Коріння струхлявіло і душа
відзамолоду трухне. Бо напевне
вже завелике стало літ провалля,
і вже межа себе переросла,
щоб винести бажання предковічне
по варикозних венах многоліть.
І, мабуть, пролягла надмірна відстань,
щоб з тисячі твоїх старих подоб
пізнати ту, найпершу, що господнім
високим голосом у світ збудилась.
І коридори пам’яті глухі
ховають вчинків темні анфілади,
аж видається, що старе воління
розбите мідними грішми зусиль,
уже осліплих від маруд чекання,
уже оглухлих від сумних молитв,
уже слабих од надміру надії,
котра грудками падає з небес
і нас донищує. А світ — ізбоку
стоїть, красою ніби зачарований,
і сумно-сумно дивиться крізь нас,
своїх дітей, малих і нерозумних.
Та б’є крильми сполохана Біда,
і див кричить, пітьму страхають сови,
тонкоголосить дівчина трипільська,
і креше іскри чорний мезоліт.
13.II. 1972