29
Ще взимку, як затріщить мороз, а повітря сухе,
аж видзвонює, Липинському легше велося в Берліні —
тут більше року В’ячеслав Казимирович працював в
Українському науковому інституті. Але не мав чим
дихати він у літню спеку, як розпече шпарке сонце
міські каменюки, та ще своє додадуть авто, попухкую-
чи синім їдким димком. Ускладнення особливі насту-
пали восени, як зарядить тижнями мжичка і так само
давитиме тижнями біль у грудях. Його тамував щомо-
ці, аби не помітив того ніхто, бо якнайменше хотілося,
аби його шкодували — у тих жалях якесь підспудне
приниження чулось йому нерідко. І Липинський
мусив знову їхати в Австрію, де гірське повітря тріш-
ки умиротворювало та гасило біль.
Тим часом організації хліборобів-державників роз-
тікалися по світах, народ долучався в їхні лави зде-
більшого освічений і кожен щось своє додавав у полі-
тологічному, економічному чи правовому баченні, а
відомо ж: де два юристи, там три думки.
Спершу Сергій Шемет, який все ближче сходився з
Павлом Скоропадським, міг дозволити кинути собі
іронічне:
— То нічого, що ми зростом різні вдалися… Небавом
усіх гетьманців іменем гетьмана вирівняють по Липин-
ському.
І знову В’ячеслава Казимировича терзали сумніви
та вагання: а чи має він рацію, коли вважає, що без
ясної державної ідеї і без залізної дисципліни вони
нікому й ні на що не потрібні? З одного боку, не вартує
вибудовувати казарму із вчерствілих постулатів, які
рано чи пізно втратять колишню силу, а з іншого, рух
їхній не має розпливатись, як у господині-невдахи роз-
пливається тісто, і тоді не буде запашного у неї коро-
ваю, хіба плаский, кислий та прісний пляцок.
— Первородним гріхом українців, — не втомлював-
ся казати колегам, — єсть ідейний хаос у політиці та
брак організаційної дисципліни.
Зрештою, думав В’ячеслав Казимирович, не він
щойно оце відкрив американський континент, вдум-
ливі та спостережливі люди задовго до нього помічали
подібне й описали в трохи алегоричній, проте цілком
прозорій формі. Як живі поставали перед Липинським
образи Дон Кіхота і Санчо Панси — і Дон Кіхот укра-
їнський видавався йому зовсім безсилим супроти зне-
віри, кращезнайства та бунту Санчо Панси тутешньо –
го. Той моральний, безкраїй, дикий і неосвоєний
український бунтівний «степ духовний» ще вимагає
плугів та борін, інших знарядь окультурення просить,
інакше буде страшніший він, ніж за часів Тугайбея,
коли виколювали очі, обрізували вуха, саджали на
палю і тішились, як людина конала…
Надто багато посіялося бур’яну, мов на кілька років
не ораному полі, і вітер далі розносив лихе те насіння,
з якого вочевидь зростали нові «народні вожді», «дик-
татори» й «українські Наполеони». І то теж був показ-
ник безмежного українського хаосу, який мусив втя-
мити врешті, наскільки сильною та зорганізованою
має стати державотворча потуга…
Липинському залишалося єдине: писати, писати,
писати… Як починали літери мерехтіти перед очима
та знущально кружляти в повільному танці, далі вже
диктував. То в Румунію, де зневірилися однодумці
недавні й хотіли полишити хліборобів-державників:
«Во імя вже спільно пережитого і зробленого нашим
Союзом разом з Вами і во імя Ідеї, якій ми з Вами
разом служили, предлагаю Вам надуматись і взяти
назад Вашу заяву про вихід з нашого Союзу». То в
Канаду намагався якось докричатися, застерігаючи
від чванства і легковажності:
«Не хвались, на бій йдучи! Цю мудру приказку,
записану нашими літописцями ще за княжих часів,
особливо треба пригадувати нам, сучасним Україн-
цям, посідаючи такий страшний нахил до чванства.
Хто з нас не пригадує тих безконечних всенародних
торжеств з часів недавньої революції? І хто з нас не
згадує з соромом, як віддали ворогам свою Землю ці,
що на всіх площах і на всіх публичних будинках
України ревіли хором про свою любов до неї. Хто з нас
не пригадує всіх цих чудернацьких костюмів, в які
поодягались Українці, думаючи, як дикуни, своїм
страшним зовнішнім виглядом знищити ворога…
І якщо єсть між Вами такі, що прозвалися Гетьманця-
ми, аби тільки заграти ще одну українську «кумедію» та
бундючитись перед глядачами: «Дивіться, оце ми, що
збудуєм Україну», то женіть їх геть від себе, бо вони і
наше діло осмішать, бо вони тільки пограються і втічуть
при першій небезпеці або ще раніше покинуть нас для
иншої, більше ефектної «моди».
Він бився, як риба, яку буря викинула на берег…
У суперечках про архітектоніку будування держав-
ного ніяк не випадало обходити релігійні питання.
Ненароком з американського континенту зауважили
йому, що акценти інколи він розставляє, як католик.
Без викрутасів полетіла відповідь: «Не признавати
Папського Примату я не можу, бо родився католиком
і остаю ним досі». Але коли мова зайшла загалом про
роль церкви в творенні та становленні держави, то й
тут так само щиро пояснював своє бачення:
«Наше українське нещастя те, що ми не маємо досі
консерватизму і тому весь наш поступ згорає по пусто-
му. Такою основною консервативною українською
організацією могла б стати у нас Церква православ-
на — Церква традиційна для більшости української
нації. Але для цього вона мусіла б розвивати в собі
прикмети консерватизму: дисципліну внутрішню,
ідеалізм, інтелігентність, здержаність в словах і ділах,
необхідну для існування України толеранцію і так
далі. Тоді вона придбає внутрішню красу, яка людей
здержує і ублагороднює…»
Такою ж відвертою була мова зі Сергієм Шеметом:
«Я не можу одночасно: творити нову ідеологію, про-
сити позичок на її видання, торгуватись за ціну, шука-
ти десь засобів, щоб не здохнути з голоду, писати саж-
неві листи до людей, яким вони потрібні, вибачте на
слові, тільки на підтерку і більш ніякої користі не
приносять; дбати про забезпечення чужих семейств,
не маючи сили забезпечити свою власну, бути «цент-
ром організації», в якій вся енергія її членів йде на
ширення внутрішнього недовіря, розколу, дезоргані-
зації…»
Між тим напруга поміж хліборобів-державників
наростала. Сергій Шемет теж не крився з думками:
«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з
«Листів до Братів-Хліборобів» — Коран — це переса-
да. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістич-
но настроєні елементи, котрі шукають політичного
знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до
котрих я причисляю і себе, «Листи до Братів-
Хліборобів» залишаються підручником, але не
Кораном».