Збігають літа самотою.
І вже не знаю, чи живу.
І скоро рідною сестрою
свою дружину назову.
І буде син мені, мов янгол,
і буде батько — наче бог,
бо всі нещастя — нам на благо —
покроплять сльози, як горох.
Весняним потічком струмують
твої окрадені світи,
ми — тих, а ті — про нас не чують
у рівновазі німоти.
Але верстай свою дорогу,
бо серце — вічності мотор —
де не пристане — слава Богу,
нас відспіває віщий хор,
землі і неба струмування.
І тільки Мати пресвята,
немов ошукане чекання,
все б’є поклони до хреста.
20.IV. 1972