Придністров’я: Українське коріння та виклики московізації

Геополітична ситуація навколо Придністров’я сьогодні знову приковує увагу світу. Те, що ми спостерігаємо — збори депутатів усіх рівнів, протести проти «тиску» Молдови та заклики до Московії — є класичним сценарієм гібридної війни. Проте для українців цей терен є не просто «замороженим конфліктом», а історично рідною землею, яка пройшла шлях від козацького оплоту до плацдарму московського впливу.

Історична приналежність: Від уличів до Гетьманщини

Придністров’я — це прадавня українська земля. В основі його назви лежить одна з головних водних артерій України — річка Дністер. У давнину цей терен заселяло слов’янське плем’я уличів, а згодом він входив до складу Галицько-Волинського князівства.

У часи Козаччини цей регіон був невід’ємною частиною українського світу. Козацький вплив тримався тут чи не найдовше. Навіть після знищення Запорозької Січі Катериною II у 1775 році, московський уряд змушений був зберігати тут козацькі формування для захисту кордонів від Туреччини. Це була територія, фактично підконтрольна українській Гетьманщині, маркована чинами видатних отаманів та гетьманів.

Радянські маніпуляції та зміна етноструктури

Трагедія сучасного Придністров’я почалася у XX столітті. Після поразки визвольних змагань та Другого зимового походу 1921 року, терен опинився під владою більшовиків. У 1924 році було створено Молдавську Автономну РСР саме у складі Радянської України.

Кардинальні зміни відбулися у 1940 році, коли СРСР відібрав у Румунії Бессарабію і створив Молдавську РСР, включивши туди й Придністров’я. Після війни розпочалася масова індустріалізація та зміна етнічного складу населення. На нові заводи звозили тисячі переселенців із внутрішніх областей Росії, що підривало позиції корінного українського населення. Статистика свідчить про системний регрес: якщо у 1939 році московитів було лише 14,7%, то до 2004 року їхня частка зросла до 32%, фактично зрівнявшись із часткою українців та молдован.

Збройний конфлікт та український добровольчий рух

Проголошення незалежності Придністров’я 25 серпня 1991 року (на два дні раніше за Молдову) призвело до кривавого конфлікту 1992 року. Найзапекліші бої точилися за місто Бендери. У цей час на захист придністровських братів — серед яких було 29% етнічних українців — прийшли добровольці з УНСО.

Участь українців у тих подіях мала свою логіку:

• Здобуття бойового досвіду перед неминучим зіткненням із Московією.

• Захист етнічних українців, які складали костяк населення регіону.

• Спроба створити вільний від московського та молдовського бюрократизму український анклав.

На жаль, офіційна українська влада того часу обрала позицію пристосуванства та угодовства, не підтримавши прагнення українців Придністров’я до самовизначення або повернення в лоно матірної держави.

Маркування простору: Постаті та пам’ять

Незважаючи на сучасну політичну ситуацію, Придністров’я густо марковане знаками української присутності. Саме тут спочив після Полтавської битви гетьман Іван Мазепа (у селі Варниця біля Бендер). Тут Пилип Орлик проголошував свою славетну Конституцію у 1711 році.

З регіоном пов’язані імена кошового Івана Сірка, отаманів Захарія Чепіги та Антона Головатого. Навіть Іван Котляревський, зачинатель нової української літератури, брав участь у штурмі Бендерської фортеці як штабс-капітан. Цікаво, що навіть колишній лідер Придністров’я Ігор Смірнов визнавав: «Взагалі, це територія України». На початку 90-х років існувала реальна можливість проведення референдуму про приєднання до України, але Київ цю можливість проігнорував.

Сьогоднішнє Придністров’я залишається небезпечним плацдармом, окупованим російськими смислами та військами. Історія цього краю вчить нас: якщо держава не дбає про свої етнічні території та не підтримує своє коріння, ці землі неминуче стають зброєю в руках ворога.