Стримить, мов цвяшок… Пам’яте, це ти?
До тебе і рукою ще подати.
Та рідної згорьованої хати
і подумом уже не досягти.
І пише, пише хтось мені листи,
лише не знаю, звідки виглядати.
Бо навкруги — провалля, вирви, втрати,
а тут, на шелепочку, тільки ти.
Здимілий весь, у кризі німоти —
тепер у ній довіку пробувати
Десь цілу ніч тонкоголосить мати,
а доля пише пальчиком хрести.
Дружино, люба, де ти? Простягти —
але куди? — свої жалі безсонні.
Синок спросоння простягнув долоні,
а доля пише пальчиком хрести.
1972