Перунові громи стрясали над Києвом небо. Гарячі зливи зри­
нули на землю животворящою силою. Настали горобині ночі.
Полохливо попискували пташки під дахами хатин і клунь — не
спали ані вдень, ні вночі. І людям на душу впала тривога: чи не
запалить Паликопа уже дозрілі в полі хліба? Тож молодиці захо­
дилися пекти шуляки з маком, висилали дочок до річок, шоб ті
задобрили водяну стихію: нехай своїми надмірними щедротами не
згноїть врожаю! А ще обсипали свої вбогі житла маком-видюхою —
то від капосних відьм найліпше зілля. Всі хитрющі чарування злих
відьом втрачають силу.
Нарешті вщухли небеса. Висохла земля, зазолотились ниви. Люди
кинулись у поле — треба поспішати знести врожай на подвір’я.
Злива — то перша вість, що літо закінчується, що гряде осінь, а за
нею довгі-предовгі зимові ночі й дні.
Людність клопоталась своїми щоденними клопотами.
Призабулись весняні ігрища, наскоки невідомих верхівців, Малуша,
котра, мовили, вже народила сина. Проте не могли забути латин­
ського пресвітера Адальберта. Він все ще жив у теремі Щербила й
щосили намагався відбити давніх київських християн від болгар­
ських і руських священиків. Старий Ольжин пресвітер Григорій
тяжко роздумував — що робити? Княгиня його забула. Не було
кому заступитись за християнську громаду киян перед латинином.
Молодші священики були віддалені від Ольги, та й побоювались
їй щось говорити: адже це вона його закликала до Києва. Лише
Гліб ходив зажурений та розгублений. Мовчки кусав кінчик свого
золотистого вуса й стежив за тим приходнем. От і з’єдналися з ве­
ликою імперією! Я к і Ромея, Германія стежила тільки за тим, аби
якнайбільше багатих земель урвати для себе, якомога більше добр
і набутків перебрати собі… Втім, Царгород несподівано опинився
перед міцним заборолом, що створили держави у Європі, тісніше
з’єднавшись між собою. Ромейський імператор тепер мав рахува­
тись як із Кведлінбургом, так і з Києвом.
Але новий отець-місіонер так розкрутився, що й зупинити його
було годі. Уже готував утворити тут свою єпархію. Щ о тоді робити­
муть численні руські та болгарські священики? Щ о він, Григорій,
робитиме тут?
Княгиня Ольга також грішила перед церквою, коли не перед
823 Богом. Хрещена-бо в лоні грецької віри, а закликала латинина від
римського папи. Звісно, він, отець Григорій, знає, що це був її
виграш перед Царгородом, але люди цього не розуміли й осуджу­
вали княгиню. Хто з киян знав чи вболівав за тим, що Болгарська
держава була знищена ромеями тихо й мирно і ось-ось мала впасти
під ноги Східно-Римської імперії. Ольга шукала для Країни Руси
іншого виходу.
Та вийшло так, що Адальберт був необачно нетерплячий і не­
терпимий. І тим відштовхнув од неї і давніх київських християн,
і язичників, і варяжинів. І його, старого її пресвітера Григорія…
Думав, що ж робити.
Покликав до себе Чуриню. Боярчук цей люто зненавидів Ольгу
за Малушу. Княгиня відмовила йому в жениханні. Коб не та від­
мова, ще навесні відбубнили б весілля й дістав би Чуриня у віно за
Малушею всю землю деревську! Го! Ким би він був тепер?
Тепер боярчук гриз нігті, вовчиськом завивав од княгини­
ної кривди. А Малуша гойдала в колисці Святославового сина.
Назвали його Володимиром. За звичаєм вона жона молодому кня­
зеві. Ховається десь по людях. А Святослав чи й знає, як зростає
його дитя… Сидить все з варягами.
Тому отець Григорій сказав Чурині:
— Велику неправду вчинила княгиня над киянами, сину. Маємо
боронитись від того знахабнілого Адальберта.
Чуриня скинув на пресвітера погляд своїх красивих карих очей.
— Як боронитись від нього?
— Латинин хоще занапастити душі киян. Хоще забрати хором,
котрий над Киянкою-річкою.
— Отой, що дядько Гомін ставив? Навіщо?
— Хоще свою церкву латинську там відкрити. Кажуть, княгиня
дозволила…
— Не бути сьому! — скипів Чуриня.— Я зроблю заклич на всю
землю київську! Підніму все народьство!.. Не віддамо свого хра­
му!..— Чуриня грізно трусонув своїми предивними чорними ку­
черями.
Отець Григорій не помилився. В жилах цього боярчука тече
палка кров його матері — боярині Гордини.
Пресвітер схилив голову у мовчазній згоді. Так, проти Адальберта
треба підняти людей…
— Як гадаєш,— обережно запитав у Чурині,— Святослав і його
задруги-варя ги до кого пристануть?
