СПОЛУЧНИК (лат. соп/ипсйо) – службове слово, за допомогою якого поєднуються члени речення та окремі речення. Поєднуваль- на функція є для сполучника основною, пор.: Батько і син пішли рибалити; Молодим треба набиратися знань, щоб стати муд¬рими на старість.
Сполучники не мають самостійного лексичного значення і не ви-ступають членами речення.
Вони поєднують слова незалежно від їх граматичних форм і навіть приналежності до певної частини мови. Сполучники можуть поєдну¬вати:
1) іменники: Між Дніпром і Доном простягнися найбагатші у світі чорноземи;

2) прислівники: Завдання батька було виконано терміново і без-доганно,
3) дієслова: Микола побачив дивовижну тварину і перелякався.
За морфологічною будовою сполучники поділяються на:
1) прості (і, та, а, але, бо)’,
2) складні (щоб, якби, якщо, проте)]
3) складені (тому що, через те що, незважаючи на те що).
За характером синтаксичних зв’язків, які оформляються сполуч-никами, вони поділяються на сурядні та підрядні.
Сурядні сполучники можуть бути:
1) єднальними (/, та, ні …ні, як.., такі)]
2) протиставними (а, але, та (в значенні але), одначе)]
3) розділовими (то.., то..; не то.., не то..; або.., або…).
Підрядні сполучники поєднують частини складнопідрядного ре-чення й оформляють різні відношення між ними:
1) причинові (бо, через те що, оскільки)]
2) часові (щойно, як тільки, після того як)]
3) мети (щоб, аби)]
4) умови (якщо, коли б, аби, як тільки)]
5) допусту (хоч, незважаючи на те що)]
6) порівняння (як, мов, немов, ніби, начебто)]
7) міри (аж, що й)]
8) з’ясування (як, ніби, що).
За ступенем семантичної залежності від контексту можна виді¬лити сполучники однозначні та багатозначні. Перші з них мінімаль¬но залежать від контексту (/, а, але), другі ж повністю своє значен¬ня можуть розкрити лише в контексті (що, щоб, аби).