Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля, труна
обшиває душу. Так і треба:
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить:
бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить —
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті.
тож бери собі останній шлюб.
Бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів’ється дуб.
5.II. 1972