І ось вона, утрата всіх жалів:
ні матері, ні батька, ні дружини,
долучений до власної руїни,
геть душу об уламки обсаднив.
І так живу, мов непотрібний пес,
давно одбіглий власної домівки,
що все собі не віднайде криївки
од спогадів, од сонця, од небес
і од самого себе. Ні жадання,
ні розпачу, ні гніву, ні надій.
Отак: живи — і скній. Живи і скній.
І як дійдеш самопереростання,
а як збагнеш: ти власна жертва й раб,
тоді збагнеш і смерть, як припадання
до обрію, як трату всіх утрат.
9. VI11.1872