Лівицький Андрій (9 квітня 1879, Ліпляве
Золотоніського повіту Полтавської губернії — 17 січня
1954, Карлсруе) — український громадсько-політичний
діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).
Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом — юридич-
ний факультет Київського університету. Працював адво-
катом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Зі
студентських років брав участь в українському національ-
ному русі, очолював студентську громаду в Києві. Від
1901 року — член Революційної української партії, керів-
ник відділу партії в Лубнах. У 1905 році Лівицького
заарештували та засудили у справі так званої Лубенської
республіки. У 1905–1920 роках був одним із провідних
членів Української соціал-демократичної робітничої пар-
тії. Від 1926 року — правонаступник Симона Петлюри з
титулом Голови Директорії і Головного отамана армії та

флоту УНР. З часу реорганізації Державного Центру УНР від 1948 року до смерті — президент УНР в екзилі. Помер 1954 року в Німеччині, був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Згодом його перепоховано на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі (США). Батько президента УНР в екзилі у 1967–1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької- Холодної.