Стус Василь. Вибране. Час творчості.

Я ОБВИНУВАЧУЮ

Неодноразово я вже звертався до офіційних інстанцій з проханням притягти до судової відповідальносте осіб, які здійснюють масову розправу над представниками цілого покоління української інтелігенції. Одначе на ці заяви я або взагалі не одержував відповіді, або мені давали прокурорські відписки не по суті справи (мовляв, засуджений правильно, а тому немає підстав для перегляду справи). Ось чому я змушений звернутися до громадськості, повторивши мотиви, що спонукали мене до цього кроку. 1. У мене, як і багатьох інших, заарештованих у січні 1972 року, а пізніше засуджених, зроблено обшук за провокаційним ордером, підписаним львівським прокурором Малихіним. Підставою для обшуку було названо мою приналежність до т. зв. справи Добоша. Майже всі жертви чергового кагебістського наскоку, у яких робили обшук на тій самій підставі, ніякого відношення ні до Добоша, ні до його «справи» не мали. Я вимагаю притягти до судової відповідальності осіб, які санкціонували ці обшуки і арешти під фальшивими приводами. Із самого початку слідства кагебісти в розмовах зі мною про справу Добоша навіть не згадували, тому що Добоша я й в очі не бачив ніколи. Суть справи в тому, що сама справа Добоша — це дешева фальшивка; вона була придумана для дискредитації заарештованих перед громадськістю, щоб таким чином на деякий час паралізувати появу прилюдних протестів. Оскільки справа Добоша з початку й до кінця є вигадкою, я заявляю: українські процеси 1972-73 років велися за аналогією із сфабрикованими процесами 30-их років і провадилися за допомогою тієї таки єжовсько-беріївської методики. Масштаб фальсифікації свідчить про те, що автором цього душогубного сценарія було керівництво КГБ при Раді Міністрів УРСР, тому я звинувачую його у свідомій фальсифікації з метою приховання справжніх злочинів та прилюдної дискредитації людей, репресованих за їхні переконання. 2. Під час обшуку в мене було вилучене майже все написане за 15-17 років літературної роботи: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади. Із творів молодих українських літераторів кагебісти вилучили в мене твори Віктора Кордуна, Миколи Холодного, Ігоря Калинця, Григорія Чубая, деякі твори Симоненка, М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Жертвами розбою стали рукописні статті М.Брайчевського, Л.Танюка, ГДзюби, С.Тельнюка. Були забрані твори українських авторів, які проживають за кордоном — поетичні збірки В.Вовк та Е.Андієвської. Така ж доля зустріла окремі твори Пастернака та Є.Євтушенка, М.Горького та О.Солженіцина, Бердяева та Карла Маркса, КЮнга та Ортеги-і-Гассета. Кагебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників та мислителів усього світу. За це я вимагаю судити їх як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, світової культури, ворогів людства. 3. До мого звинувачення включено чимало моїх текстів, у яких ідеться про репресії 20-30-их років та пізніших років, про геноцид українських селян у 1933 році, про знищення української інтелігенції в 30-их роках, про матеріальні нестатки, що їх зазнавали колгоспники в 30-40-их роках та в окремі періоди наступних десятиріч. Слідство і суд назвали антирадянськими мої заяви про відсутність свободи пересування для сільського населення, позбавленого паспортів, що я назвав формою закріпачення. Названо антирадянським моє твердження, що період 1961-71 років був десятиріччям такого ж систематичного погіршення умов матеріального та духовного існування народу, періодом наступу реакції. Названо антирадянським мій вірш «У Мар’їнці стоять кукурудзи», в якому йшлося про відомі факти минулого, коли колгоспникам за роботу практично нічого не платили. Назвавши згадані тексти антирадянськими, кагебісти тим самим взяли на себе роль безпосередніх винуватців минулого кривавого періоду та співучасників нещадної державної експлуатації народу. Ставлячи сьогодні такі твердження у провину, засекречуючи відомі факти безприкладних репресій у минулому, кагебісти доводять тим самим свій кревний зв’язок з бандою Єжова і Берії, беруть на себе відповідальність за всі злочини, що їх вчинили їхні попередники минулого десятиріччя. Я назвав КГБ паразитною, визискуючою і шкідливою організацією, на сумлінні якої мільйони й мільйони розстріляних, закатованих, заморених голодом душ.

