ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ – одне з трьох наріч української мови. Поши¬рене на території Чернігівської, північних районів Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, а також у ряді південних районів Білорусі.
Умовна межа між північними говорами і південними (смуга пере¬хідних говірок) проходить по лінії: Володимир-Волинський, на південь від Луцька через Здолбунів, Житомир, Білу Церкву, Корсунь, Канів, Золотоношу, Лубни та на північ від лінії вздовж ріки Сули через Суми до Суджі.
Північне наріччя (поліські говори) складають лівобережнополісь- кий, правобережнополіський та волинсько-поліський говори, до ос¬таннього прилягають підляські чи надбузько-лоліські говірки.
У системі голосних звуків північні говори відрізняються від півден¬них (південно-східних і південно-західних) тим, що в них на місці давніх звуків *о, *е, *е у наголошеній позиції вживаються дифтонги
ГЧ
[уо], [уе], [уи], [уо], а у ненаголошеній позиції – монофтонги (див. ДИФТОНП та ін. На місці давнього носового у ненаголошеній позиції вживається зеук [е] після твердого приголосного, напр.: памет’, колодез’. Для північного наріччя характерним є ствердін¬ня звуків [р] і [ц], напр.: хлопец, бурак. У лівобережнополіських говірках у іменниках типу життя зберігається подовження приго¬лосних, після якого вживається звук [е], напр.: жит’.е, помач’.е.