УДК 821.161.2:82

Ткаченко Д.А.,
аспірант,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО: РУХ ТЕКСТУ І СТИЛЮ

Хоча творчість поета досить відома і хрестоматійна, його тексти і за життя, і
посмертно зазнавали різноманітних спотворень та перекручень, багато з яких не
виправлено й досі. Попри чималу симоненкіану, немає цілісної роботи, присвяченої
рухові тексту під кутом зору еволюції стилю, зокрема і в силовому полі дихотомії
місто / село.
Виходимо насамперед із філологічного розуміння текстології, оскільки вона
далеко не вичерпала своїх можливостей, і водночас маємо узгодити її з новітньо-
семіологічним поняттям, а саме: не відкидаючи опозиції текст-читання / текст-
письмо (Р. Барт, Ю. Крістева), ідентифікуємо першу частину цієї дихотомії з
традиційним розумінням твору. На наш погляд, це допоможе уникати плутанини в
тих випадках, коли “текст” означає буквально все, тоді як є і жанрові, й стильові та
інші диференціації. Отже, стверджуючи вітчизняне поняття твір як завершений
автором текст, не заперечуємо й діалектику розгортання тексту-письма як
інтерпретаційної множинності. Означуємо цю дихотомію як твір / текст.
Досліджуючи рух тексту від початкових стадій до завершеного твору, можемо
говорити про його динаміку.
Тут розглянемо переважно маловідомі та невідомі твори В. Симоненка
періоду навчання в Київському університеті (1952–1957) та пізніші. Досі на них
менше звертали увагу, проте це той випадок, коли маргінальні явища увиразнюють
центральні. Тут і спроби рівня початківства, і дивовижні спалахи-сплави
майстерності та прозріння. Ці вірші істотно доповнюють образ автора –
романтичного, часом аж сентиментального і водночас іронічного, з раптовим
пробиванням на тяжкий і зболений реалізм.
Блокноти й зошити, що зберігаються у фонді № 152 відділу рукописів Інституту
літератури ім. Т. Шевченка НАН України1, дають чимало доказів активної праці над
шліфуванням стилю, згадок про митців, творчість яких править за взірець. Так, зошит
під № 15 містить низку перекладів з О. Блока, не викінчених, із паралельними
варіантами [див.: 2]. І в оригінальній поезії цього періоду віддано данину блоківським
мотивам. У записнику під № 7 є два вірші з майже однаковою назвою – “Нареченій”
та “Наречена”. Заголовок першого подано в лапках, що підкреслюють символічний
сенс назви, як і загалом певну містичну суїцидність накликуваної “нареченої”.
Написано його 24.Х.1955 р., а ще в 8 січня того ж року, на своє двадцятиліття, юнак
пророкував, “…Що в тридцять смерті в очі подивлюсь” (не дожив два роки). На
початку літа з’явилася й посвята Шевченкові: “Ти пас ягнята за селом,/ А я тепер
пасу корови./ Ти був великим пастухом,/ А я… лиш лобурем здоровим!”. Попри
самоіронію, відчувається не те що ідеалізація “великого пастуха”, а начебто
жартівливе приміряння до нього. Тієї ж осені, за три дні по “Нареченій”, з’явиться
інвектива “Толока”: “Біля керма – запроданці, кастрати / Дрижать од страху в
немочі сліпій…/ Коли б оту толоку розорати,/ Шевченко міг би вирости на ній!”.
Не скромність і скептична самооцінка, як часом і досі вважають [див.: 6, 4–5;
5, 6; 3, 400], заважали В. Симоненкові вже на старших курсах видати першу збірку.
Такі вірші, як “Толока”, “Можна”, “Поет”, “Ти йшла з села дорогою гнилою…”,
опубліковані через три десятиліття, засвідчують, що їх навряд чи надрукували б
навіть за “хрущовської відлиги”. “…Бо за ваші дешеві лаври / Не продав я совість і
честь” (“Відповідь М. Сому”). “Я не забув мужицькі очі хмурі / Обличчя матерів
налякані, тривожні,/ Коли писали ви, продажні шкури,/ Про їх життя, щасливе і
заможне” (“47-й рік”, фрагмент поеми “Голодна симфонія”, яку в цензурному
варіанті було названо “Симфонія прощання”).
