Десь музика лунає. Мов з-під криги
червона цівка б’ється. І струмок
дзюрчить, не відаючи жебоніння,
котре відлунює надовкруги.
Світ облягає зоряна і зимна
велика ніч. Голчасті, криті снігом,
отерплі сосни, знявшись до небес,
здригають віттям, бо на них спадає
червоно-ярий зоряний пісок.
Десь музика лунає. Чорні ріллі,
масною борозною рине кров,
а гола жінка, взявши жменю жита,
спішить обсіяти весь довгий лан.
Десь музика лунає. Знову степ,
укритий снігом. І чиїсь порожні
ступні, прокладені іще допіру,
аж сині на осонні. Угорі
червонокриле вороння тріпоче,
не рушачи із місця. Десь бринить
мелодія, мов чорна кров із вен
допіру задубілого. В зеніті,
над безгомінням, сонце аж кричить.
Десь музика лунає. Молодик.
На ньому зверху — дідько. Візьме маківку,
розлущить, просипаючи на діл
лискуче чорне сім’я, але те,
хоч просипається, та не спадає
до втраченого долу. Десь бринить
мелодія. І знелюднілий простір
шорошиться, лиш вуха не знайде,
аби почути… Десь палає ватра,
ледь видна з високості. Довкруги
ані душі немає, слава Богу.
12. VIII. 1972