Болбочан Петро (5 жовтня 1883 — 28 червня 1919) —
український військовий діяч, полковник Армії УНР.
Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909).
Під час навчання організував український гурток для
поширення рідного слова. У Першу світову війну — офі-
цер Тридцять восьмого Тобольського полку. Нагородже-
ний орденом за виявлену хоробрість.
Після революції Болбочан активно розпочав організа-
цію українських військових частин і допоміг у формуванні

Першого українського полку імені Богдана Хмельниць-
кого з частин російської армії. Сформував з добровольців
П’ятого корпусу Південно-Західного фронту російської
армії Перший український республіканський полк. Зго –
дом Петра Болбочана призначено командиром полку.
У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації
столиці, П. Болбочан разом з частиною старшин з велики-
ми труднощами дістався Києва. Хоча офіційного дозволу
не одержав, сформував військовий підрозділ — Респуб-
ліканський курінь. На чолі цього підрозділу П. Болбочан
взяв участь у придушенні січневого повстання більшови-
ків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реоргані-
зовано у Другий запорізький піший курінь та приєднано
до Окремого запорізького загону, командиром якого при-
значили генерала К. Прісовського.
Співпрацював з Українською партією соціалістів-
самостійників.
Після укладення Берестейського миру Окремий запо-
різький загін брав участь у наступі на Київ разом із
Січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобід-
ської України,
У грудні 1918 року Директорія УНР призначила
Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії
УНР, яка протистояла наступу Червоної Армії зі сходу.
Після вимушеного відступу військ Болбочана з Хар –
кова полковника звинуватили у тому, що він залишив
місто Червоній Армії без бою. 22 січня 1919 року
Болбочана усунули від командування Запорізьким корпу-
сом. Його заарештували за наказом сотника Омеляна
Волоха — командира Богданівського полку на Ліво-
бережному фронті (який згодом вдався до низки антиуря-
дових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю,
перейшов на бік більшовиків).
Залишивши під вартою без суду і слідства, Болбочана
перевели у Станіслав (нині Івано-Франківськ), де була
тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Респуб-
ліки, під нагляд місцевої влади.
6 червня 1919 року в очікуванні на нове призначення
П. Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники групи

звер нулися до інспектора УНР при дивізії з проханням
про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернен-
ня інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Бол бо –
чану «негайно вступити в командування військами За –
порізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до
закону УНР про інспекторів. Про свій наказ інспектор
повідомив керівництво.
Проте 9 червня з’явився наказ, у якому Болбочана і
Гавришка звинуватили в самовільному захопленні влади.
Розпочалося нове слідство, від якого Болбочан мав змогу
втекти, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним
немає жодної вини.
10 червня 1919 року Болбочана заарештували без жод-
ного опору, а через два дні вчинили військово-польовий
суд. Вирок — смертна кара.
28 червня 1919 року о 22.00 Петра Болбочана розстрі-
ляли на станції Балин (нині територія Дунаєвецького ра –
йону Хмельницької області). Там же, за півкілометра від
станції, його було поховано.