Чуриня на мить замислився. По його страдницькому обличчю роз­
лився миттєвий розпач. Аж поблідли вилиці й закрайки твердих уст.
— Вони пристануть до… вони будуть проти латинина. І… проти
княгині.
— Навіщо ж проти неї? — переполошився пресвітер. Бо коли
824 княгиню-християнку стягнуть із київського стола, де буде тоді він,
Григорій, і вся його братія?
Але це для Чурині було вже нецікавим. Його голову взяла в
полон гарячкова думка: швидше, швидше бігти до киян і робити
заклич!.. І піднімати ворохбу проти латинина! Поіцо хоче привлас­
нити наші старі храми? Поіцо творить поглум над вірою пращу­
рів? Пощо забрали терем у славного воєводи Щербила? О воєводо,
Чуриня і кияни порятують тебе! На волю його!.. На волю!..
Чуриня вже біг вулицею й кричав:
— Гнати латинина з Києва!.. Занапастив наш град!.. Осквернює
наші храми!..
Хтось вигулькнув з-за воріт, хтось сахнувся від нього, хтось
став йому на перепутті — і всі почули той заклич Чурині. Леле!
Уже й храми відбирають їхні… Дожилися… І все то княгиня накли­
кала біду!.. Отой латинин і дівиць та юнаків хапав на Купайлове
свято, його служки роздягали бранців у кущах і пускали голими на
осраму!.. Тепер відбирає храм… Хіба вони ставили його для чужого
Бога? То храм їхніх богів. Там упокоїлись душі їхніх пращурів — і
Гомона-здателя, і Степка Книжника… Не дамо осквернити наші
святощі!.. Не дамо!..
Доки Чуриня збігав Боричевим узвозом і завертав на Боричів
Тік, пресвітера Григорія покликала княгиня Ольга.
У світлиці, переповненій барвистими променями сонця, які
щедро лилися крізь кольорові шибки вікон, сиділи якісь мужі.
Бородаті, вбрані в ошатні позолочені кунтуші, у високі боярські
шапки. Ромеї не ромеї, а люди значні. Либонь, болгарини. Якась
сольба…
Княгиня радо кинула втомленим поглядом до пресвітера:
— Сольба від боярина Шишмана… і від Сурсубула.
— Так, від Мокра Шишмана,— підтвердив один із них.
— Мовлять, цар Петро і його двір колись на догоду кесарям
відмовився мати свою рать. От їх і шматують мадяри. І на Ромею
вільно тоді йдуть. А кесар тепер погрожує: не зупините мадярів,
прийду у вашу землю, поб’ю мадярів і повоюю вас. Бояри просять
у нас ратної помочі.
— Супроти Царгорода? — здивувався Григорій.
— Виходить, що так,— зітхнула Ольга.— Гадаю, не можемо дати
ратей болгарам. Це підніме Ромею і проти нас…
— Княгине! — палко заговорив старший посол.— Але ж бол­
гарська земля — твоя отчина. Твій син Святослав може по закону
перейняти царський вінець Петра. Хай прийде нині і візьме свою
отчину він. А ми йому дамо підмогу.
Ольга напружено усміхнулась. Бач, згадали, де її отчина, добро­
серді бояри! А коли її, беззахисну сироту, вивозили з тої отчини від
хворої матері-нені, коли всевладний Сурсубул боявся й тіні нащад-
53′ 825 ків Симеонового сина Михаїла, гнобив їх, де були вони, оці улес­
ливі бояри? Яко лакузи, повзали перед всевладним царедворцем, у
котрого було більше жадання влади, аніж розуму, щоб тою владою
мудро скористатись!.. І ось — розплата. Яка солодка їй ця мить роз­
плати що настає для Сурсубула, цього тирана й убивці! Тепер, коли
він завис над проваллям влади, тепер великий грішник, може, зга­
дає Симеонових нащадків, котрих вибивав і відсилав геть? А нині
просить у них помочі… Яко жебрак… А втім, це просьба і боярина
Шишмана. Чому ж він просить для Сурсубула підмоги?
— А чому Шишман просить за Сурсубула? — запитала Ольга.—
Вони хіба содруги?
— О, ні! Навпаки. Але Шишман хоче порятувати Болгарію. І
Сурсубул хоче, щоби Болгарія не впала і не підім’яла його.
— Шишман і Сурсубул бояться, і ми також, що Ромея тепер
підгорне під себе нашу країну і зробить з неї свою провінцію. А
Шишман об’єднує сили, що хочуть захистити Болгарську державу.
Відродити славу великого Симеона! Дай нам свого сина!
— У вас досить на те своїх сил і своїх синів.
— Святослав — нащадок давнього болгарського роду князівсько­
го, як і ти.
