Десь пише сонце фантастичні кола,
пучками світла ринуть із пітьми
кохані руки, од ждання схололі.
Пощо ти б’єшся білими грудьми
об цю німу, цю залізобетонну
оббряклу тишу? — Милого верніть!
Боги, не крайте ніч її безсонну
і од безмежних днів обороніть!
Моя школярко, усмішко, дитино,
моя зажуро, на піддайсь біді!
А жди мене. Хоч мертвий — я прилину,
приб’юся, хоч би й трупом по воді.
20.111.1972