20
Оте роздоріжжя із казки згадалося мимовільно
однодумцям Липинського, оте перехрестя, де камінь
великий лежить і напис на ньому: «Направо підеш —
коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук,
чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно і
зверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи з
боку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут не
обрав би, однаково нема певності, що на кожній лож-
кою мед сьорбатимеш.
Як утворили у Відні союз хліборобів-державників,
то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом:
треба якось помирити колишніх супротивників полі-
тичних, претендентів імовірних на український геть-
манський престол — ерцгерцога австро-угорського
Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Виши-
ваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачи-
лося, що головнокомандувач збройних сил Скоропад-
ський, довкола якого мали гуртуватися «українські
державотворчі елементи», першим назустріч крок сту-
пить, піде без гордині та зарозумілості і доручить
Василеві Вишиваному під власним командуванням
окрему військову операцію в Галичині. Тим паче,
Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попе-
редницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.
То була б добра дорога, порозумінням вистелена, на
якій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-по –
між заростей безтолкових та чагарів.
Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому,
що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа не
одна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінький
виводок: і кожна з різномастої української еміграції
каркала по-своєму, клювала розлючено час до часу
найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом,
аж пір’я над ними знімалося.
Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статуті
й регламенті хліборобів-державників.
— Не згоден, — головою крутив, — то може витво-
ритися цілком авторитарний режим.
А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерц-
герцогові накаркала про буцімто польську заангажо-
ваність Липинського. Те до решти заплутувало клу-
бок, який і так заколошматили. Поступово мінявся
тон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і Василя
Вишиваного. Цілком щиро звертався Липинський
1918 року до ерцгерцога:
— В історії наша державність і наша нація все хита-
лися між двома полюсами — сходом і заходом. Це
хитання не закінчилось і досі. У нас на сході хоч тяж-
ко, але невпинно і твердо йде емансипація од східних
пережитків, так само в Україні західній повинна йти
емансипація од пережитків західних. Тільки очищені
з впливів неволі знайдуться колись вільні сили
України в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому я
щиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сто-
рожі наших західних границь. Радію мрією, що, мо-
же, тут на заході родиться така Україна, котра своїм
прикладом навчить свою рідну сестру по той бік
Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Висо-
кість, не зможе краще повести свій нарід до сього
великого діла, то запорукою тому служать діла і слова
Вашої Цісарської Високости.
Спершу в березні 1921 року, ще вагаючись, сумні-
ваючись і прискіпливо добираючи кожне слово, як
потрібну цеглину муляр, що реставрує давню та цінну
будову, Липинський дискутує з Василем Вишива-
ним — хоча вже проривається мимовільно роздрату-
вання:
— Нам дуже дивно, що вас так сильно вразив неде-
мократичний характер нашого статуту. Знаючи ваші
колишні симпатії до большевизму, ми ніколи не при-
пускали, що ви одночасно так шалено — як пишете —
прив’язані до парляментаризму і демократизму.
Кілька разів брав Липинський і відкладав якнайда-
лі від себе папір, коли мав відповісти на звинувачення
в польськості, навіть хитруючи сам перед собою, вига-
дував якийсь клопіт спішний, чай варив або брався за
книгу, аби не писати лише, але змовчати на несправед-
ливий закид уже просто не міг:
«Ви даєте пізнати в свому листі, що порвали Ви з
нами між инчим тому, що ми «ідем з поляками». Не
знаю, що Ви розумієте під словом «Поляки». Коли Ви
говорите про наших спольщених українських поміщи-
ків, то думаю, що вони мають таке саме право почува-
ти себе Українцями і брати участь в українській полі-
тиці, як Ви, або як Ваш Батько і Брати почували себе
Поляками. І підозрювати їх, що вони «стали Україн-
цями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те
саме, що підозрювати Вас, що Ви стали Українцем,
щоб дістати Українську Корону.