— Святослав — київський князь. Володар Країни Руси. Дай,
Боже, йому снаги й мудрости стати добрим волостелем тут. Чи я
так кажу, пресвітере?
— Так, так, Ольго. Мудро речеш…— поспішив погодитись
Григорій. Хоча… Коли б його воля… Втім, Ольга, мабуть, пра­
вильно сказала: не треба повертати проти Руси ромейську силу…
Не треба…
— Дозволь нам самим зустрітись із молодим князем,— визивно
крикнув старший боярин.
— Навіщо, боярове? Святослав — ще молодий державець. Його
легко привабити славою. Гадаю, вам краще поспішити назад та
готуватись самим до боротьби…
— Що ж сказати Шишману?
— Хай лаштує своїх синів до тої праці. Чи є в нього сини?
— Аж чотири.
— Не оскуділа земля болгарська! Навіщо просити інших?
— Бо Святослав…
— Святослав має на своїх плечах Країну Руси… Як гадаєш,
отче?
Григорій ствердно підтакує:
— Авжеж… ще не зрілий юнак…
— Княгине! — схилилась до Ольги покоївка,— Сторожа пере­
дає, що з Подолу сюди йде ворохобний люд. Ідуть приступом на
Княжу гору,— стривожено прошепотіла їй на вухо.
— Хто веде? Чого хощуть?
826 — Не відаю. Ніхто не відає того…— Покоївка стривожено по­
бігла на подвір’я.
— Коли б се не Чуриня,— здогадався Григорій. Промимрив сам
собі: — Кому ж іще?
— У Києві чорний люд непевний, схильний ворохобити…
Потрібна постійна велика дружина і тверда рука князя, боярове,—
сказала послам Ольга.— Ось і зараз кияни ідуть приступом на нас…
Бояри перезирнулись. Ні, княгиня не жартувала, хоч говорила
спокійно й тихо. М ’ятежі чорного люду завжди мають непередба­
чений кінець. Треба швидше звідси зникати!..
А тим часом розбурханий натовп киян уже трощив кілля висо­
кої огорожі, що відділяла палати княгині від урвища над Подолом.
Повсталий люд рукомесний ішов до княгині, аби захистити від її
гостя свої храми і своїх богів.
— Геть чужака-латинина! Стачає своїх чародіїв і волхвів… і
попів-святителів!.. Женіть германа кознивого!..
Натовп попрямував до Щербилового терема, де тепер жив
Адальберт із челяддю й охоронцями.
Але там його зустріли стрілами й мечами осторожники
Адальберта. Подоляни повернули назад. Та отець Адальберт на­
казав негайно пакувати свої речі — вони покинуть цю непевну
країну, де так нечемно поводяться із запрошеними гостями. Як
тільки стемніє і народ угомониться, можна буде безпечніше ви­
скочити за вали Києва…
Справді, збудження людей скоро вляглось. Всі пішли до
Гомонового храму, оточили його кільцем, розклали вогнища.
Тепер ніхто не захопить святилища київського люду. Бо воно бу­
дувалось не для чужаків, котрі прибули сюди, щоб ганьбити їхню
віру, надію і любов.
І раптом хтось голосно запитав:
— А де ж наш Чуриня? А де Щербило?
— Щербило у варягів сидить. Чуриня пішов його кликати.
Ходімо й ми!
— Закличте Щербила!..
Не встигли дійти до варягів, як побачили і самого воєводу. В
брудній сорочці, забрьоханих ногавках, босий, геть зсивілий воє­
вода Щербило люто зиркав довкола запалими очима й захекано
спішив до свого двору.
Схопив обома руками ворітницю, крутонув в один бік, повер­
нув у другий — ворітниця з воротами похилилась.
— А тепер піддай! — гучно крикнув до мужів, що спостерігали
на відстані, як чоловік виганяв із себе лють. Десяток дужаків на­
лягли плечима на ворота, вони тріснули й похилились. Щербило
вихопив у когось кілок, кинувся до дверей терему.
— Ану виходь, нечиста сило, з мого дому! Геть! — Хтось дужим
поштовхом викинув із дверей Адальберта, аж свиснули довгі чорні
827 поли його сутани, немовби крила велетенського темного птаха. За
ним висипали його охоронні, кинулись бігти вниз, до Дніпра.
Розлючений воєвода погнався було за втікачами, але загальний
регіт мужів, що раптом вибухнув у нього за спиною, зупинив його.
Хіба ж не смішно! Яко чорний крук, вилетів з чужого дому зайда-
єпископ, котрого кияни так зненавиділи і так побоювались. А за
ним побігли його перелякані охоронці. Он скільки їх! Десятків зо
два! Слідом же погнався один лише босоногий чоловік з голими
руками… І від нього так шалено тікали чужаки.
— Звідки прийшли, хай туди і йдуть. А ми самі собі будемо
князювати. Виберемо собі нового князя.
