Криваві бутони душі обпікаються, ніби золою,
і клякне твій розпач, неначе повік скам’яніла гроза,
і спаленим деревом всесвіт уже заволав над тобою,
і скапує сонце медове — густа за сльозою сльоза.
Цей цвинтар галактик, цей безмір лунких
вертикальних кладовищ
мерців ненароджених, в’язнів, напруглих, як розпач, ребер,
він гниллю зацвів, цей солодкий, отруйний
і збавлений овоч.
Останнє, Адаме, доїж. Але де твоя Єва тепер?
Пролізли крізь штольню, неначе вернули у власне минуле,
здихай же на березі мрії, страшного діждавши кінця.
Ми, Господи Боже, давно вже ошукані віком, знебули,
заживши, як блазні, прикраси — тернового твого вінця.
Криваві бутони душі догоряють в пустелі, мов зорі,
в торосах узвишшя і паді, між тінню провальною круч,
уже переживши себе, ми в вічність вертаємось хорі,
справляючи власні кануни і власних чекаючи учт.
Оклякла, здревіла, зчорніла, в вогні спопеліла і струхла,
спинається ввись птероптахом душа галактична твоя.
Обмовкла, обтерпла, осліпла, од чорної люті осліпла
оця коронована гідра, отруєна болем змія.
24.VI.1972