Уже життя моє прожите,
коли і як — то й не збагну.
А десь за гратами харити
вістують радісну весну.
Десь бродить луками кохана,
любові згадує стежки,
там кожен пагін, нею п’яний,
її торкається руки.
А любого Харон питає
про давні сорок-сороків,
гречану вовну висипає
з семи полатаних мішків.
Але душі немає в акті!
Там тільки витлілий дотла
і ледве-ледь теплом пойнятий
зсивілий попіл.
Дубала
постань, душе моя столюта!
Високим розпачем постань!
Ні в кого не проси покути,
минаючи розгаслу хлань.
Віки — попереду у тебе,
в століття свій скеровуй лет.
Єси поет, запраглий неба,
во віки і віки — поет!
10.III. 1972