Коли ти за шелом’яием, коли ти
зайшла за край розлук, за край жалів,
нахвиливши на душу біле літепло
оцих студентських молодечих днів,
котрі в юнацтві пахнуть молоком —
парним, туманним, доєним допіру,
коли ти заховалась за горбом
непам’яти, пускаючись на віру
отих очей, отих монгольськи-зляканих,
сливових, довгуватих, як мигдаль.
Від краю серця — зорана рілля,
від краю — чорна. Висивіла — далі.
Коли ти там, за віхолою пам’яті,
на віддалі голодної жаги
мені вернула дні нерозпочаті,
де стільки сонця, цвіту і юги,
коли ти тут. Бо стільки я прождав,
щоб ти з душі, мов річка, заструміла
і переспраглу душу окропила
цілющим духом геть пожухлих трав
і врун потоптаних, де вперше знагла
збагнув я те, чого не зрозуміть
мені й подосі, те, що ще струмить
отим предовгим, як журба, волоссям.
Коли ти ось — на всі на правіки
зі мною разом. Щоб довіку віку
стражденному ти покорився лику,
там дні твої, і мрії, і гадки.
І де ти ждеш — кого? Кленеш — кого?
Кому оповідаєш, як кигиче
дитя під серцем в тебе? Не накличе
його волання спитого мого,
забутого за віхолою пам’яті,
за кучугурами снігів і літ,
із зашпорами серця. Як розп’яття,
стриміє мій усезнищенний світ.
26. VII. 1972