— А що? Наш воєвода Щербило — подільський рукомесник,
рід його знаємо. Виберемо його. І брата його знали й шанували.
— Котрого він осліпив?
— Та замовкни!.. Хай буде свій князь.
— А хіба чужі князі ліпші?
— Княгиня наша за нас добре дбає.
— За свій рід вона дбає, а не за нас! За Святослава і його варягів
печеться.
— Не те мовиш, брате. Нема того! Святослав сам у полоні в
них. У Свенельда лукавого.
— Бути в Києві князем воєводі Щербилу! — загукав хтось голо­
сно. Інші засміялись.
Де було таке в київській землі, аби ці люди обрали свого про­
відника з-поміж себе? Чужих завжди приймали любіше…
— Он волхв прийшов, Сивуля наш.
— Волхве, скажи своє слово. Хощемо на князя Щербила на­
шого! Чим не захисник для Києва і киян?
Випхали наперед волхва. Щербило, у котрого від несподіваної
радости підгинались коліна, впізнав його. Колись цей волхв ска­
ламутив його весілля. Волохаті сиві брови нависли над зіркими
сивими очима. Скільки перебачили вони на своєму віку! І хто зна,
скільки ще побачать…
— Коли просите, скажу своє слово…— заговорив Сивуля.—
Тільки чи вмієте слухати і розуміти почуте?
— Кажи! Розберемось!..
— Тоді так…— кахикнув у кулак волхв.— Мовлять свідущі, що
колись жило на землі велике й добре Сонце. Ходило поміж людь­
ми, обігрівало так, що не було ні зим, ні морозів. Завжди цвіли
рожеві сади. А тільки коли воно влягалось трохи поспати і небо
робилось бузковим, на ньому спливало нове далеке біле Світило.
Казали, ніби те біле Світило було також Сонцем, а жило далеко
і через те здавалось завжди чисто білим та осяйним. І ось хитрий
Лис вирішив перевірити, хто ж мудріший на землі: він, Лис, чи
Людина.
828 Сказав людям: хай люди оберуть собі єдиного володаря, котрий
був би їм до вподоби всім, милував би око і захищав од напасти.
Зійшлися люди й почали думати: кого ж їм обрати? Є у них
своє Сонце, але воно своє, знають його рід і прарід, та й плямисте
обличчя в нього якесь, і ніс облуплений та підпечений. Не милує
ока те своє Сонце. Хтось із мудреців, проте, сказав:
— Та воно ж із щирого золота, через те й плямисте. Так викував
його старий небесний коваль Сварог.
Почули те люди й кинулись до свого Сонця — й ну відламувати
та одбивати від нього шматки золота. За півдня й рознесли його
до цурки. Повіяло холодом, пішов сніг, ударили морози. На землю
раптово упала ніч. Люди почали просити Небо повернути їм їхнє
ласкаве Сонечко. А його вже не було!.. Розпач охопив малих і ста­
рих. Змилувався над дітьми старий Сварог і покотив по Небу оте
далеке чуже сонце. Воно й донині котиться по небесному полю.
А тільки вже так далеко відкотилось, що не досягти його людям.
Можуть лишень чекати від нього ласки…
Волхв обірвав свою мову й пірнув у натовп. Люди спочатку
мовчкували, сором’язливо опустивши погляди в землю. Потім всі
враз заговорили.
— А так, у свого видко і який ніс, і які зубія. Чужак здаля зва­
бливіший.
— Давно відомо: немає праведників у роді своєму…
— Чим вам, браття, не догодила княгиня?
— Вона добра, та не своя. Свого князя оберемо — Щербила.
Пощо чужаків навела повен град? Геть княгиню! Геть варягів
Святославових! Маємо свого вічем обраного князя! Щербило —
князь віднині!.. Веди нас!..
Щербила підштовхували в плечі, й він усіх повів до Ольжиних
палат. Коли вже народ київський викричав його на вічі князем,
чого йому огинатися? Хіба не його руками кермували прийшлі
київські волостелі? Чи не така кров у його жилах? Чи голова росте
з іншого боку?!
На ганок Ольжиних палат вийшов отець Григорій. Зиркнув на
збуджене товпище й зник. Зсередини гримкотнули засуви. Він зля­
кався: Чурині серед ворохобників не було…
Люди ж не хотіли розходитись — почали таборитись. Літом то
найлегше. Ліг на траву-мураву, кулак під голову підставив — і жди.
Чекай, доки в тих, хто опинився в облозі, урветься терпець і вони
щось запропонують. Під вечір ворохобний табір почав танути.
Поспішали до господарки. Либонь, у кожного і курка, і порося чи
теля — не до війни.
