Немов жар-птиця предковічних вір,
жива вода з цілющої криниці.
Ти десь єси — всьому наперекір,
і хто в тобі пробуде — хай святиться.
Суцвіттями неолітичних зір
твоя таємна розкіш пломениться
і поночі, зимової хуги,
об груди б’ється, мов об береги,
твоя непогамованість священна.
Вернися, сину! Простягни рамена,
куди тобі підказує любов,
послухайся душі — і далі! Знов
зануртувала кров моя шалена.
Кого нема, тоді він всюди є
і всюди таємниче пробуває
зневіреному вірити дає,
потомленому сили достарчає,
убогого чеканням веселить,
зажуреному радощі дарує.
Нехай святиться світ, допоки спить
він многолітує й многолітує.
Здіймайся вгору! Всніжена блакить,
убивши, нас безсмертям почастує
як молодечих літ несамовить
посивілий і струджений відчує.
О віро віри! О красо краси!
0 перле вікового сподівання!
Перенеси мене, перенеси
з епохи лютості в добу кохання,
де плинуть між медових берегів
молочні ріки, де горить калина
1 де зигзичить досі голубина,
мов Ярославна з сіверських валів.
ЗО.VI.1972