Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,
і ти, зажуро, серця не труї.
О, де той світ, безгубий і безокий,
у ньому дні й у ньому сни мої.
Давно відгородився я від нього,
давно збагнув, що пруття заборон
поставлені благою дланню Бога,
і що твоє життя — безмежний сон,
де тільки й того — мариться, верзеться,
сподіється і віриться. І вже!
А той, на небеси, із нас сміється,
він, нас убивши, тільки й збереже.
17.IX.72