливо Чуриня.
Мабуть, мати його постійно напучувала, бо так упадав коло дівчи­
ни, що вже й княгині не соромився. Простоював під Малушиними
вікнами, бувало, цілу ніч. Одного зимового ранку його знайшли її
покоївки ледь живого. Насилу відтерли хлопця снігом. А Малуша
тільки й думала за Святослава. Аж злягла, коли в нього народився
синок… Нині таки домоглась кохання молодого князя…
Та ще гризла Ольжину гордість давня царгородська обада. Якби
возносливий кесар тоді дав їй невістку — якусь царівну зі свого
роду, не було б нині у неї клопотів зі Святославом. І хлопець, чує
її серце, зачаїв у серці образу: його не визнали врівень з царським
родом, вважали дикуном, нікчемою, варваром, збитошником, не-
навченим дітваком, пісним слюнявцем, котрий не гідний стати
поруч із царівною царгородською!.. Бо єсть нехрещений, яко ско­
тина на стайні… Вона розуміла сина, і їй ще більше пекла та давня
образа. Тому й прощала Святославу все. Тому так й сподівалася на
приїзд єпископа Адальберта: мріяла з’єднати в союзі Країну Руси
з Германським королівством супроти Ромеї. Оце й була б її най­
ліпша відповідь гордому Царгороду.
Германський король Оттон на той час уже захопив Північну
Італію, розгромив войовничих угрів. І, наперекір усім владикам
світу, вінчався на трон своєї нової держави — Священної Римської
імперії. До нього тепер горнулись польські князівства, Данія,
Болгарія, Чехія… Країна Руси мала б також зв’язатись з ним і бути
в спільниках і соуззі проти натиску Ромеї на Європу. О, як тоді за­
крутиться царгородський імператор на своєму золотому троні…
817 Єпископ Адальберт був невисокий, вугластий в плечах, швид­
кий у рухах чоловік. Безвусий, безбородий… Дивно було дивитися
в його голе баб’яче лице. Ніби і не муж, обличчя — як у жінки. Та
ще оте ситеньке підборіддя, що, як м’яке тісто, аж качається на
грудях. Прости, Господи!..
Княгиня ледве стримала себе від тих грішних думок, щоб не
засміятись йому у вічі. А проте він посланець великого імператора
великої імперії на Заході. І ця могутня держава належно вшанувала
її сольбу і прохання. 1 вже ось він перед нею, чемно хилить голову і
мимрить якесь славослів’я… Ставро та Асмуд один поперед одного
переказують їй ті слова вітання і величання «королеви русів» від
самого Оттона…
— Гаразд… Дякую…— Швидким позирком оглядала Адальберта
й велику громаду його пресвітерів. Чималенько священиків при­
хопив отець Адальберт. Мабуть, збирається багато храмів своїх тут
поставити і монастирів.
І враз утямила, чому Святослав не з’являється їй на очі: не може
зносити тих довгополих проповідників, яких повно найшло в Київ
з Болгарії, Моравії, Царгорода, а тепер оце ше з Кведлінбурга. Гліб
також нічого їй не каже: певно, затамував на неї образу за цього
Адальберта. А вже що православні отці священики!.. Григорій, ка­
жуть, зліг у постіль, помирає від образи і від старости.
В обличчя їй війнув якийсь холодок. Якийсь тяжкий здогад ві­
йнув їй в лице і в серце — здогад про ще не усвідомлену зраду…
Виходить, що від неї через цього Адальберта відсунулись усі. Вона
лишилась сам на сам на голій стрімкій скелі, що зіп’ялась над без­
однею, котру можна назвати — влада…
Відійшли від неї її сини, грецькі священики, котрі щільно об­
ступали її тут зі своєю християнською громадою. Поховались у
шпарини роздратовані варяжини. Язичники-поганини тісніше об­
ступали Святослава…
І, виходить, ніхто не розуміє її державницького жадання —
спільно з Оттоном і його прибічними країнами витіснити влада­
рювання Ромеї над іншими державами, поменшити її зневагу й
зазіхання щодо інших земель, визнати Країну Руси рівною своїй
державі.