Ці твори цілісніші, сильніші від переважної більшості текстів, уміщених у
першій та другій збірках поета, де вже з’явилися компромісні вставки. Звичайно,
1 Далі посилання на цей фонд у тексті подаються скорочено, із зазначенням одиниці зберігання та сторінки.
були й ліричні вірші про кохання, дружбу, зустрічі з земляками; звертання до матері,
дівчини, рідної землі, зблиски щирості й захвату щасливими хвилинами. І з
технічного погляду чимало віршів досить вправних. З них, справді, можна було б
укласти збірку, як-от в одному з блокнотів: В. Симоненко. Для себе. Київ, 1954.
Осінь (Ф.152. – № 6). Початок третього курсу. І ніби не для друку. Замість
“паровозиків” блокнот відкривається варіаціями ″На мотив “Ніч яка, господи,
місячно, зоряно…”″ (близько до оригіналу М. Старицького, а не так, як атеїзували
редактори пісенного репертуару – “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”, внаслідок чого
пропала рима зі “зморена”); далі епіграми, і лише після цього – риторичні
запевнення: “Моя любов”, “Про поезію”, “Ні, я не буду поетом таким…”. За всієї
декларативності, вони оплачені життям.
Тут витоки більшості мотивів Симоненка: кохання, побратимство, осуд
відступництва; мати і Вітчизна, туга за рідним краєм, спілкуванням із природою;
наврочення власної долі, заклинання на стійкість: ″Ні, я, коли впаду в обійми
смерті,/ Не заволаю слізно: “Зупини!”″. Таких передчуттів чимало не тільки в
блокноті “Для себе”, а загалом у віршах періоду змужніння: “Страшно! Мені
минуло // лиш вісімнадцять літ…” (11.ІІІ.1953), “Думи невеселі, як осінні хмари…”
(між 6 і 11.І.1954), “От знову ніч, і місто знов дрімає…” (23.ІІ.1956).
Останній із названих віршів варто розглянути докладніше в контексті інших
творів та дихотомії місто/село. У період навчання в університеті через багато віршів
струмує туга за материзною. Це можна ілюструвати навіть назвами та першими
рядками: “Біля клубу лине в небо пісня…”, “Аж з-за гаю / набігає / тихий
вітровій…”, “Тихо над полями…”, “Попрощаємся, земле кохана…”, “Луг дихне в
обличчя прохолоду…”, “Яром та долиною / Я ходив з дівчиною”, “Гей, мовчать
діброви / На краю села…”, “Розтягну я ввечері гармонію…” та ін. Ось короткий
вірш 1954 року (Ф. 152. – № 6. – С. 45): “А в долині чебреці / Ох і пахнуть здорово!//
Поміж ними цвіркачі / Цілий день і уночі / Будять спокій хорами…// У долині
чебреці / Ох і пахнуть здорово!”.
Місто входить у Симоненкову поезію поволі й неохоче. І не вельми надихає,
принаймні викликає суперечливі настрої. Так, протягом одного дня, 23.ІІ.1956 р.,
з’являються чотири разючо контрастні вірші (Ф. 152. – № 13). Перший – “Я вже
списався, не створив нічого…” – в рукописі не закінчено. Другий – “От знову ніч і
місто знов дрімає…” – сонет, у якому місто постає упирем, що його треба
перемагати. Третій – “Все ще моє – попереду…” – самопідбадьорення, вихід із
депресії. І, нарешті, четвертий, виконаний у танцювальному хореї, що переходить у
пеон третій і навпаки, а “перестуки кастаньєт” – ніби з іншої, не симоненківської
“опери” (чи не “Кармен”?), але так уриваються в його художній світ і міські та навіть
еротичні мотиви:
Чи про славу, чи неславу, чи про сором і біду І принадними мазками тануть лінії лиця.