Проте воєвода-князь Щербило вперто залишався біля княги­
ниного ганку. Ольга має по закону віддати викричаному народним
вічем князеві владу в Країні Руси. Та кияни розходились, розпливались. Знову випірнув з натов­
пу волхв Сивуля. Говорив щойно він про своє сонце чи про свою
правду. Як збагнути мову цього дивного мужа… Він вважав своїм
сонцем Щербила чи когось іншого? Може, Ольгу? Бо кермувала
тут, в усій країні, дуже давно. Усім давала волю у вірі, і в торгівлі, і
в господарці. Он ще давніше втихомирила деревську землю. Давно
вже стала своєю. І не здогадатись киянам, яке сонце їхнє.
Треба подумати над тими словами мудрого Сивулі. Справа хоч
і не складна, а все ж метикувати треба добре.
Розходилися в сумнівах. Чи правдивого князя викричали собі?
* * *
Княгиня Ольга постала перед Щербилом зненацька. На подвір’ї
ще лишались ворохобні подоляни, але вона не взяла з собою осто-
рожників. Лише стара сива покоївка Смілянка тихо постала за її
спиною.
— Чого хошеш, воєводо? Пощо бунтуєш людей? — Голос її
був сухий, ламався на кожному слові. Щербило заскочений був
від такої несподіваної її появи. Сама до нього вийшла! — Я тебе
слухаю, говори.
— Віддай мені державне кермо. Я єсть законний князь! Мене
сьогодні викричало київське віче.
— Бери, воєводо, коли маєш таке жадання. Я вже втомилась від
тої клятої влади.— Вона простягла до нього руки, припрошуючи до
палат.— Бери й тримай міцно, якщо зможеш.
— Але ж… твій син Святослав!
— Його тут нема. Тобі треба буде його перемогти.
— А варяги? Свенельд і Карло?
— їх теж треба буде побороти.
Щербило мовчав. Кого ще йому потрібно буде здолати? Ромеїв-
святителів і бояр, що від заздрощів завтра вранці схопляться за
свої мечі й примчать сюди зі своєю челяддю збройною!.. З ким же
він буде перемагати їх усіх?
— Віддай мені свою дружину, Ольго.
— Ти ж забрав мою дружину і зрадив мене. Я кермувала без
мечників. Доброю волею і добрим словом.
— Мені, мабуть, це не вдасться…
— Спробуй, може, й вдасться. Ти ж свій — киянин.
— Своїх завше більше ненавидять, знаєш-бо.
— Але… чому ж тоді береш те, з чим не можеш справитись?
Навіщо тобі ця влада?
— Я все життя хотів сидіти тут… яко володар…— Очі його ра­
дісно зблиснули з-під сивих брів.
830 Вона про це здогадувалась! І жаліла його. Підгодовувала його
гординю — давала землі, мечників, владу. А він, невдячний, усе те
підгрібав і жадав ще більшого. Хотів бути вищим від неї.
І ось натовп викричав його за його муки і страждання в порубі.
Вона віддає йому владу з легкістю в душі і просвітленим серцем,
віддає тягар, котрий мусила нести протягом цілого життя волею
Долі і Бога. І він, беручи ту владу, раптом перелякався.
Що є в нього, окрім жадання влади? Щ о має робити, сівши
на високий стіл давніх Києвичів? Звісно, розпочати війну проти
всіх, хто буде проти нього. А проти нього буде цілий світ! Отой
розкричаний, розбурханий натовп — його опора — уже розбрівся
по домівках і забув, що зробив його найнещаснішою людиною на
землі: давши владу, не дав ніякої сили, аби її утримати.
Але відмовлятись від влади в цю мить у нього немає змоги.
Нині він володар Княжої Гори, Києва і Країни Руси. На мить, на
одну солодку, щасливу, хмільну мить він є володарем!.. Він, син
простолюдина, котрий ціле життя терся побіля владців, служив їм
в усьому вірно й мовчки, котрий своїми догідливими вчинками до­
мігся і багатств, і слави… і кохання володарки Гори… і її любови,
гордої княгині Ольги. О, він знає, як вона колись знемагала від
того почуття до нього!.. А він відмовив їй в усьому. І собі — також.
І все задля цієї миті, коли влада сама упала йому до рук. Ні, він не
відмовиться від керма!
— Я йду в твої палати, княгине! — Він радісно переступив поріг
відчинених дверей. Ольга і її покоївки посторонились, дали йому
дорогу. Він пірнув у сутінь високих світлиць.
— От і добре,— сказала Ольга.— Ходімо, Сміляно, звідси.
— Куди ж, Ольго?..
— Либонь, до Гліба. Тут найближче.
— Але ж… може, до сина — до Святослава краще?
— Він мені уже не син, а мій князь. Київський князь! Володар
Країни Руси.
— А Щербило? Святослав його повісить!
— Зрадників завжди потрібно карати. Бо вони зраджують за­
вжди і всіх.
