Погорою, а потім пониззям,
попри мури, і вежі, й дроти
забудованим полем Елізію
він заходився од німоти.
З перерізаним горлом, як півень,
відчайдушно лопоче крильми,
осоромою тільки й живий він
і розверстими навстіж грудьми.
Світ залито густою смолою
передум, перезла, перемети.
Тож існуй під своєю золою,
тож волай, і клени, і прости.
Цей світанок, що схожий на Ліра
божевільного, тіпає жах.
Сподівання його і зневіра
ізійшлись на двожалих ножах.
Шепотіла галактика стиха:
знай — набралися смерком світи,
а вельможне просториться лихо,
наче світ, наче тінь, наче ти.
25.11.1972