УДК 821.161.2–311.2

Тимофєєва О.М.,
аспірант,
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

ОБРАЗ ШАХТАРСЬКОГО ДОНБАСУ В ПРОЗІ ЛЕВА СКРИПНИКА

Сьогодні ми можемо скласти більш повне й більш об’єктивне уявлення про
Донеччину, зокрема про цілий загублений пласт української культури, українського
слова на Донбасі. Донбас не тільки віддавна привертав увагу українських
письменників, а й дав багато яскравих талантів усій українській культурі.
Тема шахтарського Донбасу домінує у творчості багатьох українських
письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття. До тих, хто творив наприкінці
ХІХ століття, слід віднести Миколу Чернявського, Спиридона Черкасенка, Бориса
Грінченка, Микиту Шаповала, Михайла Петренка та ін. Значне місце степовий
Донбас зайняв у творчості Миколи Чернявського, про що свідчать, приміром, його
“Донецькі сонети” (1898), у яких органічно переплітаються мотиви, пов’язані з
відтворенням духу степового краю. С. Черкасенко показав Донбас, охоплений
класовими суперечностями, правдиво відтворив життя шахтарського суспільства
Донеччини. Згадаймо його вірш “Монолог”, теми, мотиви, образну структуру якого
можна співвіднести з сьогоденням, особливо подіями кінця 80-х років ХХ ст. на
Донбасі. Михайло Петренко народився та жив у Слов’янську. Він любив своє місто,
якому присвятих цикл віршів “Слов’янськ”, провідними мотивами якого є спогади
про радісне дитинство на Донбасі та пережиту першу любов. Образ Донбасу
займає чільне місце в творчості багатьох письменників 20–30-х років ХХ століття.
Це, наприклад, Павло Байдебура, який писав про Донбас як для дорослих; так і для
дітей (книга “Діти шахтарів”), Григорій Баглюк, котрий починав свій трудовий шлях
як шахтар і у своїх статтях та нарисах описував життя шахтарського Донбасу. Якщо
звернутися до періоду 20–30-х років ХХ століття, то стає очевидним, що донецька
тематика найчастіше звучала у творах Володимира Сосюри, Сави Божка, Лева
Скрипника та ін.
Усі ці письменники народилися на Донеччині, тут пройшла їхня молодість, і
майже всі розпочинали трудовий шлях шахтарями, що, безперечно, зумовлювало
провідну тематику їхніх творів. С. Божко розпочав свій письменницький шлях
історичним романом “В степах”, у якому він художньо розкрив становлення
Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Шахтарська тематика стала
основною в його творчості. Вона реалізувалася головним чином через
багатоплановий погляд на долю гірників у контексті суспільно-політичних проблем
Донбасу. Багато сторінок роману “В степах” присвячено показу перетворення
невеликого степового містечка в потужний торговельний і промисловий центр.
Автор із знанням справи змальовує місто: “Курів степ копальнями, сходились і
з’їздились юрби безробітної людності, а пунктом їхнього розподілу була станція
Генераш. І коли маси робочої людності розпорошились по копальнях, коли
увірвалися у підземні товщі степу, тоді тут і там погнало могили сіро-червоної
породи та чорно-синього вугілля” [1, 25]. Цей край був близьким Саві Божку, бо
недалеко звідси, у широких степах західного Донбасу, знаходився і його хутір
Крутоярівка. Дав Донбас також талановитого поета і прозаїка Миколу Руденка.
Образ Донбасу в нього пов’язаний із періодом дитинства, він у нього більш
ліричний, але з легким відтінком смутку. Наприклад, у його вірші “В Донецьку”
“година остання” повернула його на “землю, з якої для рим і думок життя мого витік
нерівний струмок”. Душа М. Руденка постійно повертається до рідного донецького краю.
З-поміж усіх письменників, які писали про шахтарський Донбас, на особливу
увагу заслуговує постать Лева Скрипника. Лев Скрипник (1903–1933) – український
радянський письменник, прозаїк. Народився він на Донеччині, у шахтарській рудні.
Ще з дитячих років Лев Скрипник починає працювати на шахті, тому доля Донбасу,
доля упослідженої людини – основні теми його творчості. Багато його оповідань
вийшло протягом другої половини 20-х та на початку 30-х років: “Вибух”, “Двісті
п’ятдесят перша верства” (1928), “Кортояк”, “Смертна камера”, “Немає праці”,
“За все” (1931), “Шахтарня” (1932). До збірки “Вибух” увійшло чотири оповідання:
“Вибух”, “Маленька степова рудня”, “Немає праці”, “В узгір’ї виє вітер”. Усі вони
переважно про шахтарів, про рідну авторові Донеччину. Донецький край захопив
його своїми краєвидами, козацькою минувшиною і шахтарською працею. Кожен
рядок прози Лева Скрипника дихав любов’ю до свого рідного краю:
“Донбас…Донбас…Ні, не Донбас – “Донбасія”, чорна країна… Країна зритої,
почикриженої землі. Степи донбаські, степи безкінечні. Колись Дике поле,
безлюддя, тиша. Толочили землю запорозькі коні, з вигуками скакали степом орди
татар… Вмерло Дике поле… Вмерло нібито й зовсім ніколи його не було” [2, 15].
Так Л. Скрипник передав своє світовідчуття і сприйняття епохи, бо він був сином
свого часу. Це світовідчуття визначило ідейно-тематичне спрямування більшості
художніх творів періоду 20–30-х рр. ХХ ст., що виражалось через опозицію – “тоді й
тепер”. Тією епохою пишалися, гордість за свою країну, її ріст була невід’ємною