— Як страшно…— прошепотіла Сміляна.
— Страшно… і боляче, сестро… Як боляче…
Ще не добрались до Глібового двору, як зачули неквапний пе­
рестук кінських копит. Огледілись — Святослав зі Свенельдичем!..
Спішились перед палатами Ольги і вскочили в сінці. За кілька
хвиль витягли зв’язаного… Щербила!.. Він шалено крутив голо­
вою, ревів утробно, бо в роті був запханий кляп із ганчір’я.
Ольга здригнулась. Блискавкою перед її очима змигнуло лице
Щербила. Не цього, сьогоднішнього, ні, а того давнього, котрий
умів так пестити ласкавим поглядом її обличчя, шию, груди, ко­ трий умів дотиком лише одного пальця зачепити її за лікоть чи
зап’ястя. О, в ті хвилини вона ладна була віддати йому все!.. Але
воєвода Щербило брав лише землі й села…
І ось на його страшному обличчі меркне погляд. Вона більше
ніколи, ніколи, навіть уві сні, не побачить його й отаким — сивим,
змученим, жорстоким, жадібним до влади і переповненим нею.
— Стійте! — рвонулась вона назад.— Стійте! Він і сам не знає,
що коїть… Він сам… відмовиться від влади, я гадаю.
— Досить пощад, княгине-мамо. Чи ти мало прощала усім?
Голос у Святослава був спокійний і розсудливий. Голос її сина,
київського володаря. Доріс! Ось уже порядкує сам — бере владу в
свої руки. Та навіщо ж кров? Бач, Щербило на це не відважився…
Він ішов до влади шляхом мирним і кривим, але без убивств…
У цю мить згадала, як вона брала владу до своїх рук. Теж ішла
по крові… Щоправда, тоді була війна, мужа-князя було жорстоко
вбито… Так, тоді теж боролися за владу. Як і нині. Або вбиваєш
-ги, або вбивають тебе. У Святослава вибору немає, коли хоче бути
владцею…
Але ж вона не хотіла смерти Щербила. Втім, хто зна, може,
Щербило занесе меч над головою Святослава!.. Отож і вибирай:
син або воєвода… Звичайно ж, вона за сина. Але коли уб’ють во­
єводу, умре і її серце, і її життя — те, котре минуло в щасливих
надіях і котре ще лишилося для неї, якась дрібка того життя…
Вона не могла вибирати. Стояла й не рушила з місця. А в цю
мить до її палат хтось ніби котився, біг — і так повільно чомусь
наближався. Хто це?
— Княгине! Княгине! Біда-а-а! — розправився перед нею
якийсь сірий клубок і заскрипів старечим голосом. Та це ж… стара
Житяна! — Малушу украли… разом із дитям… Чуєш?
Ольга зблідла. Хтось забрав у свої руки сина молодого князя!..
Хтось хоче за його спиною сховатися, щоби потім… щоби колись
нанести удар у груди Святославу…
— Святославе!.. Біжи! Шукай! Украли твого сина!..
— Хто? Де? — Святослав уже вскочив у сідло, а за ним
Свенельдич.
На ґанку сиділа згорблена Житяна — така стара, суха і нужден­
на, що, здається, вже й на людину не схожа, тільки тінь.
— Житяно, це ти?
Стариця закивала головою. У неї не було сили для голосу.
Так бігла, так поспішала сюди, що й ціпок свій загубила і десь в
бур’янах злетів з ноги один постолець…
— Спочатку я не здогадалась. Якийсь чорнявий верхівець спи­
нився біля воріт, вскочив у мою хатину — і до колиски! Зірвав
колиску з гака і бігцем на вулицю. А Малуша за ним! Та в крик!.. Я
до нього — а він мене в груди ногою… А другий верхівець підхопив Малушу, поклав поперек сідла і поскакав… Здалося, ніби Чуриня…
А то вже дивлюся, ніби вовкулаки помчали. Украли їх…
Чуриня украв Малушу і її Володимирка. Горе! Житяна ще щось
оповідала, але Ольга вже не чула її.
— Гадаєш, куди могли вони їх заховати?
— Деревська земля глибока. Ліси, пущі. Болота непрохідні. Хто
їх там зловить? Треба перейняти.
— Святослав полетів…
— Полетів соколик, та пізно. Треба Могуту попросити… Хай
перепинить їм дорогу… Ось трохи відпочину, наберуся сил… І по­
кличу Могуту. А ти, княгине, винна в усьому… Не захотіла взяти
в невістки Малушу… Покайся зараз!.. Дай свою згоду, що візьмеш
Малушу яко невістку в свій дім!..
Ольга схилила голову. Таки ж винна! Таки ж мусить тепер на
цю вимогу погодитись…
— Я тобі обіцяю, Житяно… Малуша буде зі мною… 1
Володимирка візьму в свій дім… В усьому вони будуть рівні з ін­
шими… По закону і обичаю тутешньому… Але ж я… Як ти покли­
чеш Могуту, коли він в Іскоростені?
