Несамовито-синій вороновий
розкрилений косопис напівкільний —
душі твоєї витлілі окрушини —
з кального сонця приспадає тихо
і важко стрягне в молоду траву.
Немов кавалки згорненого болю —
з морозного травневого полудня
падуть на діл, яріший божевілля,
яріший за хмільний, за тьмяний сказ.
Дзьобами — об корчі. Дзьобами — об,
дзьобами — об покорену планету,
об ластів’яче об яйце — дзьобами
і Україну вечорову — об
Вернадського, 53! Ковчеже!
Ти збоку, збоку, збоку — і не в крені?
Вже поточилась далеч, геть зарюмсана.
І тільки він не точиться. Ковчег.
1964