Свічадо ночі вабить лячний погляд
і забиває дух, і тіло клякне
зухвалого діяння на межі.
Та невідомінь, чорна плівка посмерку
вертає відчуття себе самого,
і світ вимірюється тільки спином,
що забаряє смертну мить чинінь.
Та вже — свічадо ночі надить душу
і приневолює до себе. Всесвіт
існує за запоною страшною,
бо, необачний, ногу ти заніс.
І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,
мов у безодню. Сивіє волосся,
немов горить солома. Ти живий
передчуттям раптового. Дорога
так круто уривається. Провалля,
мов гумове — то довшає, то ніби
скорочується, зглянувшись на мить.
Оце падіння, довге і надсадне,
ця вертикаль кінця, оцей трубіж
ізвомпленого серця нас підносить
над власне тіло. Ця розлука душ —
одна загасла, друга спалахнула
(лиш не твоя, бо смертна павза вже
обтяла пуповину екзистенції),
оця утеча в самоповертання —
це ніби виснений в дитинстві сон,
що окошився на тобі, зв’язавши
всі знані припочатки й прикінці.
9.VIII.1972