А що ж кияни? Звісно, їм недоступні ці її жадання й наміри.
Вони бачать тільки цього латинина, його священиків, котрі тільки
й мріють витіснити звідси ромейського бога і поставити свого —
латинського.
Чужа вона, отже, всьому Києву. Її наміри нікого не цікавлять.
А вона ж це хотіла зробити задля них, задля їхнього майбуття…
О люди… Чому ваш розмисл повзає по землі, а не злітає ввись
соколами? Чому дбаєте тільки про день сьогоднішній і забуваєте
прозирнути в свій прийдешній день? Чи, може, ви довірили той труд своїм володарям? Мабуть…
Простим людям вистачає праці — сіяти ниви, ростити хліб, пести­
ти дітей. Тож виходить, кожен має нести в цьому житті свій хрест
і свою корону… Її корона тяжка, яко кам’яний хрест… І ти, кня­
гине, тяжкість її хотіла б перекласти на когось іншого? Ні, мусиш
нести її сама…
Адальберт, відкланявшись, спогорда поглядав на київську
княгиню-королеву. Чув себе тут потрібним і бажаним, чекав висо­
кої подяки і високої чести.
Інакше не могло й бути. І все оповідав, оповідав… Він-бо
посланець великого Оттона, сина знаменитого короля Генріха
Птахолова. Його король — знаменитий лицар усіх великих лицар­
ських турнірів, благочестивий і милосердний до народу, котрий
підніс свою державу над світом. Він переміг повсталих чехів і вене­
дів, підбив під себе м’ятежних баварських та франконських герцо­
гів, переміг невдячного свого брата, заколотника Генріха, котрому
допомагали король французький, герцоги Франконії, Лотарингії та
Майнца!.. О, його володар — сильний і справедливий владика, бо
його возлюбив Бог!
Оттон підкорив собі Італію, усмирив своїх повсталих синів, пе­
реміг жорстоких угрів і відібрав у них баварські землі. І на початку
цього 962 року від народження Христа коронувався яко імпера­
тор!.. Так він створив Священну Римську імперію германської на­
ції!.. Великий Бог, істинний Бог вказує йому дорогу в світі — він
має перевищити владу всіх на землі. Тож на подяку Богові імпе­
ратор Оттон в підкорених ним краях ставить храми й монастирі,
створює нові єпархії. Уже постали такі обителі і в землі польській
та руській.
— Чекай-но, владико… Чекай! — нарешті м’яко перебиває його
Ольга,— В руських землях великий Оттон ще не встиг поставити
жодної церкви, бо не підкорена ним ця земля. Та й польської не
підкорив. Хіба не так?
Адальбертове обличчя почало братися плямами досади, масні-
ти, червоніти.
— Але ж буде, княгине! Буде!..— Єпископ підніс догори вка­
зівний палець. Рожево-білий, випещений перст отця-пресвітера. З
довгим, округло загостреним нігтем. Глузливо посміхався в лице
княгині.
Княгиня вдала, що не помічає того глузу.
Гм… Він готовий уже тут відкривати цілу єпархію як у підко­
реній землі…
— Не поспішай, владико. Приглянься до наших людей. Збагни
їхні старі обичаї. Сьогодні в Києві велике свято — Купайла.
Красиве й велике свято. Молоде свято кохання. Чи є у вас такі? —
Намагалась обережними порадами збити пиху самовпевненого
819 германа. Не накоїв би лиха! Надто поспішливий у своїх забаганках
цей посол великого західного імператора. Треба його примусити
вивчити сей народ, полюбити його і тоді вже братися за справу.
