У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графа
Бетлена було завізно, смиренно чекали черги генерали
з рядами зблискуючих на грудях орденів, тихенько
нудився інший сановний люд, хоч дехто час до часу
виймав кишенькового годинника на масивному золото-
му ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. Дмитрові
Дорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати та
дивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф до
візиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманського
міністра закордонних справ, поставився приязно. У Бу-
дапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна,
і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стін
будинків столиці людську кров по «червоному терорі».
— Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріаль-
ній, так і моральній помочі гетьманському рухові, —
граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи неве-
ликі поміж ними чомусь робив, — він не збирався
ховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикри-
ти її обтічними, занадто туманними дипломатичними
вихилясами.
Гетьманський рух поступово набирав сили в різних
країнах, те визнавали навіть недружелюбні до нього
кола з української еміграції.
— Скоропадського заступає в Лондоні якийсь муд-
рий чоловік, — пробували вони вираховувати «мудру
людину», яка акуратно й толково помагала контактам
з британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішна
поїздка в англійську столицю Олександра Скорописа-
Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потроху
міцнів.
— Але то лишень окремішні наші кроки, — мізку-
вали в оточенні Липинського. — Гучніша акція потре-
бується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й

в еміграційних колах піднесла авторитет Павла
Скоропадського.
Нагода для цього небавом насувалася вельми зруч-
на, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачала
українське питання винести на розгляд.
Доволі несподівано до Скоропадського звернувся
дипломатичний представник від Західноукраїнської
Народної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який не
вважав себе досі гетьманським прихильником:
— Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін,
ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препоручен-
ню нашого уряду подав разом з радником посольства
доктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щоби
Україна була прийнята в союз народів. Засідання Ліги
Націй, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього міся-
ця, і на черзі стоїть питання про прийом України.
Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого уряду
України, а про допущення українського народу, яко
суверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і я
думаємо, що кожний український патріот, а особливо
відомий, може багато допомогти справі, коли зі свого
боку звернеться про прийняття українського народу до
Ліги Націй. Ваша екселенція була головою нашої дер-
жави і тому, що в самому нашому проханні ми робимо
вказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєте
суверенність українського народу, то ваше таке тепе-
рішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…
В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту-
ховський, Микола Тимофіїв від управи Українського
союзу хліборобів-державників, як від політичної сили,
відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад –
ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.
І Скоропадський пише наприкінці листопада
1920 року до генерального секретаря Ліги Націй
Еріка Драммонда:

«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил
акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої
української нації, не дивлячись на ріжниці між її
політичними партіями».
І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як
в суху переджнивну пору вихор раптом знімається:
одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського
єдиним легітимним репрезентантом народу українсь-
кого, інші швиденько свої представлення у Женеву
шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі
лише поміщики його настановили, а не весь народ,
мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того
німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана
повстання загальнонаціональне. То ж він про федера-
цію з москалями грамоту написав…
От тільки автори представлень мов очі позав’язува-
ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб-
лічно казав:
— Я стою за самостійну Україну, тому що лише
ясно й чітко поставлене національне гасло може вря-
тувати Україну від більшовицького поневолення; крім
того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо-
рів до чесного вирішення українського питання, я вва-
жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху,
Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра-
терські відносини… В той момент, коли Україна пере-
буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз-
відки підтримки, говорити про федерацію з Велико-
росією, яка не існує і має значно менше шансів існува-
ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит-
тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува-
ти свій рідний край до провалля…
А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу-
мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його
землі творити базарний товар для гешефту дрібного,

їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро-
дом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях
«Лозанської газети» пробував докричатися:
— Одначе я переконаний, що для майбутнього спо-
кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден-
ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон-
ний мур — це національне почуття. Україна, зоргані-
зована в державу, базована на національному почутті,
відповідно глибокому бажанню всього народу керува-
тися самим собою, стане несокрушимою опорою того
миру, який цілий світ тепер шукає…
Закружляло, замело в суперечках серед емігрант-
ського товариства, в тому стовпові вихору крутилися і
піщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок,
кружляв той вихор, аж очі сліпив.
Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй:
який же то народ, яка нація, в якій один — в ліс,
інший — по дрова; та приповідка у кожній мові свій
відповідник має, по-різному серед різного люду зву-
чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт
лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть
представникам від ЗУНРу більшого досягти від над-
дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що
Галичина під займанщиною військовою польською
перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того
визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії
людства лихо — український голодомор — сором’яз-
ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати
візьметься…
А Липинський почувався по тому, мов ліками пере-
дозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна й
все довкола, світ всенький жовтим постав. Милий
Боже, думалося В’ячеславу Казимировичу, зглянься
над людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вони
ж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка

тваринні якісь забаганки слухають, вони справді про
добро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.
Отець Небесний, Творець-Вседержитель, поможи
їм хоч колись спам’ятатися…