РЕДАКТОРОВІ «ВІТЧИЗНИ» Л.ДМИТЕРКОВІ
Копія «ЛІТЕРАТУРНІЙ УКРАЇНІ»
МІСЦЕ В БОЮ ЧИ В РОЗПРАВІ?
(з приводу статті Л.Дмитерка «Місце в бою» — про літератора, який опинився по той бік барикади)
Барикади завжди були окрасою героїчних революційних літ. Так було ще в 1789, 1830, 1848, 1871, 1905 рр. Зараз іде рік 1969 —рік мало героїчний, рік повсюдного наступу реакції. А в роки реакції барикад не будують, в ці роки вони стають тільки художнім засобом, шаблоновою фігурою поліцейської статисти
ки, яка ні до чого не зобов’язує. Тим більше до думання. Справді, барикади мають тільки один бік, на якому стоять
люди, що обороняються. Вони —в глухій обороні. В наступі — ви. Вони захищаються. Наступаєте ви —шпальтами газет і жур налів, загонами фіскалів і кагебістів, цензурними лещатами й арештами, таємними нарадами та закритими судилищами. В наступі ви —і хай благословить вас реакція всіх часів і народів, яка ці барикади завжди трощила!
Барикади мають тільки один бік, і він не ваш, Дмитерку, не ваш! Ваше постійне місце —бути супроти барикад. Там ви про писані навіки. Так що —наступайте в лавах реакції, утверджуй те свою художню індивідуальність! Залишайтесь вірними собі.
Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби ста- лінщини на Україні з’явилася інтелігенція, що почала свій родо від не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і К°), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з’явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Свер- стюка та І.Світличного —людей, які повернули нам почуття са моповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення на шого самовідродження, морального одужання.
Ви добре знаєте, що на шпальтах теперішніх газет і журналів цих прізвищ майже не зустрінеш, як не зустрінеш багатьох тих, кому імпонує Дзюбина «заповзятість і красномовство». І ви доб ре знаєте, що важить тут не воля згаданих осіб, а воля тих, хто затверджує списки людей, позбавлених публічного права голосу Ви редактор журналу, Ви знаєте цих людей поіменно: їхній спи сок лежить у вас у шухляді робочого столу
Зараз на голову одного із них чигає небезпека. Прикрившись вашим ім’ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя —за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно?
Зараз цей чорний чоловічок готується дати бій людині, зв’язаній по руках і ногах, позбавленій природного права захис ту. Він користується вашими послугами, аби створити видимість чесного двобою. Насправді ж він готує розправу. Навіщо ж вам —це місце в розправі? Над ким? Над найчеснішим лицарем на шої культури, критиком, рівних якому радянська українська лі тература майже не знала за своїх п’ятдесят років!
Горе тій країні, де цькують людей як І.Дзюбу, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбива ють при цвіті тисячі талантів, так важко Народжуваних матеря ми. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті.
Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм спра ведливості, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цьку єте. Може, саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння.
Прошу вас —не ображайте нащадків. І —пожалійте свою си ву голову. Хіба вам замало минулої ганьби?
[1969] Василь СТУС Київ, вул. Львівська, 62, кв. 1.