Але чи здатен він на те? Чи здатен поєднати в соуззі їхні краї­
ни? Щоб вистояти супроти Ромеї… щоб не повторити згубної долі
Болгарії… Чи здатен владика Адальберт піднятися на таке розумін­
ня державницьких потреб? їй здається, що його думки не сягають
того розуміння, його цікавить суто своє— церкви, єпархія, де він
сам буде владарювати.
— Язичницьке свято? Негоже християнину шанувати й вивчати
язичницькі забобони! — суворо й повчально промовив,— Істинний
Бог — Ісус Христос.
Отже, Адальберт навіть не збагнув обережного застереження
княгині. Нетерпляче позирав навсібіч, ловив на собі цікаві й до­
питливі погляди двірських людей та челяді, був вдоволений: був
певен, кожне слово його тут ловлять на льоту. І він прибув сюди
для великої місії, щоб усіх людей перетягти в свою віру, під владу
свого короля.
Римський папа Іоанн Тринадцятий напевне ж наставить його
тут архієпископом… І возстане нова руська єпархія, яку очолить
він, Адальберт…
— Як знаєш, владико. Але не поспішайся. Обживись у Києві. А
ми тим часом пошлемо до твого короля-імператора дари — хай Бог
благословляє й далі його діяння і його труд.— Ольга говорила тихо
й спокійно. Та думки її бігли вже іншими дорогами.
Адальберт вклонився. Стріпнув головою й величаво поплив до
виходу. Присутні мовчки відступали вбік, утворюючи довгий про­
хід для цього дивного гостя. Прийшов у Київ владарювати над
душами народу, але не жадав пізнати той народ!..
Коли почесний гість опинився за порогом, враз усі відчули
якусь полегкість. Люди заусміхались, розправили плечі, зітхнули,
заговорили пошептом, потім загули… Обличчя княгині зробилось
зістареним і пісним. Згасла синява в очах, міцно затиснуті вуста
окреслились підківками глибоких зморщок. Ніби щойно втратила
свою найвищу потаємну надію, якою жила і цвіла до цієї миті.
— Княгине-матінко…— це підійшов Гліб.— З чим прийшов цей
посол короля Оттона?
— З честю від короля. Чув, нарік себе імператором Священної
Римської імперії. Нашій державі віддає шану. Честь нам єднатися
з тією імперією.
— Уже єдналися з ромеями,— якось болісно скривився і відій­
шов. А їй самій треба було проковтнути цей його справедливий
докір…
Ні, усі сліпці! І Гліб також. І Святослав — тим паче. А ці люди,
що виповнили її світлицю? Товписько, тлум. Ніхто з них не думає
820 про державу, ніхто і не гадає, з ким їхній державі єднатися, а з
ким роз’єднуватись. Щоб не розчинитись серед сильніших і на­
хабніших…
Далебі, кожен, хто тут є, і Гліб також, думають тільки про себе і
свою користь, про сите животіння. Не буде вона на них рівнятись!
Вона ж бо володарка, повелителька, керманич, і їй дано вести за
собою цей натовп, просвіщати його і підносити.
Вийшла із світлиці на подвір’я. Сонце сліпило й бризкало в
зіниці плавленим золотом. Кияни поспішають до Дніпра-Славути
й Почайни. Скоро Ярило-Сонце поверне до заходу — і почнуться
гульбища, веселощі, ігрища… В подунайських землях слов’янських
немає такого свята. І які там імператори чи королі в головах цих
щирих, добрих людей? Про яке майбуття держави мріє жона, ді­
вчина чи муж і парубок? Це їй Доля наклала важкий кам’яний
вінець на чоло, котрий стискує ось бугом їй голову, давить у скро­
ні — вінець людської довіри.
— Купайло! Купайло! — Вже котиться по київських кручах і
луках,— Іде до нас Марена! Несуть до річки Марену!..
