Ця мить — як тріщина у камені,
загусла на смолу пітьма.
Ані минулого нема мені,
ані майбутнього — нема.
Уводноволені течуть
як ноче-дні, так і дне-ночі,
лиш серце вірити не хоче
і цідить сіру каламуть
на вечори, і дні, і ранки,
і ночі — вискалки ждання.
Був віщий сон: мов коло ґанку
приспала зграя вороння
і голу хату обліпила,
і довго каркала в вікно.
Зимова блискавка розбила
твій дім надвоє — колуном.
І як зліпити половинки,
з’єднати як — сам Бог не зна.
І плаче син, голосить жінка,
немов зигзиця, край вікна.