Коли б ти знала, як ми є удвох!
Як пропливаєм нерозлийводою
за віком, за нещастям, за собою,
і ледь зчиняється переполох,
коли твоя рука черкає хвилю,
коли торкає дна моя рука,
і враз розлога пам’ять нешвидка
до уст підносить пересохле зілля
із тих лугів, де ми колись цвіли
і перемиті квіти вибирали.
Коли б ти знала, як ми не могли
прощатися, бо все життя єднались
і близились, і разом увійшли
у спільне річище, де скільки плину —
все видно нашу рідну Україну
з журливими кущами бугили.
15.11.1972