Керея слави лопотить на вітрі
і ріже виднокіл пегасів клус,
скорописного фіолету літери
гаптують неба золотий обрус.
На помежів’ї присмерку й світання
нахарапуджений на тисячу орбіт,
імчить румак, надколюючи лід
незайманого од віків мовчання.
О першого заїзду ліпота!
Спіши вперед, зухвалості ізгоє!
Ти не один. Вас щонайменше — двоє,
раз навпіл розпанахує мета.
Страшися поціляння. Проминання —
воно підносить.
І звитяжний лет
не перепинить радісний поет
коротким успіхом і довгим длянням.
Тобі не одірватися од тіні
(в ній гіроминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразк,
перед новими стати ми повинні.
Керея слави величаво шарпає.
Не озирайсь! Вгніздившись у сідло,
не потурай, що стежку замело,
де почет друзів із обличчям гарпій.
А вискочиш на вивістря ножа,
де стогону ясне палахкотіння,
не забувай, що є велике вміння
пізнати, де провалля, де межа
між духом і зухвальством. Шлях правдивий —
витворює тебе великий Мус!
Хай увірветься десь пегасів клус —
ми канемо у вічність молодими.
12.2.1969