рисою духовного світу кожної людини. Лев Скрипник належав саме до цієї категорії
людей. На основі використання художнього контрасту письменник змальовує, яким
Донбас був колись і яким став тепер: “Сірі касарні, сірі рудники, копри, естокади,
машини. Знову машини, гуркіт, підземелля, темрява, лише де-не-де розрізана
жовтими очима шахтарських лямпачок… Далі – штольні… те ж темрява…
вагонетки… Це Донбас сучасного. І розкинувся він по усьому Полю Дикому”
[2, 15], – читаємо в “Маленькій степовій рудні”. Лев Скрипник тонко передає якісні
перетворення Донбасу зі степу, безлюдного Дикого поля в регіон із потужним
промисловим потенціалом. Письменник також акцентує на темі історичного
минулого Донеччини, показує, яким був цей регіон, коли “толочили землю
запорозькі коні, з вигуком скакали степом Орди татар…” [2, 15]. Саме тогочасне
життя Донбасу й стало основним об’єктом художнього зображення у творах Лева
Скрипника. Утім Донбас – це особлива частина землі, регіон, тоді це була
всесоюзна кочегарка, а фактично і всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня.
На першому плані тут була, та й залишається праця шахтарів, проте ніхто не
замислювався, якою дорогою ціною давалась і ця слава, і кочегарки, і рудні, і
ливарні, і кузні. Цією ціною була жорстка експлуатація робочого люду, затруєння
атмосфери, спустошення донецької землі. Повісті Лева Скрипника – художній
документ епохи, пов’язаної з Донеччиною. Письменник правдиво відтворює
шахтарське життя в таких повістях, як “За все”, “Маленька степова рудня”, “Немає
праці”, “В узгір’ї виє вітер”. Зображення нічим особливо не позначеного буденного
шахтарського життя було чіткою громадською позицією автора. Наприклад, у повісті
“Маленька степова рудня” він реалістично відтворює долі людей, які потрапили до
міста з села. Лев Скрипник показує трагедію їхнього душевного роздвоєння і
неприйняття ними міста. Так, герой повісті Сашко – це молодий хлопець із села, ще
на його обличчі немає шахтарської печатки. Він внутрішньо не сприймав міста,
відштовхував його: “Погано тутечки… Ні річки, ні путнього ставка тобі. Дерева й ті у
пилу, та чорні… У нас на селі куди краще…” [2, 27]. Як засвідчує репліка Сашка,
домінуючими символами донецької землі були “пил” та “чорна” земля.
Та, незважаючи на все це, Л. Скрипник у “Маленькій степовій рудні” виражає своє
замилування рідним краєм: “Донбасе! Де ж знайти пензля, щоб намалювати твоє
величне життя, – рідна ти, моя країно!” [2, 16]. Він знайшов такого пензля – це було
його правдиве слово. Отже, образ Донбасу є ключовим у творах Лева Скрипника.
Саме через сприйняття Донбасу героями передається їхня духовна еволюція.
Кожен із них сприймає Донбас по-своєму, наприклад, Андрій (“Маленька степова
рудня”) не може змиритися з механізацією та промисловим розвитком району, що
взагалі було характерним для частини населення і знайшло відображення, в
наприклад, у такому знаковому для своєї епохи творі, як “Місто” В. Підмогильного:
“Андрій сплюнув: – Отож бісова наша країна, га? Подивись тільки революцію
влаштували таку, якої ще ніде не було! …За десять років майже всю країну
обплутали лікнепами, клюбами… Навіть наша шахта скоро буде механізована…”
[2, 18]. Цей механізований та індустріально розвинутий регіон поглинав людей,
докорінно змінюючи їхнє світосприйняття.
Письменник акцентує на образному асоціюванні Донбасу зі степом, фіксуючи
певні просторові координати цього краю: “Степ стоїть нерухомо, виблискуючи
золотом ліхтарів… І тепер він нагадував би Дике Поле, з його привіллями та
широтою, коли б не було оцих самих ліхтарних очей та машинованого гуркотіння
копальні… Ех, Донбасе! І справді ж, якась чудна ти країна!” [3, 33]. У повістях Лева
Скрипника Донбас постає як щось величне, неосяжне, як степ. Це була величезна
територія, наповнена копальнями, касарнями, натовпами стомлених людей. Увага
автора нерідко прикута до юрби. Він сприймає натовп і як соціологічний зріз регіону,
і як істоту, до певної міри фетишизовану, що її можна і любити, і ненавидіти, і боятись.
Двома-трьома словами письменникові вдається окреслити уявлення про
донецький конгломерат: “… і ось тоді касарні випльовували натовпи чорних людей з
кайлами та лопатами… На шахтному подвір’ї стояли юрби, біля лямпової
одержували німецькі лампочки, блискали золотими оченятами цигарки, у повітря
летів сміх, шахтарські жарти, вигуки…” [3, 24]. Тут чітко вимальовується образ
юрби, натовпу як певної соціальної групи, крізь призму свідомості якої постає міська
дійсність. Лев Скрипник обирає чорний колір для характеристики натовпу, бо саме
цей колір символізує тяжку працю, фізичні зусилля людей та їх нерозривний зв’язок
із землею. Образ юрби несе значне ідейно-естетичне навантаження у творах Лева
Скрипника, зокрема його повісті “За все”, у якій ідеться про те, як шахтарі підняли
страйк проти роботодавців, котрі створили їм жахливі умови праці. Проте цей
страйк закінчився жахливим кровопролиттям, коли солдат заколов багнетом
офіцера, помстившись за вбитих шахтарів. Домінуючим у характеристиці останніх
був теж чорний колір: “Але чорні натовпи збиралися коло другої прокламації і
