Десь цвіте Софія, мов бузок,
десь над нею вічний травень має,
десь під нею мева походжає,
та сумний у меви кожен крок.
З пралісу виходить дивен звір,
до світ-сонця рикає натужно.
Стало меві жити осоружно,
бо розтав зелено-синій мир,
той, що ліг на душу сперед літ.
З кожним днем глухішає сопілка,
вижовкає калинова гілка,
бо немилий меві білий світ.
13. VIII. 1972