4. Мені приписали за вину відсутність у моїй творчості класового підходу, ту обставину, що я непартійний та позаспілковий літератор, що я не дотримуюсь принципу комуністичної партійності та принципів соціалістичного реалізму, що я стою на позиції абстрактного гуманізму і що в деяких моїх творах відбилася екзистенційна настроєність (проблематика). Таким чином, злочином вважається вже те, що людина має якісь інші, некомуністичні переконання. Цій людині просто заборонено існувати. Тому я називаю кагебістів злочинцями, які потоптали найелементарніші людські права. 5. Під час слідства мені не дали жодного юридичного кодексу, що ознайомив би мене з правами обвинуваченого. Такі кодекси я вимагав щоденно до початку суду. Але мені їх не дали. Тоді я відмовився ходити на слідство. Кагебісти погрозили, що водитимуть мене силоміць. Я відмовлявся розмовляти із слідчими — мене кинули до психіатричної лікарні. Більше того: коли у в’язничному коридорі я крикнув, що мене збираються везти до психіатричної лікарні, на мене накинулися з кулаками начальник в’язниці Сапожников та черговий офіцер. Для того, щоб мене психологічно зломити, з’єднали свої зусилля слідчі та прокурори для нагляду Макаренко, Погорілий, Малий, які несуть усю відповідальність за самосуд, що його чинять у кабінетах слідчих, за порушення елементарних правил ведення слідства. Для мого обвинувачення використали інспірованих кагебістами свідків — Мацкевича, Сидорова, Кислинського, хоча я з самого початку говорив про них, як про каґебістську клієнтуру, до того ще шовіністичного типу. — Я відразу зрозумів, що Стус націоналіст, тому що він весь час говорив українською мовою, — заявив на очній ставці Сидоров. З прямою метою оббріхування інших заарештованих були використані як «свідки» психічно і морально зломлені 3.Франко та Л.Селезненко. Останній заявив на суді, начебто я справив на нього враження справжнього націоналіста. Коли я заперечив це твердження як безпідставне, Селезненко відмовився від нього. Тоді суддя Дишель почав лякати свідка в’язницею. І Селезненко не встояв перед шантажем. Те саме було і з свідком Калиниченком І., у якого КГБ вимусив фальшиве свідчення стосовно мого вірша, від якого він відмовився на слідстві. Тоді суддя почав обливати його нецензурною лайкою, погрожуючи, що за таку поведінку його виженуть з роботи і позбавлять вченого ступеня.

Під час суду я вимагав відкритого суду — мені відмовили, я відмовився від оборонця, вимагав літературних експертів — і теж марно. У зв’язку з цим я обвинувачую весь слідчий відділ КГБ, начальника в’язниці Сапожникова, всю колегію суддів, прокурорів Макаренка, Малого і Погорілого, які чинили цей злочинний самосуд наді мною та моїми товаришами. 6. Я обвинувачую внутрішніх рецензентів КГБ, які писали оцінки на вилучені твори українських літераторів. З них я можу назвати А.Каспрука (Інститут літератури АН УРСР), який рецензував збірку моїх віршів та літературно-критичні статті, А.Ковтуненка (Інститут літератури АН УРСР), автора «відгуку» на збірку «Крик з могили» М.Холодного, авторів колективної рецензії на книгу І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» A.Скабу, В.Євдокименка, Ю.Збанацького, В.Козаченка, Л.Нагорну (Інститут історії партії), П.Недбайла (доцент кафедри журналістики Львівського університету). Підставою для притягнення їх до судової відповідальності можуть бути наявні в справі їх рецензії з відверто поліційними, кровожерними заявами. Гадаю, що їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді. 7. Я обвинувачую кагебістів за фізичні муки, що їх заподіюють українським політв’язням. Так, у 1972 році заподіяли кілька ножових ран В.Морозові. На початку 1975 року важко побили М.Осадчого у камері Потьми. Трохи пізніше це трапилося й з B.Чорноволом, якого шостого дня голодівки силоміць виштовхали на етап, закованого в кайдани, і примусили босоніж іти по снігу. Фізичним знущанням піддаються українські жінки-політв’язні — Строката, Шабатура, яких у січні 1975 року кинули до таборової в’язниці на голодний пайок, довівши їх до надзвичайного виснаження. Іншим в’язням вони методично вкорочують життя — холодом і голодом, відсутністю конечного лікування тощо. Я обвинувачую кагебістів, які четвертий рік тримають у психіатричних лікарнях українських політв’язнів — М.Плахотнюка, Б.Ковгара, В.Рубана, Лупиноса, Л.Плюща, Терелю, Красівського та інших. Я називаю КГБ при Раді Міністрів УРСР зловмисною організацією, що здійснила дикі репресії 1972-73 років у небачених за теперішнього часу для СРСР масштабах, завдала непоправної шкоди українському народові та його культурі. Я обвинувачую КГБ як організацію відверто шовіністичну й антиукраїнську тому, що вона зробила мій народ і без’язиким, і безголосим. Судові процеси 1972—73 років на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв’язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливості, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ — і нині й у віки вічні. Я певний того, що рано чи пізно КГБ будуть судити — як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень.

1975 Концтабір «Дубровлаг

Василь СТУС

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.