дзвеніло: “прізиваємо всєх трудящіхся дружно виступіть протів свого
поработітєля…” [3, 9]. Натовп виступає як певна жива істота, котра має силу щось
змінити в житті шахтарів: “Від дружного “ура” затремтіли вікна. Натовп кинувся по
східцях. Знизу заклацали постріли стражників. Падали й котилися по східцях
робітники” [3, 9]. Письменник знаходить влучні зорові деталі для характеристики
образу Донбасу: “З провалля раптом визирнули димарі, будинки, “сталелітейний
завод” і блискучі рейки залізниці” [3, 36]. Образ юрби був визначальним не тільки в
прозі Лева Скрипника, а й у всій літературі 20–30-х рр. ХХ століття, однією з
характерних ознак якої було нівелювання “я”, яке повністю розчинялося в “ми”.
Це засвідчує зокрема поезія Володимира Сосюри, який працював в один і той же
час із Левом Скрипником. Володимира Сосюру по праву вважають співцем
Донбасу, творчість якого переповнена відчуттям щирого захоплення красою рідного
краю, його величчю і неповторністю. Звичайно ж, у В. Сосюри та інших поетів образ
Донбасу виступає більш ліричним та лірико-філософським, порівняно з творами
Лева Скрипника. Відгомін сосюринського образу “синіх очей Донеччини”
відчувається в багатьох донбаських поетів та прозаїків. Поет створив незабутні
образи, які відображають сутність, душу Донбасу, контраст його реалій: “рев
моторів над Капралами” і “Дінця солодкі, ясні води”, “комбайна гордий гул” і “шепіт
яворів”, соціальні характеристики (“…з важким гарчанням місто”, “свіжий дух степів”
та інше). У поемі “Червона зима” (1921), в основі якої – світовідчуття поета,
побудоване на власному спогаді про події громадянської війни, “я” зникає, його
немає, воно зовсім неважливе, бо є головне – “ми”: “Шикують злидні нас юнак до
юнака…”; “…й ми знов на бій підем за Владу Робітничу”; “здається, я і є, і мов мене
немає, то “я” моє злилось з народу “ми” святим” [5, 71]. Епічне звучання ліричного
“я” в поемі переростає рамки суб’єктивного, що стає помітним і в новелах та
повістях Лева Скрипника. Проте для Сосюри злиття “я” і “ми” означало не втрату
власної індивідуальності, а надбання могутнього джерела енергії, адже народ – не
лише сила, а й джерело духовних цінностей.
Для письменників шахтарської тематики характерною є особлива
змістовність і символічність урбаністичних пейзажів. Наприклад, у пейзажах роману
Сави Божка “В степах” Донбас виступає живою істотою, “велетнем”, який поглинає
людей: “Де велетень Донбас, напружуючи м’язи могутніх плечей, прориває товщі
чорнозему; де він, зігнувши свою руку, з північного сходу пригортає теплу сусідку,
степову Катеринославщину і одштовхує лісисту Харківщину…” [1, 30]. Коли з
Донбасу тоннами вивозилося вугілля, то він починав стогнати і ревіти, як людина:
“Тільки іноді, коли там, на сході, Донбасові допікають у глибоких шахтах тисячі кайл,
він уночі стогне. Тоді по його чорних жилах розходиться підземний клекіт-протест.
Тоді клекіт чує чабан, кому приляже вухом на могилі. А буває, що стогін роз’ятрених
грудей чути арамсі, що ріжуть узгір’я, по ярах стелиться невідомий гул…” [1, 32].
Донбас у прозі С. Божка виступає як окремий промисловий регіон, який автор
наділяє рисами живої істоти, яка може радіти, стогнати, спати, має руки, плечі,
щиколотки, очі. Очима в нього виступають “вогні шахтарських змін”, а чмихає він
сердито полум’ям заводів Юза та Луганська. Саме цим і відрізняється образ
Донбасу в творах Сави Божка від Лева Скрипника, останній подає більш загальний
обрис Донецького краю. Образ велетня-Донбасу олюднений і в Лева Скрипника:
“…Осінь у великому сірому місті. Вранці, коли цей сірий велетень, ледве
прокинувшись, курив свою люльку, люльку заводських димарів, і випльовував на
тротуари маленьких заспаних людей… Дорога була слизька. Жовте листя
крутилося в осінньому повітрі…” [4, 5]. Саме це “олюднення” Донбасу типологічно
споріднює твори Л. Скрипника та С. Божка. Крім цього, обидва письменники назви
пір року проектують на урбаністичний пейзаж. С. Божко зображує Донбас циклічно:
навесні, влітку, восени і взимку, передає його природну красу: “Надходить весна на
степи. Ось вона повіває з-за ген того бугра. Легенька, південно-східна соромливо
виступає ніжками по снігових наметах…” [1, 17]. Лев Скрипник у своїх творах, на
відміну від Сави Божка, спроектовує емоційно-психологічний пейзаж на настрій
героїв, хоча обидва вони відображали характерні тенденції своєї епохи, фокусуючи
увагу на своєрідності цього краю.
У Лева Скрипника Донеччина – це органічна частка України, яка робить
величезний внесок у створення не тільки економічної політики, але і в розвиток її
духовності. Образ Донбасу в письменника нерозривно пов’язаний із важкою працею
шахтарів. Це й вирізняє його серед інших письменників шахтарської тематики.
Головна увага повістей Л. Скрипника зосереджена на реалістичному зображенні
життя шахтарів, акцентуванні на найменших деталях. Донбас у Лева Скрипника
виступає величезним шахтарським регіоном, хоча ліричні почуття любові до рідного
краю, відчуття особистої причетності до його могутності, безперечно, передані на
всіх рівнях структури його текстів.

