Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя — занадто довге задля нас.
Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч — ніде тобі нікого,
лише й живого — шлюбна служба псів.
Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.
Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.
Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.
Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй по пнях.
Добутися б до п’ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.
Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут —
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.
X. 1963
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»
Наступна: Мені здалося — я живу завжди