Болото, луки, річка, очерет
так сонно дихають, туманом криті.
Вглядаються у човен зорі вмиті,
кажан прямує свій нервовий лет.
Там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає.
Там молодість дібровою блукає,
в болотяного виквіту букет
збираючись. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
ще крила не просторились, підбиті
шротиною покори. І не мед
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах, у соннім житі.
23.VII.1972