На березі Дніпра, де Почайна зливає своє плесо з великою рі­
кою життя, вже стояли ряди високих розряджених опудал — то
Марени, зроблені із соломи, пекучої кропиви, колючих гілок глоду
та терну. На них навішані сплетені із квітів вінки, намиста, стріч­
ки. Дівчата збиралися в зграйки, бралися за руки й побіля найви­
щої Марени водили хоровод:
Ой на Купайла-Купайла
Купалася ластівочка,
При бережку сушилася,
Дівка Малуша журилася…
Ой бідна моя головонько,
Що я рушників не напряла,
Та вже князя собі сподобала!..
Отакої, людоньки добрі! Уже за Малушу пісню співають, про
князя Святослава згадують. А людей все прибуває, яко повінь до
берега. Хтось із юнаків проривається крізь дівочий ланцюжок хо­
роводу, хапає в оберемок опудало — Марену — і тікає до свого
гурту. А тут хлопці швидко дають раду тій ляльці — розривають на
шмаття і топлять в річці…
Утонула Мареночка, утонула.
Та наверх кісонька зринула!
Оце тобі, водо-ріко, подарунок,
Щоб Купайло не топив наших дівок…
821 Ту жертву — Марену — приносили річці-воді, щоб та не шко­
дувала поїти землю, коли на ній зріє врожай. А колись, дуже давно
колись, люди й справді топили в річках найкрасивіших дівчат, щоб
задобрити володарів урожаю — землю і воду.
Та минули ті часи. Замість дівчини тепер топили наряджене
опудало. Але від тих часів лишилися тужні пісні, що нині співають
дівчачі хороводи:
Дівоньок мати громаду збирала,
Громаду збирала, усім заказала:
«Не беріте, люди, у броду води,
Що й у броду вода — дочки моєї врода,
Не ловіте, люди, у Дунаї риби,
Що в Дунаї риба — то доччине тіло,
Не косіте, люди, по луках трави,
Що по луках трава — то доньчина коса…»
Дівчата й собі розламують Марену, аби кожна дівчина принесла
додому гілочку, щоб поставити на грядки з огірочками. Ростимуть
і родитимуть щедро!..
Сонце уже сховалось за втомлені сизі хмари. Парубки почали
розпалювати високі вогнища. Нуртує гульбище. Хлопці все ближ­
че кружляють побіля дівочих зграйок, приглядають собі пару — з
ким схоче він перестрибнути через те вогнище? А то вже натяк
і на шлюб. Хвилюються, посміюються дівочі голоси. Розбрелися
берегом парубочі гурти. А тим часом дівчата одна за одною під­
бігають до Дніпра й кидають на хвилі ріки свої вінки. В який бік
попливе — звідти й судженого виглядати. Та коли хвилею приб’є
до берега — леле! Краще й не бачити такого!..
І в цей напружений, темний простір, упоєний чарами, ворожін­
нями і надіями, жагою кохання і сподіваннями, звідкись падає за­
гін вершників. Підняті вгору мечі сяйнули проти високих вогнищ.
Хто се? Відьмаки? Перевертні? Вовкулаки? Звідки об’явилися? З
неба зіскочили?! Випірнули з підземних Пекових глибин?!
Вони хапали всіх, хто трапив під руку, накидали на шиї мотуз­
ки, збивали з ніг й волочили кудись у пітьму. Спочатку подумало-
ся, що то хтось жартує, але вереск і зойк, що розлігся над рікою,
нажахав усіх. Гульбище розсіювалось.
А коли верхівці зникли і до вогнищ вийшли обережно ті, хто
сховався у ближніх чагарях, німо дивилися один на одного: хто се?
Хто посмів зруйнувати щасливий трунок чудодійного вечора, коли
єднаються пари, коли люди очищаються від злих замислів і їхні душі
стають чистими й чесними… А земля і води, упокорені й ублажені
людською шанобою і жертвою, м’яко розкривали їм свої обійми.
Хто се постав проти людського в людях? Хто посмів зламати
волю Неба?
822 Певно, знову на Київ хтось накликав у цей чародійний вечір
нечисте плем’я, котре і сіє сум’яття та ворохбу між людьми. Хто
се — латинянин?
Будьте ж обачними, людове!..