Отож, мені наснилася вода
і дуже чорна, як смола пекельна,
як застилала серце срібна пелена
і гримотіла радісно біда.
Я довго вис, неначе ріс угору,
підносився, здіймався, опадав,
і юрмились округ страшні потвори —
то сто моїх смертей ловило ґав —
і вигостріле серце, дуже жальне,
тремтіло в грудях, наче поплавець.
Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна,
і ти, нестерпно довгий мій кінець.
Де ж вись моя? І де найнижчий низ мій?
Елізію потьмилися поля,
і я втікаю в світ забутих візій,
планету назираючи здаля.
Отак лечу. Внизу вода струмує
і закипає небо угорі,
де раптом заяріло три зорі.
Котра ж із них на мій кінець пантрує?
Полегкосте моя! Крилатий жах
геть розмиває гордовитий вид мій.
Крайнебо вже посіли ветхі відьми
із брезклості смарагдом на очах.
14.VII.1972