«Настане ранок, і відступить істерія,
Коли вона в коханні вигорить до дна
З мужчиною палким, кому щораз Марія
Потрібна не свята й потрібна не одна»
А. Рембо
«Сausam languores video nec caveo»

Кохання-вогонь-смерть. Ця тріада не визначається сталим порядком, вона діалектична, а то й регресивна, патогенна й катарсисна. “Вогонь – світло Раю та Пекло Тартару. Вогонь – ніжність й знущання. Це домашній затишок й апокаліпсис. Із всіх значень, він єдиний здатен приймати протилежні конотації – добра й зла.” і “він дарує блаженство, проте вимагає покори. Це божество, що охороняє й знищує…”, “Вогонь – не завжди світло, бо світло – істина, а вогонь може бути віроломним. Ви думаєте, що він освічує, а він – спопеляє”, – пише В. Гюго, а іспанська народна мудрість каже: “За жінкою й вогнем слідкуй вночі та й у день”. Безперечно, у природі кохання й жіночого образу ця стихія несе як і семантику гріха, знущання, пристрасті, самоспалення заради миті, так і значення теплого затишку, ніжності, ідеальної “світлосяйної” Беатріче.

“Певна річ, Франко в “Зів’ялому листі” створює узагальнений і досить абстрактний жіночий образ…”, “він дбає про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне “я”, – зазначає Д. Павличко. “Перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї ж іпостасі, три грані одного кристалу, три етапи розвитку й емоційного буття різних, але споріднених, в одному тілі живущих любовних пристрастей”, що змушує зробити висновок про існування в душі ліричного героя всеохоплюючого полум’я, котре перетворить його згодом на золу. Загальновідомими є тези про три любові Франка, проте “все ж перебуваємо в зачаклованому стані й бачимо лише одну”, хоча таке твердження потребує уточнення: жіночий образ у Франковій поезії, як і будь-який жіночий образ для поета є категорією його власного “я”, оскільки характерним є явище “нарцисистичної проекції”, надмірної ідеалізації та ігнорування справжніх якостей дійсної жінки. Франкові три любові, завдяки міфологемі вогню мають цікаве, амбівалентне трактування, яке варто описати детальніше.

Цікавим є те, що саме Д. Павличко звернув увагу на “вогняну” семантику жіночого перевтілення: “цей ізмарагд повен світла, та він потрісканий і забруднений подекуди пилюкою життя”,-пише дослідник. Взагалі, у передмові до збірки саме Д. Павличко часто порівнює кохання, вогонь та смерть, вживаючи семи “іскорка”, “гаряча, глибинна фаустівська натура” (на означення автора), “самоспалення” і т.п. Окрім цього, вже в останньому жмутку поезій яскраво проявлене прагнення “заснути в лоні мами-матерії, впасти в “нірвани темний кут””, і знову ж таки, порівнюємо свідомість героя із “болючою іскоркою”, котра повинна “пропасти, розсипатися, розвіятися в нірвані”. Характеризуючи любов і смерть, котрі “йдуть нога в ногу” в поезії, Д.Павличко пише, що “любов або ненавсить, але ненависть не до коханої, а до загального порядку буття. Це не песимізм, а протест, подібний до самоспалення, метою якого є демонстрація непори ворогові”. Любов Франка у розумінні Д.Павличка – це “любов як діяння”, тобто певна енергія, що, знову таки, дозволяє трактувати цю енергію як міфологему “вогню”.

Вже у першій поезії першого жмутка йдеться про уподібнення грішного кохання вогню, це початок любові, котра фатально приведе до смерті. Що цікаво, саме у перших двох жмутках поезій можна говорити про вогняний комплекс Новаліса ліричного героя, котрий сформував Г. Башляр: “якщо тобі не вдається запалити взаємний вогонь, твоє серце буде наповнене жагучим розчаруванням, вогонь залишиться в тобі. Якщо ти розпалиш вогонь, цей сфінкс сам тебе спалить. Любов – не щось інше, аніж вогонь, яким необхідно поділитися. Вогонь – не що інше, як любов, котру треба завоювати”[4;86]. Новаліс писав: “полум’я спалює в мені все земне”, тому феноменолог виявив у творчості поета прагнення поділитися із кимось внутрішнім теплом, на противагу вогню, котрий лише світить. Така “вогняна” одержимість певною ідеєю(взаєністю кохання й жіночим ідеалом), “яснобачення”, й присутні у поезіях збірки. Перед читачем постають ознаки вогню – “іскра”, “попіл”, семантика “бухання грішного вогню”: “Що щастям, спокоєм здавалось, то попелу тепла верства; під нею жаги і любові не згасла ще іскра жива”[27;120]. Таким є початок кохання, － з прагнення розділити своє внутрішнє тепло. Ліричний герой звертається до жінки, на котру покладає місію згашення того вогню, проте на завершення поезії відрікається від своїх слів: “Ні, годі! Не буду гасити! Най бухає грішний огень!” Цікавим є те, що окрім любовної пристрасті, котра уподібнюється до “гріховного огню”, є ще пристрасть до своїх пісень, прагнення вилити їх, очиститися. Сублімація допомагає переродитись, подібно до фенікса. Розуміємо, що вогняна стихія у франковій поезії характеризується символами іскри, попелу й гріховності, що, безперечно, є породженням одне одного: іскра любові породжує гріх, а той, відповідно, спалює людину, і навпаки: усе, що спалює, породжує любов, бо безгрішною та рідко коли буває. Саме тому спостерігаємо конфлікт героя між іскрою життя й кохаання, котрі повинні бути теплими, блаженними й рівномірними та золою смертельної пристрасті. Але хто з нас, покохавши, не прагнув згоріти до тла?

