Вона і я поділені навпіл
містами, кілометрами, віками.
Озвалось паровозними гудками
твоє минуле із кількох могил.
І отрусивши предковічний пил
самотньої душі, понад зірками
ти пролітаєш, вибитий із сил.
Земля — над нами. І земля — під нами.
Бо одмінився день тобі. Поранок
цідився крізь шпарини домовин.
Десь там береза, і паркан, і Ганок,
неназвана жона і мертвий син,
скоцюрблений од болю молодого
ще спередсвіта. І сльозу сльоза
повільно побивала. Слава Богу
за те, що жоден слова не сказав,
лише зчорніле небо пік очима,
надсило спогади за душу тряс,
допоки тьмяним видом не загас,
обмерзлими ворушачи плечима.
13.VII.1972