ВСТУП
Леся Українка – одна з найвизначніших постатей української культури, чия творчість і світогляд випередили свій час. У 2021 році, коли відзначалося 150 років від її народження, її спадщина залишається актуальною, особливо в контексті боротьби за українську ідентичність і мову. Ця стаття, спираючись на аналіз відеопередачі Ірини Фаріон, розглядає Лесю Українку через призму її ставлення до мови як основи національної ідентичності, її внесок у формування української свідомості та боротьбу з імперським впливом.
МОВА ЯК МАТРИЦЯ ТВОРЧОСТІ
Леся Українка влучно висловила суть української ідентичності у фразі з листа: «А звемось просто українці. Бо ми такими єсьмо!» Ця думка відображає її глибоке розуміння мови як основи національного буття. Хоча їй часто приписують вислів Томаса Девіса про мову як міцнішу межу, ніж фортеця чи річка, перекладений нею, саме ця цитата підкреслює її переконання: втрата мови – це «кайдани на душу» і «смерть» нації. Леся вбачала в мові не лише засіб спілкування, а й фортецю, що захищає національну ідентичність.
ГЕНЕТИЧНЕ КОРІННЯ ТА ВИХОВАННЯ
Леся Українка народилася 25 лютого 1871 року в сім’ї, де поєдналися українська свідомість і європейська освіченість. Її батько, Петро Косач, походив із роду з можливими сербськими коренями, а мати, Олена Пчілка (Ольга Драгоманова), пов’язувала свій рід із грецькими аристократами, зокрема через предка-перекладача часів Богдана Хмельницького. Олена Пчілка стала «ректором домашнього університету», виховуючи Лесю та її брата Михайла в українському дусі, попри імперські заборони, такі як Валуєвський і Емський укази. Завдяки матері Леся опанувала щонайменше 10 мов, зокрема грецьку, латинську, французьку, німецьку, італійську та англійську, але всі її твори написані українською – мовою, яку вона вважала своїм «домом».
МОВНА СВІДОМІСТЬ І БОРОТЬБА З МОСКАЛИЗМАМИ
Леся Українка виросла в епоху «суспільного маразму», коли імперська політика нищила українську мову. Її мати свідомо оточувала дітей українським фольклором, творами Шевченка, Чубинського, Глібова та перекладами Старицького, що формувало їхню національну свідомість. Леся гостро критикувала «новорусский жаргон» – змішування української мови з російською, яке вона вбачала як зраду. Вона називала російські запозичення «москализмами» чи «кацапізмами» і виступала за синтез українських діалектів як основу літературної мови. Її увага до ономастики (наприклад, обурення заміною імені Горпина на Груша) і правопису (як-от написання «в’яне» замість «вяне») підкреслювала її боротьбу за чистоту мови.
ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОНТЕКСТ
Знання багатьох мов дозволило Лесі Українці стати мостом між українською та європейською культурами. Вона планувала перекласти твори 50 авторів, серед яких Байрон, Гете, Шекспір, Гюго, Золя, Сервантес та інші, щоб ввести українську літературу в європейський контекст без посередництва російської мови. У листі до Михайла Павлика 1903 року вона зазначила, що знає європейські мови краще, ніж випускники російських гімназій, і готова викладати їх у Львові, але категорично не хотіла навчати російської, яку вважала чужою. Її переклади, зокрема Гоголя українською, здійснені разом із братом під керівництвом Олени Пчілки, були актом ідеологічного спротиву імперській русифікації.
ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І НАЦІОНАЛІЗМ
Леся Українка була не лише письменницею, а й політичною мислителькою. Її лист до Михайла Кривинюка 1903 року відображає еволюцію її поглядів до націоналістичної позиції: «Я, може, і б міг бути іншим, але не можу і не потребую». Вона виступала проти ліберального гуманізму, який вважала «труткою» для української ідентичності, і закликала припинити «заганяти» українців під чужі впливи. Її праця «Не так тії вороги, як добрі люди» та суперечка з Іваном Франком підкреслюють її переконання, що Галичина, попри сприятливі умови для розвитку мови, недостатньо використовує ці можливості.
ВИСНОВКИ
Леся Українка – це символ української непохитності, для якої мова була не лише інструментом творчості, а й зброєю в боротьбі за національну ідентичність. Її виховання в українському дусі, знання багатьох мов і перекладацька діяльність зробили її провідницею української культури в європейський світ. Вона гостро критикувала імперську русифікацію, виступала за чистоту мови й закликала до воювничої національної свідомості. Її спадщина нагадує, що мова – це фортеця нації, а її втрата – це «кайдани на душу», що актуально й у сучасній боротьбі за українську ідентичність.