У природі жіночого образу міфологема вогню варіює із міфологемою землі. Що цікаво, така амбівалентність жіночої природи породжена свідомістю ліричного героя, бо саме тому, що вона “холодна” (і байдужа) розпалює почуття(вогонь). Виходить, що причина пожежі у холоднокровності?

І попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляжу,-
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Саме в описах такої жінки розшифровуємо комплекс Гофмана: “вони зі пристрастю шукають пояснення якомусь аспекту горіння, причащаються явищу, котре, чаруючи, обманює їх”[4;98], －пише про таких “гофманістів-мрійників” Г. Башляр, маючи на увазі надмірну пристрасть до якогось образу, який породжується із марення й гарячки, викликаної алкоголем. Цікаво те, що такий комплекс сполучується із комплексом Е. А. По, бо мають однакову “алкогольну” природу, проте “алкоголь По приносить забуття і смерть”, тому пов’язаний із стихією загробної, примарної води. Як це асоціюється із жіночим образом? “І попри тебе, йдучи, я дрижу..” －це опис жінки-примари, котра виринає з новелістики По －таємничої, холодної, містичної, проте вже у наступних поезіях перетворюється на “гофманівську змійку”, тому, безперечно, жіночий образ франкової поезії наповнений химерністю й примарністю, мінливістю й протилежністю, що реалізовується у комплексі вогняної гофманівської стихії. У наступних поезіях ця жінка названа “дівчиною-зірничкою”, має “розіскрені очі-красітки”,в котрих тліє щось таємне “полускрито”, тобто постає небезпечною саламандрою, що, врешті, і сама себе пожирає. Характер образу спостерігаємо із контрасним змалюванням себе та своєї “пані” героєм: “наче крапля в океані, розпливусь я, потону, ти гуляй на сонці, пані, я ж спадатиму і к дну”. Жіноча сутність постає то “земельною примарою”,” “темнотою нічною”, то “світом ясним”, “живущою водою”, то “привидом” із “зимною рукою, як змія”, то “зорею” з “блідим обличчям”, то “глибокими, темними очима, мов та чорна ніч”, то “гарною квіткою “сном царівни””, то знову “примарою”, що “поглядом холодним мене зіпхнула в темний рів без дна”. Врешті, образ “вампірської” й таємничої примари перемагає, проходячи таку складну “вогневу” еволюцію і перетворюється на попіл, спаливши як і героя, так і себе.

У ліричного героя зустрічаємо природу шизопатичного стану внаслідок кохання: “Тоді б не чув я пекла в своїй груді, і в мізку моїм не вертів би нор, черв’як неситий, кров моя кипуча в гарячці лютій не дзвонила б вічно тих слів страшних: “Не надійся нічого””, тому, так прагнучи спокою кохання, герой підсвідомо прагнув самоспалення заради нього, і стан цей можна порівняти лише із патогенним, таким, в якому співвіснують лібідо й танатос. Взагалі, природа Франкового кохання характеризується “пасивною формою симбіозної єдності”(мазохізмом), оскільки ліричний герой прагне втекти від самотності, роблячи себе частиною іншого, перебільшує значення жіночого образу. Ще тотожною до думки Д. Павличка про природу любові-дії у збірці, є “любов- активність, а не пасивний афект”.

“Як все найвищеє, чим душу я кормлю,
Як той огонь, що враз і гріє, й пожирає,
Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, –
Отак, красавице, і я тебе люблю”.

Отож, простежуючи складну варіацію вогняної стихії у природі кохання та жіночого образу першого жмутка, можна виявити певну еволюцію як і ліричного героя, так і власне жіночого образу у стихійності вогню. Амбівалентна жіноча натура, що характеризується то холоднокровною земляною примарністю із темним поглядом й блідим обличчя, то світлою “іскристістю беатрічевого вогню” приводить героя до “гарячковості” й божевілля, і котрий “затискає в своєму горлі полумя і всесильність шаленого прокляття”. Таким чином, можна виділити характерні комплекси вогняної міфологеми, що простежуються в свідомості ліричного героя: Новаліса, котрий мріє про підпорядкування свого тепла холодній жіночій натурі, Гофмана, особливо у трактування жінчого образу, що є “химерним”, тим, що розбурхує свідомість й змушує хворобливо горіти, стає пртичиною смерти, як і алкоголь, Емпедокла, про що мова йтиме пізніше. Перший жмуток творить перед нами героя на периферії життя-любові й любові-смерті, бо золота середина блаженного взаємного кохання не викликає оспівування, тому є нецікавою, а пристрасне вогнище й гарячкові смертельні марення творять поезію життя. Недарма ж бо, прагнення любові часто ототожнюють із прагненням до смерті,і недарма ж бо Д. Павличко назвав “Зів’яле листя” Франка книгою “болі, туги й боротьби” позначеної “тремтячою хворобливістю і гарячкою”. Вогонь – це душа, розум, енергія, ерос, що приводить до танатосу, очищення, мінливість, пристрасть, сексуальність і страждання. Безумовно, перший жмуток – це поезія внутрішнього спалення й гріховності, що приводять до стану “химер”, “марення” й “гарячки”, бо любов, як і смерть – то вогонь.