— Він, княгине, буде скрізь, куди я його покличу. Охо-хо… Дай-
но зведусь на ноги. Підведи мене, Ольго, до тої високої кручі… Я
радію, що ти згодилась Малушу взяти невісткою. Це по-нашому.
По-доброму… І во благо усіх нас… Спасуть тебе боги, Ольго… А
тепер відійди. Я із Небом поговорю.
Княгиня здивовано поглянула вгору, огледілась навкруги…
Бідна Житяна, мабуть, розумом потекла… Чемно відійшла. Думала
про свою провину… І справді, Святослав же — язичник, по закону
цієї віри він може мати кількох жон і багато дітей. І це не гріх. То
для християнина гріх мати багато жон… Хай буде так, як того хоті­
ли кияни… Київська держава і справді навіки замириться з дерев-
ською — малий Володимирко з’єднає їх міцно!.. Бідна Малуша…
Де ж вона?.. Щ о з дитям?
Поглянула в бік Житяни. Та здійняла руки над головою, ви­
прямилась і невідривно дивилась угору. Губи її щось шепотіли…
Ольга перезирнулась з покоївкою: їй здалося, що в неї над головою
закружляли прозорі лапаті сніжинки. Сміляна теж, певно, бачила
їх, бо почала ловити їх пригоршнями. Ольга й собі намагалась
впіймати хоч одну, шо кружляли роєм над її головою, але вони
ніби танули, не долітаючи до її рук.
Обом їм враз здалося, що десь там, за дрімучим чорним лісом,
де сховалось сонце, на небо випорснули дві жовтосиніх небесних
стежини. Вони то сходились, то розходились і ніби прив’язались
до рук Житяни.
Нарешті стара жінка повернулась до Ольги.
833 — Могута уже їх переймає— не втечуть. От і добре… А я вже
піду.
— Лишайся тут, Житяно. Пізно вже.
— Ні, Ольго. Мені вже час. Бачиш, усі сили вичерпались з моєї
душі. Пора спочити. Прощай… Ще радісну вість скажу подоля­
нам — за Малушу…
Припадаючи на босу ногу, з якої згубився постолець, Житяна
покульгала вниз, на Поділ. А перед Ольгою постав старий конюх.
— Князь полишив зв’язаного воєводу. Що накажеш робити?
— Розв’яжи. Я поговорю з ним.
Щербило важко звівся на ноги. Віддихався. Гордо стріпнув си­
вим, аж білим чубом… А колись же був чорний, як галчине крило!..
— Покайся, Щербиле,— попросила Ольга.
— Не маю за що…— Возносливий голос його дряпонув їй
душу.
— Ти зрадив мене двічі. Третій раз не можеш зрадити…
— Я тебе зраджував більше… Я все життя тебе зраджував… А ти
не бачила, сліпа володарко…
— Я все бачила, Щербиле. Я тільки воліла бути сліпою. Щоби
вижити від болю, якого ти мені завдавав. Щоб не вмерти від твоїх
зрад. І тепер я тобі все прощаю. Іди геть із мого двору, нечестивий
лакузо. Щоб не зраджував ні мене, ні нового київського князя.
— О, я не піду звідси. Я завоював цю Княжу Гору ось цими
руками, цим хребтом.
— Лакузи нічого не завойовують для себе — для своїх хлібо­
давців усе. А самі сліпнуть від багатств, якими розплачуються з
ними… Тепер іди, ти не лакуза, ти — вільний.
— Так… вільний я… Від усього! — Щербило раптом підскочив
до конюха, котрий все ще стояв тут із ножем в руках, вихопив у
нього той ніж і всадив собі в живіт…
— Вільний я!..— сказав ще раз і тихо засміявся. Конюх кинувся
до воєводи, підхопив його, бо Щербило почав хитатись. Обережно
поклав на землю.
Ольга заніміла. З її очей потекли німі сльози… Навіщо їй ще й
це бачити? Навіщо?..
— Ходімо звідси.— Смілянка поцупила її за руку. Але вона зані­
міло стояла над Щербилом. Заціпеніла і скам’яніла… А перед очи­
ма стояло обличчя відважного воєводи, ні, не цього — нинішньо­
го, а того, давнього — молодого, чорнявого, синьоокого… Навіщо,
навіщо гадюка влади вселилась у його відважну душу?..
— Княгине, поглянь на небо. Знову світлі стежки ніби стелять­
ся над Києвом!