Література
1. Божко С. В степах / С. Божко. – К. : Дніпро, 1986. – 575 с.
2. Скрипник Л. Маленька степова рудня / Л. Скрипник. – Харків, 1930. – 52 с.
3. Скрипник Л. За все / Л. Скрипник. – Харків, 1930. – 15 с.
4. Скрипник Л. Будинок примусових праць / Л. Скрипник. – К, 1930. – 392 с.
5. Сосюра В. Червона зима. Вибрані твори / В. Сосюра. – К. : Веселка, 1985. – 273 с.
6. Талалай Л. “Я не знав, що таке сонце” / Л. Талалай // Донеччина. –1994. – 22 вересня.

Анотація
У статті розглядаються особливості художнього зображення шахтарського Донбасу в прозі
Л. Скрипника в контексті літературної епохи. Увага акцентована на своєрідності художньої прози
Л. Скрипника у відтворенні якісних перетворень Донбасу, шахтарської психології, образу юрби на
матеріалі повістей “Маленька степова рудня”, “За все” та інші.
Ключові слова: шахтарська тематика, образ шахтарського Донбасу, урбаністичний
пейзаж, кольористика.

Аннотация
В статье рассматриваются особенности художественного изображения шахтерского
Донбасса в прозе Л. Скрипника в контексте литературной эпохи. Основное внимание
акцентировано на своеобразии художественной прозы Л. Скрипника в раскрытии качественных
изменений Донбасса, шахтерской психологии, образа толпы на материале повестей “Маленька
степова рудня”, “За все” и других.
Ключевые слова: шахтерская тематика, образ шахтерского Донбасса, урбанистический
пейзаж, цветовая гамма.

Summary
This article examines peculiarities artistic image mining Donbas in the Skripnik’s prose in the
context of the literary epoch. The main attention spare variety artistic of L. Skripnik’s poetry, quality
change Donbas, mining psychologism, image of the crowd found on the material stories “The little
steppe mine”, “For the all” and others.
Keywords: mining theme, image of the mining Donbas, landscape.