Ти співаєш так ласкаво – я втопаю у чаду. Брови вигнуті разками, ніби тінь від каганця.
І тремтять на білім фоні оречевлені пісні – Граціозно і пластично проплива твій силует –
Пальці розово-червоні, груди стомлено-тісні. Видно, в серці будуть вічно перестуки
кастаньєт.
А через місяць з’являється оксиморонний образ – “Міська русалка”
(1.ІV.1956, Ворошиловград). Трохи згодом (24.ІV) – “Ти байдужа, як мертве
місто…”; 19.Х – “Брама” з її прозрінням щодо репресій, перейменована при
публікації на “Браму замку Стюардів”, а не пізніше 15.ІІ.1958 (лист поета до
А. Махині де наведено вірш), – “О, ці міста, мов електричні скати…”:
О, ці жінки, розкішні і вродливі, О вулиці в шаленій непокорі,
Очей опущених прихований екстаз, Будинків нескінченний карнавал!
Рожеві губи, вогкі і примхливі – Куди пливу я в цім безумнім морі?
Я вас любив і проклинав не раз! Куди несе мене стихії шал?
Як спротив спокусам, що їх несе “міський текст”, можна прочитувати вірші
“Я тут один, мов у чужому краї…” (11.ІХ.1957), “Мій родовід” (23.ІІ.1960), “Чари
ночі” (1.Х.1960, Біївці). В останньому сонетоїді з назвою, запозиченою в Олександра
Олеся, за наполяганням цензури редактор викинув третій катрен, очевидно, через
“антирадянський” зміст. А він і досі не втрачає загальнолюдської актуальності:
Там заплітає життя тенета,
Там люди б’ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.
Після поновлення цього катрена стане вмотивованим і завершальний синтез:
Там гинуть вчені, митці, поети,
Але… й виходять вони звідтіль.
“Дотліває холод мій у ватрі…” (15.Х.1961) – ностальгійний спогад примирює
ліричного героя з містом: “Ми ішли через блакитне місто,/ Мовчки зупинились на
мосту. / Ти була така прозора й чиста, / Я не смів порушить чистоту”.
Примирює сяйво кохання, бодай і чужого (“Закохана”, 6.І.1961): “Ось на тому й
ущухла злива, / Розійшлися з під’їзду всі. / Ти брела по струмках, щаслива /
В загадковій своїй красі”. І вже зовсім викликає захват, що вихлюпується у
справжній гімн українському місту, – “Український лев” (літо 1962 р., поїздка до
Львова). Аж у 90-ті його поклав на музику В. Морозов.
Певна річ, надалі ідилії з міським текстом не вийшло. “Гранітні обеліски, як
медузи, / Повзли, повзли і вибилися з сил – / На цвинтарі розстріляних ілюзій / Уже
немає місця для могил”, – так починається друкований варіант вірша, написаного
23.ХІІ.1961 р. і вміщеного у збірці “Земне тяжіння” під назвою “Пророцтво 17-го
року”. Цензурної назви не знято й досі, хоч, за свідченням Л. Танюка, безпосереднім
поштовхом до появи вірша стало потрясіння від биківнянської трагедії. Перші рядки
звучали так: “Ми топчемо і ворогів, і друзів, / О бідні йорики! Всі на один копил…”.
У наступних виданнях варто навести ці рядки бодай як один із варіантів тексту.
Віршознавці констатують традиційність метрики та строфіки Симоненка.
І. Кошелівець навіть стверджував, що в нього не зустрінемо верлібру [4 (2), 20]. І в
першій збірці його справді не було. Наведений на с. 30 передмови І. Кошелівця
фрагмент неримованого вірша “Я тікаю від себе, від муки і втоми,/ Від крикливих
окатих міст…” є переходовим від паузника до тонічного та верлібру. Повністю його
цитує В. Симоненко в листі до І. Світличного від 18.VІ.1963 р. Зовсім “звільняється”
від рими й ритму поет хіба що в записниках: “Очі – вікна / моєї душі / У душі моїй /
світло,/ Дивись мені / в очі” (Ф. 152. – № 10. – С. 10). Та й то це була тільки
“заготовка”, з якої згодом постав силабо-тонічний вірш, щоправда, з розбивкою на
такторядки: “Облягли нас тумани./ У їхньому клоччі / піднімаються сумніви,/ мов
комиші./ Ти не бійся дивитись / в мої розтривожені очі,/ очі – / вікна моєї душі”
(“У душі моїй…”).
