Здається, нас ніколи й не було.
Загублені у предковічнім міті,
ми нібито й опали на суцвітті,
бо наше дерево не одцвіло.
А ти збирай, мій сину, гнилички,
що падають додолу, ніби в казці.
Хай придається вигадане щастя,
у липові озуте личаки.
Мовчання — перша заповідь моя.
Страждання — друга, сподівання — третя.
А з заповідей народився кетяг,
що гронився — та змила течія.
Тепер пливи, як пліт, поперед себе,
до нього власні кості долучай.
Цвіте у дикім полі молочай,
а більше нам нічого і не треба.
Бо нас ніколи так і не було,
ми виросли між небом і землею
і оросили кровію своєю
те, що неначе рана, запеклось
на грудях наших. Ось він — материк
преславного і пресвятого болю.
Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю
і заховай глухонімий свій крик.
22.III. 1972