Коли ж Ви під словом «Поляки» розумієте поль –
ський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється про-
вокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами,
то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою прово –
кації…»
У цій шпаркій суперечці мала вигартуватися істи-
на, як у доброго коваля гартується залізо — зле, як
недогріти метал на вогні, але недобре, коли перегріти,
бо вийде той виріб зовсім м’яким і до діла ніяк непо –
трібним. Андрія Білопольського, колишнього члена
Української Центральної Ради, який в Бухаресті
засновував союз хліборобів, Липинський ознайомлю-
вав з перебігом подій:
— До мене приїздив Євген Харлампійович Чика-
ленко намовляти нас до спільної акції з Василем Ви-
шиваним, який тепер таку ширшу акцію задумує і в
яку Євген Харлампович вірить. Я йому відповів, що
ми не можемо про цю справу балакати доти, доки
Василь згідно з даним словом, не помириться з Пав-
лом Петровичем і не поведе свої акції в порозумінні й
контакті з ним.
Вельми непрості суперечки нуртували, пінилися і
шуміли тоді поміж хліборобів-державників, те було
рікою у весняну повінь, де стрімко котилися, зблис-
куючи на сонці гребенями хвиль, бунтівні води, але
вирувало все і кипіло суворо поміж двох берегів: або
особу гетьмана персоніфікувати, як знову постане
Українська держава, на площі Святої Софії, під дзво-
нів віковічних урочистий передзвін; або зійтися на
постаті гетьмана зараз, аби не нищив на корені справу
розбрат.
Зійшлися на думці спільній нарешті, бо привид роз-
брату не чекав навіть ночі, розгулював собі без страху
вже серед білого дня… Зійшлися на постаті Скоропад-
ського. Ще, правда, хтось заїкнувся: та він же зрікав-
ся, є власноручно підписаний документ. Ні, твердили
правники, він зрікся конкретної влади у певний час,
через повстання, та ніде не написано, що зрікався
гетьманства, що зрікся древнього роду свого гетьман-
ського.
То була вже третя пропозиція Павлові Петровичу
Скоропадському. По другій він справді зрікся посади,
про першу, і то настійну йому пропозицію, знало вель-
ми мало, навіть серед найближчих людей.
…Святкували двохсотліття Полтавської битви.
Бучно так святкували, силячись витворити з Полтави
«город русской славы и русского оружия». Гримлять
на могилах оркестри, імператор Микола ІІ, великий
князь Михаїл Олександрович, Фредерікс, Сухом-
линов, Столипін, принц Ольденбурзький любуються
почесним караулом у Ставці під містом. І тут комусь з
царедворців стукнула в голову думка, що є добрий
шанс удостоїтися високого благовоління: вірнопідда-
ним малоросам зробити істинно царський дарунок —
присвоїти спадкоємцеві древнього роду титул гетьма-
на. Як не перебирали, а кращого, аніж полковник
Павло Скоропадський, віднайти не змогли — флігель-
ад’ютант імператора, бойовий офіцер, що зажив слави
в минулу війну.
— Ні, — тільки й сказав на пропозицію Скоропад-
ський.
Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорсь-
кої честі? Чи розуміє він, що ставить на кін свою
кар’єру, своє майбуття?
— Ні, — повторив Скоропадський, стиснувши зуби.
Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супрово-
джував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренова-
ного на війні, уважного ока багато чого не могло при-
ховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогах
скрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже,
хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і
«казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави не
відбували й не приїздили, на вулиці, розташовані біля
місця святкування, нікого не допускали, чимало їх дро-
том колючим обгородили — то не приїхав господар
землі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.
Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, він
бойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющені
очі і ще, як треба буде, не злякається глянути, але
лялькою оперетковою та блазнем його не зробить
ніхто.
Тож довго з ним провадили перемовини хлібороби-
державники, довго не мали відповіді, довго важив і
зважував усе в душі Павло Петрович, доки дістали
згоду однодумці Липинського.