Ще в давньоіндійських поетиках зафіксовано стильову опозицію дгвані/зітра
(натяк/ясність). І якщо підходити до стильової еволюції В. Симоненка з погляду цієї
опозиції, то можна констатувати рух від першого полюса до другого, від
фольклорної та шевченківської традиції через поглиблення асоціативного поля до
його інтенсивного розширення.
Якщо ж підходити до руху тексту і стилю В. Симоненка з погляду структурно-
семіотичної перспективи, зокрема відштовхуючись від схеми еволюції стильових
систем лірики, запропонованої О. Астаф’євим [1, 308–312] (а він спирався на
модель літературного процесу, подану В. Державиним, і типологію текстів та
позатекстових зв’язків, розроблену Ю. Лотманом), то спостерігаємо рух від
референтності або ж іконічності (адресно-комунікативної) – “текст як світ” – до
немімезисності (з обмеженою референтністю) – “світ як текст”.
На цій основі, виходячи із сучасного розуміння художньої комунікації, можна
прогнозувати подальший рух Симоненкового мегатексту та його найрізноманітніших
герменевтичних прочитань.

Література
1. Астаф’єв О. Образ і знак : українська емігрантська поезія у структурно-семіотичній
перспективі / О. Астаф’єв. – К. : Наук. думка, 2000. – 268 с.
2. Гнатюк М. Із творчої спадщини Василя Симоненка : переклад українською мовою
Олександра Блока і щоденникові записи / М. Гнатюк // ЗНТШ. – Т. CCХХІV : праці філол.
секції. – Львів, 1992. – С. 373–381.
3. Жулинський М. Василь Симоненко // Жулинський М. Із забуття в безсмертя /
М. Жулинський. – К. : Дніпро, 1990. – С. 397–415.
4. Кошелівець І. У хороший Шевченків слід ступаючи… // Симоненко В. Берег чекань. –
2-е, доп. вид. ; вибір і комент. І. Кошелівця / І. Кошелівець. – Мюнхен : Сучасність, 1973. –
С. 7–59 (1) ; Коментарі // Там само. – С. 295–306 (2).
5. Олійник Б. Не вернувся з плавання / Б. Олійник // Симоненко В. Поезії. – К. : Молодь,
1966. – С. 5–10.
6. Сом М. Слово про Василя Симоненка / М. Сом // Симоненко В. Земне тяжіння : поезії. – К. :
Молодь, 1964. – С. 3–6.

Анотація
Тексти В. Симоненка зазнавали різноманітних перекручень, багато з яких не виправлено й
досі. У статті розглянуто переважно маловідомі та невідомі твори поета під кутом зору еволюції
стилю, зокрема і в силовому полі дихотомії місто / село.
Ключові слова: дихотомія місто / село, текст, стиль, еволюція, художня майстерність.

Аннотация
Тексты В. Симоненко претерпевали разнообразные искажения, многие из которых не
исправлены до сих пор. В статье рассмотрены преимущественно малоизвестные и неизвестные
произведения поэта с точки зрения эволюции стиля, в частности и в силовом поле дихотомии
город / село.
Ключевые слова: дихотомия город / село, текст, стиль, эволюция, художественное мастерство.

Summary
The texts V. Simonenko suffered varied distortion, many from which are not corrected hitherto.
In article are considered mainly little-known and an unknown making the poet with standpoint of the
evolutions stiletto, in particular to dichotomies city/village.
Keywords: dichotomy city/village, text, style, evolution, artistic skill.