ВСТУП
Володимир Великий (бл. 962–1015), відомий як Хреститель Київської Русі, є однією з ключових постатей української історії. У 2025 році виповнюється тисячоліття з часу його смерті (15 липня 1015). Його правління (978–1015) ознаменувалося створенням могутньої централізованої держави, хрещенням Русі та інтеграцією її в європейський простір. Ця стаття, спираючись на аналіз програми «Величі особистості» за участю Ірини Фаріон, розглядає життя, діяльність і значення Володимира, його мотивацію, реформи та вплив на українську історію.
ЖИТТЯ ТА ШЛЯХ ДО ВЛАДИ
Володимир, позашлюбний син князя Святослава і древлянської князівни Малуші, народився приблизно в 962 році. Його дитинство минуло на периферії політичного життя під опікою дядька Добрині та бабусі, княгині Ольги. Літописець називає його «робичичем» – сином ключниці, що підкреслювало його низьке походження. Проте завдяки сильному характеру та амбіціям Володимир здобув київський престол у 978 році після семирічної міжусобної війни з братами Ярополком і Олегом. Його правління почалося в умовах розбрату, але за 35 років він перетворив Русь на потужну державу.
ХРЕЩЕННЯ РУСІ: МОТИВАЦІЯ ТА НАСЛІДКИ
Прийняття християнства в 988 році стало ключовою подією правління Володимира, але його мотивація була політичною, а не духовною. За словами Фаріон, Візантія, перебуваючи на піку розвитку, не вважала Русь рівним партнером, що викликало в русичів «комплекс меншовартості». Володимир прагнув подолати цей комплекс, прийнявши нову ідеологію – християнство, яке стало інструментом для зміцнення влади та інтеграції в європейський простір.
Хрещення було пов’язане з династичним шлюбом із візантійською принцесою Анною. Володимир відправив 6000 воїнів для придушення повстання у Візантії, але імператор не поспішав виконувати обіцянку видати сестру. Тоді Володимир захопив Корсунь (Херсонес), візантійську колонію в Криму, змусивши імператора виконати угоду. Після шлюбу з Анною він повернув Корсунь Візантії та охрестився, прийнявши ім’я Василь. Однак хрещення Русі не було одномоментним – воно тривало до XIII століття, супроводжуючись опором народу, який зберігав язичницькі вірування.
Фаріон наголошує, що хрещення було трагедією для простого люду, який жив у гармонії з природою. Нова ідеологія, нав’язана еліті, суперечила народним цінностям, а церковнослов’янська мова, оголошена державною, віддалила народ від влади. Синтез язичницьких і християнських обрядів став компромісом, але Україна «зійшла з власної дороги», втративши частину культурної самобутності.
ДЕРЖАВНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Володимир Великий створив централізовану імперію, об’єднавши слов’янські, тюркські та фінські племена. Його держава простягалася від Польщі та Чехії на заході до Північного Кавказу на сході. Для зміцнення влади він використовував династичні шлюби, призначаючи синів намісниками в ключові землі. Його діти укладали шлюби з європейськими правителями: Святополк із дочкою польського князя Болеслава, Ярослав із дочкою шведського короля, дочки Премислава, Марія Доброніга та інші – з угорськими, чеськими та польськими королями. Це виводило Русь на рівень європейських держав.
Володимир реформував економіку, заповівши карбування монет (златників і срібників) із родинним знаком тризуба, який став прообразом сучасного герба України. Він упровадив грошові штрафи за злочини, що фінансували військові потреби, хоча християнський клір вимагав смертної кари. Для захисту від печенігів він збудував Змієві вали, які збереглися до наших часів. Володимир поновив торговий шлях «із варяг у греки», зміцнив флот і провів успішні походи, зокрема проти хазар, що призвело до зникнення їхньої держави.
Освітня реформа, започаткована Володимиром, передбачала створення шкіл для дітей дружини та бояр, що готували еліту для християнської ієрархії. Десятинна церква, збудована на податки, стала символом нової віри, хоча мощі Володимира, за переказами, зникли після руйнування храму.
ВНУТРІШНІ КОНФЛІКТИ ТА ДИНАСТИЧНІ ПРОБЛЕМИ
Династична політика Володимира мала зворотний бік: його сини повставали проти батька. Святополк, одружений із дочкою польського короля, під впливом тестя оголосив війну Володимиру, за що був ув’язнений. Ярослав, майбутній Мудрий, також виступив проти батька, і саме під час цього конфлікту Володимир помер у 1015 році. Ці зради повторювали міжусобну боротьбу самого Володимира з братами, що свідчить про «невгамовну людську природу» та жагу до влади.
ЗНАЧЕННЯ ТА ОЦІНКА
Михайло Грушевський називає Володимира Великим за закладення нових культурних основ – християнства, яке інтегрувало Русь у Європу. Однак Фаріон застерігає від ідеалізації: Володимир був «великим грішником» до хрещення і не став «праведником» після нього. Його прозвище «Червоне Сонечко» – продукт літописців, які підлаштовували образ князя під християнську ідеологію. Попри це, його реформи – централізація влади, карбування монет, будівництво валів, освітні ініціативи – заклали підвалини сильної держави.
Фаріон пропонує називати Володимира не лише Великим, а й Завойовником, адже він колонізував сусідні землі та відстоював український пріоритет. Його агресивність, відвертість і прагнення «пити радість життя» роблять його складною, але потужною особистістю. Канонізація Володимира як рівноапостольного святого, за ініціативи Петра Могили в 1635 році, була радше політичним актом, ніж духовним, адже чудес від його мощей не зафіксовано.
ВИСНОВКИ
Володимир Великий – це державотворець, реформатор і полководець, який вивів Київську Русь на рівень європейських імперій. Його хрещення Русі, попри політичну мотивацію та трагічні наслідки для народу, стало кроком до інтеграції в християнський світ. Однак воно відірвало українців від власної культури, запровадивши роздвоєність між язичницькою душею та християнською формою. Володимир учить сучасних українців цінувати себе, не піддаватися комплексам меншовартості та будувати сильну державу, спираючись на власні сили. Його спадщина – це не лише тризуб і Десятинна церква, а й урок про те, що велич правителя визначається не лише досягненнями, а й здатністю долати власні хиби.