Ольга зітхнула, подивилась у вечірнє небо:
— То, мабуть, Малуша повертається до нас…
І справді, світлими сонячними стежками до Києва повертались надії киян і, може, останні земні надії княгині Ольги… її розіп’ятої
життям душі…
Дякую вам, кияни! І тобі дякую, Житяно…
І тобі, Могуто… 1 тобі… Щербиле…
* * *
Уранці на гончарному кінці Подолу зчинився серед подолян
переполох. Біля хатини Житяни зібралися сусіди, бо ще звечора
Мальва сповістила: Житяна повернулась із Княжої Гори, умовила
княгиню визнати Малушу… Потім лягла на лаву — і відійшла…
Тепер стояли в подиві — покійниці в домі не було. На скрині
горіла лоєва свічечка. В хатині підметено, стіл засланий чистою
скатертиною. На лаві, на смугастому новому рядні, лежала ма­
ленька подушечка. Певно, Житяна приготувала її собі на смерть.
Мабуть, її голова й лежала на ній. Але самої не було й сліду — ніби
розтанула в безвісті.
Сусіди кинулись шукати — обійшли всі городи, кущі. Не було
й сліду…
Лише приблудний сірий песик сидів біля Житяниної криниці й
вигострював вуха. Колись господиня цієї хати підгодовувала без­
домну тварину.
Подивувались люди, погомоніли та й розійшлися. І вже на­
останку побачили волхва Сивулю.
— Ге-ге, пощо стовбичите? Спізнились на прощання. Ондечки
де її душа витає нині! — ткнув пальцем у якусь білу хмарину.— І
звідти скоро повернеться знову до вас… Бо то ж Житяна!
Усі те знали, що невмируща вона, Житяна, як і це небо, як і
ця ріка…
Київ не міг існувати без Житяни і її доброти.
Кияни довго спостерігали ту завислу над Подолом хмарку, ди­
вилися, як її обганяють інші хмарини — рожево-блакитні, то насу­
плені, то просвітлені, що напливали від Дніпра-Славути й неслися
до града… Може, то були добрі душі пращурів, що витали над
рідною землею й повертали їй свою снагу і мудрість.
У цій врочистій тиші якось дивно прозвучав голос волхва
Сивулі:
— Мабуть, і душа нашого Щербила вже тут. Нашого вічового
князя.
— Хіба він помер?
— Щойно. На Княжій Горі.
Від подиву мужі подільські завмерли. Тоді хтось сказав:
— Маємо пошанувати його честю. Його ж силою трималась
наша держава.
Гурт подолян рушив на Княжу Гору. На подвір’ї біля князів­
835 ських палат було безлюдно. Одиноке й самотинне тіло Щербила
лежало біля порога князівського терема. А поруч, схиливши голо­
ву, стояла княгиня Ольга. Вона не підвела погляду на киян, котрі
мовчки обступили мертвого Щербила й постягували з голів у ша­
нобі свої шапки.
— Либонь, сам себе…— Хтось із них витяг із його тіла ніж.
— Навіщо ж?
— От вам і вічовий князь. Був — і нема.
— Дорвався до влади — і не взяв її. Чи варто було все своє
життя задля неї ламати?
— Але ж чому він це зробив, княгине? Ми ж його обрали кня­
зем!
Ольга зітхнула, ніби скинула з себе оціпеніння, підняла голову
й тихо мовила:
— Щоб забрати владу, потрібно дуже багато жорстокости мати
в серці. Багато крови пролити.
— То хіба це йому в новину?
— Світ виявився надто хижим. Більше, аніж він думав. Більше,
ніж ви всі знаєте. Воєвода не зміг переступити останню межу. Не
зміг вбити мене… і Святослава.
Ольга повернулась і пішла до палат.
— Куди ж ти, княгине? Не залишай нас.
— Ні, мій час вичерпався. Кожна людина мусить знати, коли ви­
черпується її час: коли вона вже не може повелівати часом, а мусить
іти за ним. Тим паче володар це мусить знати, щоб вчасно відійти
від керма. Нині в Києві новий князь — Святослав. Шануйте його.
— Він же ще дітвак! І така велика країна звалилась йому на
плечі!
— На вас уповаю, кияни. Поможіть йому.
— А чи захоче від нас брати раду і поміч? Чи зможе стати гос­
подарем нашої землі?
— Те залежить від вас. Вибір буде за вами. Чого більше захоче­
те — легкої здобичі і перемог у чужих землях чи миру й багатства
у своєму домі від тяжкої праці. Все залежить від вашої волі. Іного
немає. Як немає й іного неба над нами, а тільки ось таке воно —
київське…
Вона підвела погляд угору, де вже розпростерлась глибока бла­
кить вічного київського неба. Кияни також почали вдивлятись у
нього, і враз їм усім здалося, що з високости на весь град, на них,
на княгиню зринув золотисто-імлистий сяючий дощ вічних гли­
бин. Він входив у їхнє тіло якоюсь дивною всепереможною силою,
наповнював упевненістю і вірою в свою непроминущість…