Така незбутня туга навкруги!
Недовідоме голосне мовчання!
Бо вічності холодне струмування
попідмивало голі береги
душі украденої. Тільки пугач
цю тишу розпанахує — і в’юга
обрушиться на душу. Бо ж ні друга,
ні матері, ні жінки довкруги.
І оступила совість, мов борги,
ці дорікання, примуси, наруги,
обмови… Все понищить до ноги
оця незбутня туга довкруги.
Де дні стікають нерозлийводою,
регочуть ринви із живих могил.
Уже, стражденний, вибився із сил?
Вже чорний сон шлюбується з бідою?
Цей прямокутник болю, сизий весь,
зчорнілий думами і цигарками,
колись він піднесеться над віками,
як грудка болю, що скипівся днесь.
3. II. 1972