В вікні тюремнім ранок забринів
крізь кволий дощ — непевний, як і співи
світанних горобців. І увірвався
непевний сон мій. Холодом війнуло,
немов дихнуло сіре небуття.
І я прокинувся. І стало ясно
і чисто стало на душі, покірній
недавнім сновидінням, що в кутках
іще тонку досновували пряжу.
Це виринання з безвісти у ніч
нового дня, видюще проминання,
збавляння літ, покора чорній волі,
цей доокруж збагненного, ці сни,
задивлені у вигашений спокій,
за свідків стали… Світ бо не змінився,
і ти є ти. І ти є вічний ти,
древніший за життя, одмолоділий
старезний стовбур праколін. Історій
непогамовне прагнення живе,
що проросте й крізь мури і крізь зорі
і забуття й покари. Ти єси
іще живий, за смерть свою живіший,
бо раб єси. Бо вічний раб єси.
Життя і смерть лежать на рівновагих
спокійних шалях — тільки доторкнися —
куди захочеш — і неспокій серця
вгадає стежку — вгору ачи вниз.
І стало радісно мені. Відрадно,
що день є день. Він щойно прибуває
з весняною водою. Десь біжить
збираючись на пагорб. Підведеться
і встрелить в очі полум’ям ясним,
засліпить — так, як і годиться звіку,
і ти за ним у вічність попливеш.
29.V.1972
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Піти б у ліс, де стовбури шорсткі