Дорога дороги стримить, ніби меч —
пускайся порогу, предтечо предтеч,
і несений вітром лети і лети,
бездомний лелеко, в далекі світи.
Десь тужить і плаче кохана жона,
тебе вже довіку не діжде вона.
І жалібні ручки синочок простер,
бо ж татка — немає, бо ж татко — помер.
Ти ж, несений вітром, лети і лети,
бездомний лелеко, в далекі світи.
Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім,
на вижовклі лози, де стелеться дим
від тих україн, що усі — по світах
старих домовин неоговтаний жах.
Зорює земля з передранків сумних,
моє немовлятко, журитися — гріх,
бо нас не рятує, а губить — журба,
од смерті рятує смертельна плавба.
2.V.1972