ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО І КРИТИКА 1917—1940 — 4

Руїнницькі ідеї пропагувала тоді і літературознавча кри­тика. Журнал «Критика» був перейменований на «За марксо- ленінську критику» (1932), згодом став «Літературною кри­тикою» (1935), а в 1940 р. взагалі припинив своє існування. Нові кадри в критичну сферу йшли неохоче.’. Більш-менш активно в цей час із статтями й окремими книжками висту­пали Б. Буряк, А. Іщук, Ю. Кобилецький, С. Крижанівський, Л. Новиченко, С. Шаховський, І. Стебун, Л. Смульсон та ін. Науковими їхні дослідження назвати, звичайно, не можна. За винятком деяких моментів у «метелику» Л. Новиченка «Павло Тичина» (1941), де помітною була спроба не обме­жуватись критичним офіціозом, а заглиблюватись у таїну поетики автора «Сонячних кларнетів», це була всуціль вуль­гарна інтерпретація літературних творів, яка могла задо­вольнити хіба що догмати узаконеного творчого методу. Найбільш оголено ця тенденція виявлялася в статтях і рецензіях Л. Смульсона, І. Стебуна, Л. Підгайного, Н. Са- харного, І. Юрченка і ще деяких. За головне в своїх критич­них «аналізах» вони вважали акценти на відданості чи не відданості письменника «справі пролетаріату».

У таких несприятливих умовах літературознавство й критика, як зазначав Я. Гординський, потрапляють у «гли­боку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство», бо «вільна, об’єктивна думка підпорядковується партійним на­казам; критика переходить одверто на партійного жандар­ма»2. До цієї думки вчений прийшов після глибокого, справ­ді наукового аналізу літературно-критичної ситуації, що склалася в Україні протягом 20—30-х рр. Його монографія стала свого часу чи не єдиним об’єктивним підсумком чвертьстолітньої діяльності українських дослідників худож­нього слова, що за значенням дорівнювало хіба що моно­графії Леоніда Білепького «Основи української літератур­но-наукової критики», який подав літературознавчу панора­му України від її початків і до перших десятиліть XX ст., а


1    Тенденція до затухання творчої сфери життя спостерігалася тоді в усій літературі. За неточними підрахунками в 1930 р. друкувалися на Україні 259 письменників; з них у І938 р. давали про себе знати через публікації тільки 36 (Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. С. 12).


2   Гординський Я. Літературна критика підсоветської України. С. 108.

 

Я. Гординський — від часу війни 1914 р. і до кінця 30-х років. Фахова й фактографічна сумлінність Я. Гординсько- го (попри деякі бібліографічні неточності, дискусійні мір­кування й надто, як здається, педальовану тенденційність) надала йому змогу означити практично усі тогочасні школи і напрями української літературознавчої думки, яка в умо­вах утвердження диктатури лише до кінця 20-х рр. нама­галася утримуватись на рівні можливого (плюралістичного) функціонування, а в 30-х почалося патологічне вироджен­ня її в бік одномірної марксистської ідеології. її перемога, підкреслював учений, «стоїть одвертою раною в українсько­му письменстві на критиці» Ятріння цієї рани на якийсь час було притишене несподіваним (за офіційною версією) початком війни з фашистською Німеччиною, коли будь-які теоретизування мимоволі поступалися місцем більш прак­тичній і нагальнішій проблемі. Треба було думати про еле­ментарне виживання, а вже потім — про літературні його інтерпретації та способи осмислення.

 

1 Там само.

 

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.