Моя кохана! Ластівко! Жоно!
Люблю тебе — палкіше, ніж донині
тебе кохав. Щоночі і щоднини
ввижається притьмарене вікно,
в якому ти бриниш, немов бджола —
прижурена, олітнена, пахуча.
Аж дибиться бажань нестерпна круча —
пади сторч головою, дубала
у діл у незглибимий. Скільки сну,
і скільки Бог відміряв нам години —
лечу у білі руки лебедини
і потерпаю — раптом промину.
І вже тоді не буде вороття
у той незбутній час, у богоданий.
Я падаю на діл, що, довгожданий,
враз утинає виспрагле життя!
21.IX.72